Тінь Китаю на Алясці: чи стане Сі третім у ядерній грі Путіна і Трампа?

Пропонуючи зустріч із Дональдом Трампом, російський лідер Владімір Путін включив у можливий пакет розмову про контроль ядерних озброєнь. Останній чинний договір у цій сфері між США і РФ — СНО-3 — спливає на початку наступного року і юридично не може бути подовжений. Проте розмови про варіанти обмежень, скорочень і контролю можуть бути корисними, зокрема тому, що цього послідовно вимагають неядерні країни, яких у світі переважна більшість, і тому, що за успіхи в ядерному роззброєнні час від часу присуджують нобелівські премії миру. Запропонувавши Аляску, передову військову фортецю США як місце зустрічі, Трамп дав зрозуміти, що готовий розмовляти на ракетно-ядерні теми, але, радше, з Китаєм, ніж із РФ. Через кілька тижнів Путін може особисто передати це Сі Цзіньпіну в Пекіні.

Договір, що помирає

Договір про скорочення ядерних озброєнь СНО-3 укладався на десять років і міг бути подовжений лише один раз — ще на п’ять. Коли термін договору закінчувався 2020 року за попередньої каденції Дональда Трампа, він не хотів його подовжувати, пропонуючи новий формат за участі Китаю. Подовжив СНО-3 на п’ять років Джо Байден — він заявив про намір це зробити у перший день після інавгурації, і вже за два тижні рішення було реалізоване з двох боків — США і РФ. Тепер, коли СНО-3 остаточно відходить в історію, навряд чи Трамп докладатиме надзусиль для накладання обмежень на США без зрозумілих геополітичних бонусів.

СНО-3, підписаний 2010 року, врятував РФ від втрати паритету зі США. Він встановив досяжний для РФ ліміт у 700 розгорнутих носіїв (міжконтинентальних і балістичних ракет підводних човнів, а також важких бомбардувальників), на яких може бути не більш як 1550 розгорнутих ядерних боєзарядів. США ще до підписання обмежили кількість носіїв, вивівши, наприклад, бомбардувальники B-1 зі складу ядерних сил, і зменшили кількість розгорнутих на них боєголовок, приміром, по чотири на морській балістичній ракеті Trident-2 замість восьми. Зняті з носіїв боєголовки утворили потенціал повернення у разі кризи (hedge у термінології США).

Росія ж за договором СНО-3 ледь-ледь утримала в справному стані дозволену кількість носіїв із максимальною технічно досяжною кількістю розгорнутих боєголовок. Загальної кількості ядерних боєголовок і боєприпасів у РФ вважається більше, ніж у США, але в цій більшій кількості у Росії немає потенціалу повернення. Все, що у РФ на складах, а не на ракетах і не біля бомбардувальників, — під розборку для ремонту або утилізацію.

Додану вартість, яку США отримали з СНО-3, становила система інспекцій і повідомлень про зміни статусу стратегічних ядерних сил, яких у кращі часи було десятки інспекцій і сотні повідомлень на рік. Ця система робила сферу стратегічних озброєнь передбачуваною для сторін. РФ постійно шантажувала Сполучені Штати цим компонентом. Зрештою Москва 2023 року заявила про припинення інспекцій, 2024-го — про зупинку обміну даними. Однак Росія завжди повідомляла, що при цьому дотримуватиметься лімітів. І цьому можна вірити, адже РФ просто не здатна через хронічний дефіцит якісних носіїв ядерної зброї вийти за ці ліміти.

Воєнна авантюра проти України ще більше загострила для РФ проблему дефіциту носіїв ядерної зброї. До операції українських сил «Павутина» Росія мала, за різними оцінками, 55–60 стратегічних бомбардувальників Ту-95, які обмежуються СНО-3. Українські дрони знищили щонайменше сім машин, ще кілька були пошкоджені. У відсотках це означає втрату до 15% від загального парку Ту-95. Якщо врахувати, що реально боєздатними були близько 40 Ту-95, відсоток втрат може бути ще більший — до 25%.

Складною для РФ є також ситуація з міжконтинентальними балістичними ракетами. Воткінський завод, який випускає наземні мобільні і шахтні міжконтинентальні ракети «Ярс», обслуговує їхню попередню версію «Тополь-М», виробляє морські міжконтинентальні ракети «Булава», що перебувають на озброєнні, хоча здійснили більше аварійних, ніж успішних пусків, через війну відволікає значну частину виробничих потужностей на оперативно-тактичні балістичні ракети «Іскандер-М».

