Інтим за гроші на прифронтових територіях: майже 100% клієнтів – військові

«Із деякими ми відразу стали дружити. Ми можемо разом на озеро поїхати на відпочинок. Вони вже стали більше друзями, ніж клієнтами», – розповідає жінка і додає, що до друзів зараховує і переважну більшість своїх клієнтів-військових.

За її словами, серед них і солдати, і офіцери. Але зауважує: деяким офіцерам відмовляє.

«Якщо цей офіцер був на «передку» – вони інакше пахнуть… А ось ці, які машини міняють і один перед одним – годинники, віскі – воно там (на передовій – ред.) і не було. Він знає, що фронт десь у тому боці, але він тут їздить наманікюрений, парфумами залитий. Я з такими справ не маю. Він сидить, сам від себе свідомість втрачає. Я їх не поважаю. Я таких знаю, але, думаю, пішов ти…», – ділиться Олена.

Проблем із клієнтами, попри постійні ротації військових, каже, не має.

«Я ж стою тут. Зрозуміло, що я не в Жмеринку їду. І головне, солдатська пошта працює. Хлопці змінюють один одного і питають, є таке чи ні. Ті розповідають. Потім ще й привіти передають», – пояснює Олена.

Іноді, каже, її навіть просять приїхати на позиції – вона відмовляється. Так само не лишається на ніч.

«Я на виїзди не їжджу. Хоч вони (військові – ред.) гарантують повну безпеку. Ні, я боюся. У мене відразу панічна атака. Ось сьогодні вранці прилетіло по місту. Ти розумієш, що воно десь поруч, тому що у мене люстра захиталася. Все, у мене починається паніка… Тобто ближче до лінії фронту я не їду, в жодному разі. Які б гроші не пропонували. І вночі я завжди вдома. Іноді просять, давай на ніч до нас. Я кажу, хлопці, ні. Тому що летить там, де вони», – пояснює Олена.

Переважно секс-послуги надають у містах, хоч і умовно безпечних, але досі тилових. Про так звані масажні салони там жінка знає добре – не в останню чергу від своїх клієнтів.

«У нас у місті є масажний салон. Ціна питання 1600 і 10 тисяч. Це др*льня. Тобто вони є… Але солдати, які зі мною спілкуються, всі скаржаться. Тому що такі гроші, і добре б там були красуні. А такі гроші просто тому, що це в салоні», – розповідає жінка.

За її словами, послугами таких «салонів» переважно користуються молоді військові.

«Ось вони гроші перші отримали і хочуть витратити їх ось так. Але у більшості з них після цих послуг розчарування», – розповідає Олена.

Ще одними клієнтами таких салонів вона називає тих самих офіцерів, «які і на передовій не були». «Це ті, у яких машина красива і їм дуже потрібно в салоні», – уточнює вона.

За конкурентів собі «масажні салони» Олена не вважає.

«Вони (військові – ред.) їдуть туди, бо цікаво. А потім вони їдуть до мене. Це хлопці, які не одружені, будуть витрачати на таке. А у 40-річних у всіх є сім’ї. Доросла людина краще витратить ці гроші на сім’ю», – пояснює вона. Про вартість її послуг Олена воліє не розповідати, віджартувавшись про «секрет фірми». Але, каже, на життя вистачає.

Військові, з якими на умовах анонімності вдалося поспілкуватись Радіо Свобода, визнають – добре знають про «масажні салони» у прифронтових містах.

«Сьогодні прийшли бойові, впевнений, там сьогодні буде черга. Бо ж однаково хтось нап’ється, – каже військовий Степан. – Для когось, може, і фізична потреба є. Але зрозуміло, що в ці «масажні салони» тверезі люди майже не ходять. Все, що я чув, це все було в нетверезому стані. Я такого не чув, щоб туди їхали тверезі заплановано, як у фізкабінет на електрофорез».

Інший військовий, Олег, наводить і ціни. За його словами, в середньому інтим в подібних «масажних салонах» або у жінок, які самі надають секс-послуги, у прифронті – в середньому 5 тисяч гривень за годину.

«Як маленьке відчуття, що я живий»

Багато військових, за словами Олени, приходить до неї не за сексом. Або принаймні не лише за ним.

