Воювати мають всі, – інтерв'ю з ветераном про створення 44 бригади та школу для військових

Дмитро Гращенко з псевдо "Стігмата" у цивільному житті був інструктором з дайвінгу. З перших днів Революції Гідності, у 2013 році, він був активним учасником, а в 2014 році – долучився до війська. Сьогодні Дмитро – ветеран, який допомагає навчати бійців у військовій школі "Боривітер".

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Дмитро розповів, як "на колінці" у 2014 році створювали 44 артилерійську бригаду, як працює школа для військових і як цивільні можуть допомогти військовим і ветеранам. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

"Ми ті люди, які писали наказ №1": про створення 44 бригади

Як ти доєднався до війська, коли у 2014 році розпочалася війна з Росією?

За цивільним фахом я – інструктор з дайвінгу. У квітні 2014 року пішов у свій військкомат. Думав, що зможу допомогти із навчанням підводного плавання. На мене там подивилися, як на дурника, одразу завернули. Сказали: "Ні, не потрібно, йди". За чотири місяці, в серпні 2014 року, мені прийшла повістка – третя хвиля мобілізації.

До якого батальйону ти тоді доєднався і на якому напрямку опинився?

Я був причетний до створення 44 артилерійської бригади ім. Данила Апостола. Ми ті люди, які писали наказ №1. Це був якраз початок вересня 2014 року. Я був "штабнюком", тобто займався стройовою, кадровою роботою в штабі. Усе, що відбувалося, як бригада організовувалася, – проходило через нас, через накази.

Що таке наказ №1?

Наказ №1 – це вступ командира на посаду і далі вже командир наказами робить всю адміністративну роботу по бригаді. Наказ №1 – це командир сам собі наказує вступити на посаду. І далі вже йде розвиток.

Як ти відчував, що дотичний до такого?

Значно пізніше прийшло розуміння. Я думав, це така військова рутина, військове діловодство. Пізніше вже і гордість прийшла, коли бригада росла, бойове злагодження в підрозділі почалося і потім відправлення на фронт.

Повне інтерв'ю з ветераном Дмитром: дивіться відео

З деякими хлопцями ми відмотуємо назад і згадуємо: реально, майже на коліні в лісі під Старичами на Новояворівському полігоні (писали наказ №1 – 24 Канал). Там були пару старих ноутбуків, які не працювали без електрики, не тримали акумулятори, ми намагалися набрати цей документ. А за кілька місяців бригаді буде 11 років. Досить славетний реалізм. Я пишаюся тим, що я там був.

Яким було українське військо у 2014 році, коли ти долучився до його формування? Яким ти бачив початок цієї війни?

Якщо казати по людях, то було дуже багато мотивованих добровольців. Нам казали, що начебто 90% добровольців, але насправді – умовно 90%. Ніхто тоді не бігав від мобілізації так, як це відбувається зараз. Дуже багато людей, які були ідейними після "Майдану". Він же не тільки в Києві відбувався. Я знаю багато хлопців і дівчат, які були в Херсоні, в Миколаєві, в Одесі.

Та навіть в Донецьку. Є архівні кадри, коли вони під час референдуму, по іншій стороні, виборювали українське.

Я дуже багато з ким спілкуюся і зараз. Можу сказати, що в мене є друзі саме звідти, з якими ми зараз тримаємося. Вони всі служать. Хтось загинув, хтось залишився.

Щодо матеріальної бази – це було жахливо. Артилерійська бригада, яка намагалася на старих радянських складах знайти хоч щось, якісь стволи, з якими можна щось робити. Був настільки малий відсоток стволів, які можна було використати, бо вони були або з іржею, або просто непридатні. Не хочу казати навмисно чи ненавмисно. Стволів було багато на складах, але вони були просто неробочі.

Не було чим тягати гаубичну техніку. Гаубиці були у нас колісні. Автівки, які передавалися через військкомати, їх, мабуть, брали у юридичних осіб під акти відсудження. Що можуть дати агрофірми? Те, на чому самі не їздять, те й давали. Ці МАЗи самі себе не могли витягнути, а намагалися ще возити техніку. Вони просто ламалися. Мабуть, у грудні пан Яценюк привіз декілька десятків новеньких КРАЗів. Це було: "О, нарешті". Так що матеріально все було дуже погано.

Завдяки чому ви "вигрібали"?

Завдяки людям, які ніколи не були артилеристами. Я знаю хлопців: аграрії, таксисти, музиканти, вчителі, бібліотекарі, працівники ліспромгоспів. Хіба це люди, які дотичні до військової справи? Вони за два місяці опановували цю техніку. Так, вона стара, навіть залишки таких зразків тепер є. Навіть і у москалів є. Вони опановували для себе зовсім нову справу і на бойових злагодженнях показували дуже непогані результати. Тому що була мотивація.

На яких напрямках ви тоді були?

Точно знаю, що частково Щастя. Трохи пізніше це вже була Попасна. І точно знаю – Горлівка, Торецьк.

Чи зможемо повернути окуповані території?

Якими є твої відчуття, коли ці напрямки та міста росіяни поступово почали окуповувати, коли вони стали фронтом?

Не знаю. Сказати, що щось відчуваєш… Воно ж по всій Україні таке відбувається – спочатку ти був на цій землі, потім туди прийшов окупант, і тут знову ти. Я зараз дивлюся на те, що відбувається, саме так – росіяни тимчасово прийшли на цю землю.

Ти віриш, що ми забираємо території назад?

Так, я вірю, що це відбудеться на 100%. Є лише питання часу. Може це відбудеться не в моєму житті, але я в це вірю. Це не буде швидко, це не буде завтра й не буде, мабуть, і за 10 років. Принаймні я зараз Крим маю на увазі. Однак я майже впевнений, що це відбудеться, причому повністю. Мені, звісно, не хочеться, щоб через це гинули наші люди, але, на жаль, так воно і буде.