Зрештою, цей завод відволікає ресурси і на напівміфічний неядерний «Орєшнік». Кілька «Іскандерів» або один «Орєшнік» — це мінус «Ярс», «Тополь-М» або «Булава». Всього на постійному чергуванні у РФ «Ярсів» і «Тополів» навряд чи значно більше 200. Навантаження війни проти України цілком могло зменшити їхнє виробництво та обслуговування на десяток-другий. Це необов’язково означає зменшення ракет на чергуванні, однак обов’язково означає зменшення їхнього боєзапасу, а відповідно, й надійності цілого компонента ядерних сил РФ.

США не тримаються за СНО-3, адже він уже не служить підтриманню балансу з РФ, яка і так не може вийти за ліміти, та не дає задовільної прозорості ядерних сил, адже росіяни роблять усе, щоб приховати свою деградацію як ядерної супердержави, насамперед від США.

Однак цінність у режимах контролю ядерних озброєнь для США існує. Договірні обмеження з гідним противником зменшують вартість утримання і модернізації ядерних сил. Сполучені Штати повинні витратити понад 1,2 трлн дол. на поточний цикл модернізації своїх стратегічних сил, який може тривати до 2040 року. Паралельно Штати закладають близько 250–300 млрд дол. на створення нового космічного ешелону раннього попередження і перехоплення — «Золотого купола». Договірні обмеження, накладені на противника, дають можливість утримати в запланованих рамках ці величезні витрати. Але немає сенсу ціною самообмежень накладати обмеження на РФ. Адже вона і так не може вийти за ліміти СНО-3 і, мабуть, має проблеми з утриманням рівня розгортання стратегічних ядерних сил.

Не дуже потребують США і обмежень ядерних сил окремо з Китаєм. Той активно нарощує кількість розгорнутих боєзарядів із нинішніх кількох сотень до поки що актуального для Штатів і Росії рівня у приблизно 1,5 тис. боєзарядів. Але досягне цього рівня КНР у кращому разі 2035 року, і на випадок непередбачуваного прискорення у США є значний потенціал повернення. Він дає змогу Сполученим Штатам швидко збільшити кількість розгорнутих боєприпасів удвічі, хоча це несе технічні ризики і фінансові втрати. Китай нічого подібного не має.

Проте у разі утворення китайської «ядерної коаліції», яка охоплювала б також РФ і КНДР і здійснювала узгоджену ядерну політику, підтримання глобального ядерного балансу стало б для США викликом, насамперед фінансовим. Програми оновлення ядерних сил і так затримуються і виходять за бюджетні ліміти. У разі ж перегляду планів у розрахунку на стримування одночасно Китаю і РФ додаткові витрати можуть внести непотрібний негатив у внутрішньополітичну ситуацію у США.

Китайській фактор

Китай послідовно відмовляється від будь-яких спроб залучити його до формалізованих переговорів про контроль над стратегічними ядерними озброєннями. Такою була позиція Пекіна ще за першої каденції Дональда Трампа, коли Вашингтон пропонував після СНО-3 створити новий багатосторонній формат за участі США, Китаю та РФ. Пекін тоді відкинув таку ідею, заявивши, що його арсенал занадто малий, щоб бути предметом симетричних обмежень.

Та ситуація швидко змінюється. 2020 року китайський арсенал оцінювався приблизно у 200–220 ядерних боєзарядів. До 2023 року він зріс до понад 500 боєзарядів, а до 2030-го може досягти 1 000 одиниць. Китай активно розгортає нові мобільні міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) DF-41 і будує шахтні позиції у пустелі Сіньцзян. Водночас Пекін вкладає значні ресурси у розвиток систем середньої дальності, здатних завдавати регіональних ударів від Тайваню до баз США в Японії та на Гуамі.

Будь-яка передчасна для Китаю участь у договорах про обмеження ядерних озброєнь зашкодила б його можливостям наздогнати США до 2035 року. Але Китай зацікавлений у тому, щоб США залишалися в рамках лімітів СНО-3 навіть після закінчення терміну його дії.