«Буває, я сідаю в машину, і починається монолог «ми були з хлопцями…» і поїхало. Я намагаюся його переключити, але не виходить. Розумію, що йому треба виговоритися. Слухаю. Але коли починають розповідати щось страшне, то я це не слухаю. Зупиняю. Ну, я ще той психолог. Іноді показують відео, але я намагаюся їх не дивитися. Просто кажу, що не треба це показувати. Я іноді в кінці дня так психологічно травмована, що пізд*ц», – зізнається жінка.

Олег переконаний, що військові користуються секс-послугами у прифронті – в першу чергу, щоб розслабитися.

«Передусім це зняття стресу. Знаєте, як аналог алкоголю. Для когось це природна потреба, зумовлена тим, що завтра може не настати. Ці послуги надають можливість хлопцям трішки прийти в себе після тяжких ротацій. Тому так, вони (секс-послуги – ред.) потрібні», – переконаний цей військовий.

Водночас зауважує – ті, кому дійсно потрібне емоційне розвантаження і у кого є на це час, переважно знайомляться на сайтах знайомств із місцевими жінками і мають постійні стосунки.

Ще один військовий, Олексій, визнає, що іноді користується секс-послугами. Каже, «було цікаво спробувати».

«У мене немає сім’ї, немає коханої. Тож так, час від часу я користуюсь такими послугами, але частіше знайомлюсь з місцевими дівчатами. Для мене це як маленьке відчуття, що я живий. Що я можу відчути ще щось, крім війни. Це як привіт із цивільного життя. Не можу говорити про всіх хлопців. Бо всі у цьому шукають і знаходять щось своє», – пояснює боєць.

З’явився ще такий вид проституції – військові «купують» цілу ніч, не якісь певні послуги, – розповідає Юлія Дорохова, директорка БО «Всеукраїнська ліга «Легалайф», що допомагає жінкам, які займаються чи мали досвід проституції.

«А знаєте, для чого? Просто поспати з жінкою. Тихо, спокійно, щоб вона обійняла, як вдома. Дуже багато, дуже багато таких. Він не п’є нічого, він просто хоче поспати в обіймах», – каже правозахисниця.

Соціальний психолог Вадим Васютинський у розмові з Радіо Свобода теж зауважує, що справа – не лише в сексі. Він нагадує про численні фото та відео з фронту, де військові з котами, собаками та іншими тваринами: як вони годують їх, доглядають, пестять. Це, каже соціальний психолог, прояв того, що кожна людина потребує ласки та ніжності.

«Не сексуальної, просто комунікативної близькості, обійнятися, пригорнутися. Жінки цього потребують більше, чоловіки трохи менше, але теж потребують. Коли військові не мають такого на фронті, це може проявитися в турботі про тварин, – пояснює він. – Чим більше загострюється агресія, тим більше загострюється потреба ніжності. Наприклад, секс з незнайомою жінкою на дорозі чи з малознайомою жінкою, – це не тільки задоволення сексуальної потреби, це ще й задоволення цієї суто емоційної потреби».

Війна та агресія

«Проституція існує і нікуди не зникне. У всі часи, під час усіх воєн, завжди були маркітантки, завжди жінок збирали в публічні дома, щоб задовольняти потреби солдатів», – каже Юлія Дорохова, директорка БО «Всеукраїнська ліга «Легалайф».

За її даними, в Україні ще до російської гібридної агресії наданням секс-послуг займались близько 100 тисяч осіб. Основна частина – жінки. Після 2014-го – їхня кількість збільшилась.

«Я знаю дівчат, вони працювали вчителями, в їдальні, звичайні професії, але їздили на ось ці блокпости для того, щоб заробити гроші. Тому що у військових гроші є. І вони, наприклад, на два тижні їхали туди, і ніхто ніколи не знав, де вони були і що робили», – розповідає Дорохова.

З початком повномасштабного вторгнення Росії, каже правозахисниця, кількість залучених до секс-праці жінок в Україні ще зросла.

«Ось у жінки троє дітей, а вона миє підлогу. Ну, не вистачає грошей. Форму дітям купити треба, ліки треба купити, поїсти, одягнути, взути. В один прекрасний момент вона переступає через себе і йде кудись в бар або на трасу, щоб заробити грошей. Заробляє на якусь певну річ, все, більше не йде. Потім потреба знову з’являється», – наводить вона приклад і зауважує: багато жінок взагалі не визнають, що займаються проституцією.

Дорохова також зазначає, що з початком війни зросли загрози для жінок, які надають сексуальні послуги.

