Зброя в умовах воєнних невдач: як з'явився "летючий танк" Антонов A-40 і чому він не спрацював

Радянський авіаконструктор Олег Антонов завершив цей амбітний проєкт всього за кілька місяців, причому будівництво велося в умовах цілковитої таємності під час нацистського вторгнення.

Фокус переклав статтю редактора з питань національної безпеки The National Interest Брендона Вайхерта, який розповів, чому виникла потреба у летючому танку і чому цю ідею не реалізували.

Військова техніка — як з'явився "летючий танк"

Наукові дослідження і розробки у воєнний час бувають особливо креативними. Але старі радянські проєкти озброєнь, створені під час різних конфліктів, зокрема під час Другої світової війни, видаються цілковито божевільними. Візьмемо, наприклад, "Крила танка" А-40, який, як випливає з назви, являв собою броньовану машину, здатну ширяти в небі й опускатися на ворожі позиції, відкриваючи нову вісь для танкового прориву.

Створений у важкі для Східного фронту дні Другої світової війни, Антонов А-40, також відомий як "Крила танка", був геть незвичайним. У 1942 році його розробив легендарний авіаконструктор Олег Антонов. Ця гібридна машина була по суті модифікованим легким танком Т-60, оснащеним масивними дерев'яними крилами-біпланом і хвостовим оперенням.

Навіщо СРСР знадобився летючий танк?

На початку 1940-х років Радянський Союз вже експериментував з десантуванням парашутистів і штурмом із застосуванням планерів, усвідомлюючи стратегічну цінність проникнення військ в тил противника для зриву ланцюжків постачання, захоплення ключових об'єктів та оточення ворожих армій. Але повітряно-десантним військам часто не вистачало вогневої міці, а парашутисти могли нести тільки легке озброєння. Тим часом планери зазвичай обмежувалися транспортуванням піхоти або невеликих машин.

Танки з їхньою товстою бронею і потужними гарматами були необхідні для прориву оборони, але традиційні методи їх перевезення повітрям, що включають розбирання і складання на землі, були трудомісткими і вразливими для ворожих атак. Успішне застосування німецькими військами повітряно-десантних сил під час вторгнення в Норвегію і на Крит в 1940–41 роках остаточно довело необхідність бронетанкової підтримки в таких операціях.

Радянські військові стратеги надихнулися вже наявними концепціями, як-от пропозиція американського інженера Дж. Волтера Крісті від 1930 року про створення крилатого танка. СРСР хотів розробити методику доставлення танків повітрям безпосередньо на лінію фронту.

Саме тут у цю дивну історію вступає легендарний Олег Антонов. Фахівець із планерів, який згодом розробив легендарні радянські літаки Ан-2 і Ан-225, вірив, що зможе виконати це титанічне завдання. Антонов якраз працював в Інституті планеризму в Москві і швидко приступив до адаптації легкого танка Т-60 під планер. Він вибрав саме Т-60, тому що на той момент це був найлегший з усіх танків Радянської Червоної Армії.

Аби зробити танк придатним для польоту, команда Антонова видалила з нього всі несуттєві компоненти, включно з озброєнням, боєприпасами, фарами і більшою частиною палива, таким способом знизивши його вагу приблизно на дві тонни для проведення льотних випробувань. Потім до танка прикріпили масивні крила-біплан з дерева і текстилю, а також хвостову балку з керуючими поверхнями для планерування. Крила були спроєктовані знімними, що дало б змогу екіпажу танка скинути їх під час приземлення і негайно вступити в бій з вермахтом.

Важливо Звір зі сходу. Радянський легендарний МіГ-25 на службі Болгарії

Конструкція, задумана Антоновим і його командою, не мала власного двигуна і покладалася на буксирувальний літак, який піднімав це чудовисько в повітря, а потім відпускав летючий танк. Потім модифікований легкий танк Т-60 по суті планерував до своєї мети на лінії фронту.