Тому цілком можливо, що Пекін стоїть за частиною російських ініціатив у сфері ракетно-ядерного контролю. РФ ще в рамках ультиматумів, висунутих США і НАТО у грудні 2021 року щодо України та системи європейської безпеки, намагалася включити в них обмеження на ударні ракети й протиракетну оборону США на Далекому Сході. Невідомо, чи було це ініціативою самого Китаю або ж спробою Москви догодити Китаю, однак ці вимоги були в інтересах Пекіна. Ті ж мотиви видно і в регулярних російських звинуваченнях Вашингтону у планах розгортання ракет середньої дальності на Тихому океані, зокрема на Філіппінах.

В останніх пропозиціях Путіна розпочати новий діалог РФ зі США щодо стратегічних ядерних озброєнь знов міг бути присутній китайський інтерес. Реалізація планів з оновлення ядерних сил США вже має ознаки перегріву, зокрема через перспективу протистояння китайській «ядерній коаліції». Тому цілком імовірним є інтерес адміністрації Дональда Трампа до переговорів про контроль ядерних озброєнь з метою здешевити збереження глобального паритету.

Але переговори з ким? Путін запропонував говорити з ним. І це виглядає як спроба стратегічного обману. Сполученим Штатам запропоновано знову обмежити їхні ядерні сили в обмін на обмеження російських, які й так деградують. При цьому Китай продовжив би стрімко нарощувати власні ядерні сили аж до американського рівня.

Запрошення Путіна на розмову саме на воєнну базу на Алясці могло бути, серед іншого, сигналом того, що США побачили китайські інтереси за російськими ініціативами й відповіли на них.

Аляска — це форпост захисту Північної Америки від ракетно-ядерної загрози з Китаю, КНДР і ядерних сил РФ на сході. Проходячи червоною доріжкою на військовій базі на Алясці, Путін міг це усвідомлювати: на Алясці більше зброї, ніж людей, і це робить цю територію унікальною у глобальній ядерній архітектурі. Тут розгорнуті шахти з перехоплювачами GBI системи протиракетної оборони США, командні пункти попередження про ракетний напад NORAD. Тут будуть розгорнуті й компоненти нової ешелонованої системи протиракетної оборони США «Золотий купол». Лише програму модернізації системи протиракетної оборони GMD оцінюють у понад 40 млрд дол. на найближче десятиліття.

Путін на червоній доріжці на Алясці 15 серпня, перш ніж через два тижні пройти червоною доріжкою вже в Пекіні на святкуванні річниці закінчення Другої світової війни на Далекому Сході, виконав серед іншого роль китайського «месенджера». Йому було дано принаймні символічну відповідь на пропозицію нового американо-російського договору про ядерні озброєння.

Безпековий сигнал з Аляски може бути таким: на тему ядерних озброєнь Дональд Трамп готовий говорити із Сі Цзіньпіном, можливо, за участі Путіна, але не з Путіним як посланцем Сі Цзіньпіна. Американо-китайські ядерні переговори були б корисними з різних поглядів, зокрема для уникнення надмірних витрат на ядерні озброєння. Однак якщо Китай замість переговорів намагатиметься побудувати «ядерну коаліцію» для перегонів із США, цю китайську коаліцію чекатиме аляскинське фіаско.

***

Спроби США відірвати РФ від Китаю у прямому сенсі можуть означати саме ракетно-ядерний аспект. Китай і РФ або узгоджують ядерні доктрини й політику, або не узгоджують. Решта аспектів «відриву» занадто аморфні в умовах глобальної торгівлі та інвестицій, щоб ставити їх за практичну мету. Путін, звичайно, може сказати Дональду Трампу все що завгодно, зокрема, що він уже відірвав РФ від Китаю. Але якщо це не стосується озброєнь, ці слова можуть нічого не означати й це неможливо перевірити.

Тому, мабуть, не варто шукати у діях США щодо «відриву» РФ від Китаю свідомої американської ворожості до України. Дивовижні за масштабом переговори навколо тимчасово окупованих українських територій можуть бути лише частиною ще масштабніших домовленостей щодо глобального балансу сил, у яких Росія все ще зберігає помітну ядерну роль. Але на Алясці Дональд Трамп продемонстрував Путіну, що ця роль стрімко скорочується.