«Клієнти, ті, які були у них раніше, зникли. Навколо в основному були військові. І військові різні. У деяких посттравматичний синдром, і з вживанням алкоголю, тобто були такі випадки насильства. Плюс чоловіки озброєні», – каже Дорохова.

Секс-працівниця Олена розповідає, що небезпечні ситуації з клієнтами-військовими у неї трапляються, однак зрідка. Каже, дехто грубить, ображає. Але остерігається не їх.

«Я боюся наркозалежних і людей з психічними розладами. Він же буде їхати в машині, з вікна мені гранату під ноги кине і поїде. І полетить мій чубчик. Боюся», – пояснює вона.

«Тут будь-який писк, ось там дядечки, ось тут хлопці. Я завжди намагаюся, щоб мене бачили. Тобто, десь стояти посеред траси, щоб мене обдували машини, це ні».

Агресія пов’язана з війною, зауважує соціальний психолог Вадим Васютинський.

«Якщо ти хочеш воювати, захищати Батьківщину, ти маєш вбивати ворога, ти повинен бути агресивним теж на війні. І коли ця агресія стає такою – постійною, масовою – у чоловічій психіці така агресія досить часто поєднується із сексуальною агресією», – пояснює соціальний психолог.

«Іноді так себе шкода стає. Плачу»

Олена каже, не знає, скільки років надає сексуальні послуги – або ж удає, що не знає. Зауважує лише, що «багато». Вона запевняє, що росла у заможній родині, і пояснити, що змусило її зайнятись цим, не може.

«Це стиль життя. Ну, спосіб життя такий. Я не можу це пояснити. Я не можу сказати, що я не потребую грошей, це мій заробіток на хліб. Але я з дуже заможної родини. Я захотіла в дитинстві Барбі, мені її купили. Я захотіла щось, мені в ту ж хвилину це купили. Може, грубо кажучи, з жиру бісилась. Було все, а хотілося іншого. Те, що у тебе є гроші, це не все вирішує. Ну, а зараз це просто мій заробіток», – каже жінка.

«Ніж просто давати, краще за це брати гроші. Я роблю це відкрито, я не соромлюся. Я не краду і не вбиваю», – наголошує вона.

Батьки її, каже, померли. Є сестра, але вони не спілкуються.

«Я посварилася з батьками, пішла з дому. Я вже дуже багато років живу одна. Родинних стосунків немає ні з ким. Я просто сама не хочу», – переконує Олена.

У разі скрути жінка розраховує на старших подруг. Тут вона згадує свій вік – виявляється, їй 43 роки.

«Мені 43, одній 58, іншій 53. Вони до мене абсолютно адекватно ставляться, вони мене завжди захищають, підтримують. Однієї чоловік і діти мене підтримують. Чоловіки, які тут поруч працюють, теж добре ставляться. Є, звичайно, і такі, що «не підходь до нас, ми з тобою розмовляти не можемо». Хоча, кажуть це ті, які самі за пляшку пива можуть обслужити чоловіка. Хто з нас повія, це питання до людей», – розповідає Олена.

Зізнається, буває важко. Тоді, каже, п’є.

«Йду в магазин до знайомої і кажу: «Кілограм мені». Вона питає: «Чого?» – кажу, молока скислого. Горілки, звичайно. І ось цей кілограм мені на два тижні. П’ю чарочку і добре стає. Вмикаю якусь музику. Іноді так себе шкода стає. Плачу. Потім думаю, чого ти плачеш?», – і запевняє, що плаче не часто.

Щоб набратися сил, вона – спить: «Я лягаю спати, о 19:45 уже сплю. Просто сплю. Лягаєш і спиш».

Жінка, яка надає сексуальні послуги, завжди жертва, наголошує Юлія Дорохова.

«Жінка в будь-якому випадку жертва, це не її вибір, вона змушена це робити. Жодна людина не піде спати з одним, з другим, з третім, з п’ятим, з десятим. Ви не уявляєте, що вони потім відчувають і що вони розповідають. У нас немає нікого, жодної організації, де всі рівні, хто подзвонить, ось як мені дзвонять, як моїм колегам дзвонять і розповідають, що наболіло всередині. А там просто пекло, все горить всередині. І іноді людині потрібна просто підтримка», – каже правозахисниця.

Дорохова розповідає, найчастіше жінки, які займаються проституцією, – з усієї України – звертаються до її організації по допомогу через насильство, фінансові проблеми, фізичне та ментальне здоров’я.