Антонов завершив цей амбітний проєкт всього за кілька місяців, причому будівництво велося цілком таємно під час нацистського вторгнення в Радянський Союз. Конфігурація планера A-40 була заснована на досвіді Антонова з розроблення важких планерів, але інтеграція його з танком була дійсно унікальним завданням. Однією з головних проблем стало ідеальне балансування центру ваги такого танка, щоб запобігти нестабільності в польоті.

Аварія й пожежа — але зі стилем

Екіпаж, який під час випробувальних польотів складався з одного льотчика, керував планером зсередини танка, використовуючи модифіковані органи управління для маневрування планером за допомогою тросів, з'єднаних з крилами і хвостом. Теоретично така конструкція давала змогу закинути танк на висоту, з якої він міг безпечно планерувати над ворожою територією і приземлитися на рівному полі або відкритій дорозі, щоб приєднатися до десантників в штурмі укріплених позицій.

2 вересня 1942 року, у розпал війни між нацистською Німеччиною і СРСР, недалеко від Москви відбувся єдиний випробувальний політ A-40. Сергій Анохін, досвідчений льотчик-випробувач, підняв у повітря цю неймовірну летючу машину. Як буксирувальний літак обрали важкий бомбардувальник ТБ-3, чотиримоторний гігант 1930-х років.

Випробування почалося багатообіцяюче. ТБ-3 успішно відірвав A-40 від землі після короткого зльоту, причому гусениці танка забезпечували початковий рух по злітно-посадковій смузі. Але майже відразу виникли ускладнення.

Додатковий опір і вага танка призвели до перегріву двигунів TB-3, що змусило льотчиків передчасно відчепити A-40. Анохіну вдалося контролювати зниження: він пролетів невелику відстань, а потім здійснив приземлення на черево в полі. Дивно, але танк отримав мінімальні пошкодження, а Анохін залишився неушкодженим. Знявши крила, льотчик навіть відвіз прототип назад на базу, демонструючи живучість танка після приземлення.

A-40 не злетів, але спроба була того варта

Незважаючи на цей частковий успіх, проєкт Антонов A-40 швидко згорнули. Основною проблемою була відсутність відповідного буксирувального літака: TБ-3, вже застарілий до 1942 року, насилу справлявся з таким навантаженням, а потужніші бомбардувальники, як-от Пе-8, були в дефіциті й використовувалися насамперед для бомбардувань. Модифікація наявних літаків або розроблення нових вважалися занадто ресурсомісткими в умовах нагальних потреб війни.

Важливо "Пасинок" радянської авіації: чому МіГ-23 був жахливим літаком

Крім того, дальність планерування A-40 була обмежена всього декількома кілометрами, а його вразливість перед зенітним вогнем або пересіченою місцевістю зробила застосування такої системи в бою радше ризикованим, ніж вигідним. Полегшений танк все одно довелося б переоснастити й дозаправити після приземлення, що зводило нанівець ефект несподіванки, який він повинен був справити на німців. Радянська доктрина повітряно-десантних військ в підсумку зробила вибір на користь більших планерів, здатних перевозити легкі машини, а після війни перейшла на гелікоптери для перекидання бронетехніки повітрям.

Однак спадщина Антонова А-40 залишається прикладом творчого вирішення завдань в умовах тиску. Хоча летючий танк ніколи не брав участі в бойових діях, він вплинув на подальші концепції доставлення бронетехніки по повітрю, як-от американський танк M551 Sheridan, який можна було скидати з парашутом в зону бойових дій. Сьогодні А-40 пам'ятають завдяки масштабним моделям, документальним фільмам і онлайн-дискусіям. Його по праву і з теплотою згадують за відвагу.

Фрідріх Великий одного разу сказав: "Відвага, ще раз відвага, і завжди відвага".

Немає нічого відважнішого, ніж побудувати летючий танк в розпал війни.

Про автора

Брендон Дж. Вайхерт — аналітик з національної безпеки National Interest, колишній співробітник Конгресу і геополітичний аналітик, який пише для The Washington Times, Asia Times і The-Pipeline. Автор книг Winning Space: How America Remains a Superpower, Biohacked: China's Race to Control Life і The Shadow War: Iran's Quest for Supremacy. Його нова книжка, A Disaster of Our Own Making: How the West Lost Ukraine.