«Жінці піти на заняття проституцією – це зламати свою психіку. Заради чого? Заради дітей, заради виживання, заради захисту. Тобто спектр дуже великий, але основне це психологічна і медична допомога, юридична допомога. Та й просто звичайна допомога, щоб поговорити, розповісти, тому що нікому не можна розповісти, як болить всередині, коли ґвалтують, коли душать», – каже вона.

«Жінки йдуть туди не для того, щоб все життя займатися проституцією, а йдуть, тому що зараз нічого їсти, зараз ніде жити. І жодна з них не каже, що вона буде займатися проституцією постійно. Вона йде типу підзаробити грошей. І які там ризики чекають, їм же ніхто не каже, що з ними може бути. Це все нелегально. Їх ніхто не захищає. І немає жодної [урядової] програми в Україні, яка підтримує жінок», – зазначає вона.

Правозахисниця наголошує: хоча й переконана, що проституцію здолати неможливо, держава може краще регулювати цю сферу – і допомогти жінкам.

«Суть нашої позиції в тому, що це наші громадяни і держава має їх підтримувати, тому що це явище є тисячоліттями і воно буде й надалі. Але щоб у жінки був вибір, щоб вона могла вийти з проституції, бо зараз кількість жінок, які виживають, тобто займаються проституцією заради виживання, заради захисту, заради того, щоб прогодувати дітей, заради даху над головою, ця кількість людей просто величезна. І не помічати цього не можна», – каже Дорохова.

Вона зауважує, що організація писала законопроєкт, який би дозволив жінкам з таким досвідом отримати психологічну підтримку, професію, захист. Але домогтися його ухвалення не вдалося.

Одна з найбільш активних правозахисних організацій у сфері запобігання насильству над жінками та торгівлі людьми «Ла Страда-Україна». Там послідовно виступають проти легалізації проституції, бо вважають, що це лише підвищує ризики експлуатації, особливо серед дівчат та жінок із вразливих груп.

Там діє гаряча лінія для підтримки таких як Олена, включно з психологічною допомогою.

Раніше цю організацію очолювала Катерина Левченко, яка з 2018 року є урядовою уповноваженою з питань гендерної політики. На прохання Радіо Свобода щодо коментаря стосовно секс-праці в Україні під час війни уповноважена відповіла, що це питання не досліджували.

«Бережи себе»

Наостанок з Оленою говоримо про майбутнє. Вона не приховує – жити у прифронтовому місті страшно. Каже, якщо бої наблизяться, виїде. Тут розраховує на своїх друзів-військових.

«Я не залишатимуся, мене вивезуть. Я розмовляла з людьми. Вони кажуть, що як тільки буде рух, ми тебе відразу вивеземо, – розповідає жінка. – Тобто, речі, грубо кажучи, спаковані. Страшно, звичайно, але поки місто живе. Все працює, все функціонує… Коли вже пиз*ц почнеться, м’ясорубка, тоді так, [виїду]. Я не кажу, що я незламна. Просто я ось поставила собі якісь межі, і все».

Розмірковує, що якщо виїжджатиме – лише на вільну територію України.

«Та мене розірвуть одразу ж. Це я про під*рів. Місцевих «ждунів» багато, і мені в обличчя казали, що «тебе будуть на ремені різати, а я сіллю посипатиму». Тому що… Ну, підстилка солдатська», – каже вона.

Ми прощаємося. Під час розмови, попри важкі теми, вона багато посміхалась і жартувала. Але замість піти до свого звичного місця, Олена раптом рушає у протилежному напрямку.

За кілька кроків обертається і кидає: «Бережи себе!».

Вираз її обличчя важко зрозуміти – вона жодного разу не зняла свої великі темні окуляри. Вона іде ще далі, де її не шукатиме черговий клієнт, зупиняється і схиляє голову.

Повз мчать машини з військовими номерами, не зупиняючись. Вітер доносить відгомін боїв. У гаражах ремонтують старі авто.

Під час підготовки матеріалу до публікації стало відомо, що Олена померла. Неофіційно Радіо Свобода підтвердили факт її смерті в місцевій поліції. Офіційно правоохоронці відмовились надати будь-яку інформацію, пославшись на заборону розголошення таких даних третім особам.

Попри смерть Олени, редакція вирішила оприлюднити розмову з нею – на умовах анонімності, про які просила героїня.