Я майже впевнений, що кінцевий рух буде дипломатичний. Просто динаміка розвитку світу показує, що все відбувається хвилями. Кубань теж колись була заселена українцями.

Справді все так динамічно розвивається й, мені здається, що чим більше воно розвивається, тим більше Україна та українці можуть довести, що вони – гідні. У 2022 році, коли все розпочалось, ми вистояли та змогли показати світу, що ми можемо.

Так, ми можемо. Люди, коли їх притискають, можуть дуже багато, а росіяни намагалися нас притиснути. У 2022 році вони не очікували, що українці встануть і почнуться черги за зброєю. Які ж тоді були черги за зброєю…

Однак щодо зброї, то не всі розуміли, як усе відбуватиметься. Дехто думав, що піде з автоматами додому пити чай на ніч, а в день ходитиме стріляти по ворогу. І багато хто здав зброю, коли їм сказали записуватись до тероборони, видавали форму. Але дуже багато залишилося і потрапило до війська – до тероборони, ЗСУ чи підписали контракт.

"В кафе сидять цілі "штурмові батальйони": про необхідність усім долучитися до війни

У 2022 році і чоловіки, і жінки розуміли, що ворог під Києвом. Усі хотіли боротись. Як ти вважаєш, чому зараз ми спостерігаємо зовсім іншу динаміку, хоча фронт просувається? Чому немає такого пориву і бажання захищати землю?

Думаю, тут не можна сказати якось однозначно. Усе ж таки сьогодні є багато чинників: втома, наші бійці без ротацій, робота наших політичних сил, які, як на мене, недобре вибрали деякі аспекти, робота ТЦК, і, скажімо так, багато старих вищих офіцерів, які ще навчалися при Радянському Союзі, і які заважають нашій армії змінюватися. Вони заважають, бо не хочуть змін, бо це треба робити, працювати.

Ще один дуже поганий чинник – це те, що ми фізично втратили велику кількість вмотивованих людей, вони загинули. Мені здається, це теж дуже-дуже важливо. Хтось поїхав, хтось вже не може багато чого фізично, досить багато поранених, скалічених і втрачених людей.

Крім того, люди досить непогано живуть у містах. Наприклад, якщо подивитись на Львів – так, прилітає, але по місту ходять туристи, є кава, круасани й все чудово. Те ж саме і на Закарпатті, Франківщині, Волині. Навіть у Києві – в суботу ввечері можна зайти десь в центрі та побачити, як в кафе сидять цілі "штурмові батальйони".

Як ти взагалі вважаєш, воювати мають всі?

Я вважаю, що воювати мають всі. Але воювати – це не тільки стріляти у ворога. Бій в тилу – це теж бій. Сидять бабусі й діти, які шиють маскувальні сітки, – це теж бій, це війна, вони так воюють. Інша річ, коли, наприклад, двометровий 25-річний спортсмен сидить і робить сітки, а він може щось інакше робити.

У цьому аспекті мені подобається, як побудований захист Ізраїлю. Там не всі стріляють і вбивають ворога. Я, наприклад, знаю багатьох людей, навіть з ДЦП, які чудово вписалися і працюють, у них чудовий розум. Тобто вони роблять свій вклад в оборону.

Думаю, воювати мають всі. Людина, яка робить каву теж воює. Людина, яка робить пиріжки теж воює. Питання в іншому: якщо вона просто продає пиріжки, щоб зібрати грошей і поїхати в Іспанію – це одне. А якщо вона платить податки, на які ми купуємо нашим хлопцям харчі або зброю, ще й допомагає зі своїх зароблених коштів, наприклад передає на дрони, – значить у цієї людини теж є війна.

Треба просто реально дивитися, що може людина, що не може. Ось про що мовиться. Коли "скручують" дідуся 64 років і намагаються зробити штурмову роту, грубо кажучи, – це злочин. І так само, коли відмазують 24-річного мажора на очах усієї країни – як з'ясовується, у нього вже "6 дітей і перша група інвалідності".

"Росія нікуди не дінеться, треба збудувати захист"

Ми з тобою заговорили за Ізраїль. Зараз Україну часто порівнюють з Ізраїлем і кажуть, що ми також будемо жити в постійному стані війни. Яке твоє бачення щодо цього?

На мою думку, ми в стані війни вже більше, ніж 300 років. Ворог загалом у нас той самий. Він тільки змінює маски, змінює свій уклад, якесь державотворення, але ворог залишився. Нам треба розуміти, що він нікуди не дінеться й будувати себе так, щоб у нас був постійний захист. Насамперед свій захист. Нехай це буде модель Ізраїлю або модель, побудована на основі моделі Ізраїлю. Ми можемо побудувати щось своє.

Україна не одна у своєму "щасті". Є чудові Естонія, Литва, Латвія, з якими, я вважаю, нам треба бути разом. Ми їм потрібні, вони нам також потрібні. А Європа сидить за нами як за стіною, і тільки дивиться, масово стурбована, щоб не долітало до них.

Чому ми тоді забули ці щонайменше 300 років війни? І чи не забудемо ми згодом цей досвід, який проживаємо зараз?

Дуже не хотілось би, щоб забули зараз. Ворог пішов відкрито. Те, що відбувалось під час Радянського Союзу, було не так відкрито. Я не кажу зараз про геноцид, про Голодомор. Це була відкрита бійня більшовиків проти України. Я кажу про спробу розмазати нашу меншовартість тонким шаром по всій Україні.

Наприклад, ту ж саму Лесю Українку нам завжди подавали як хворобливу жінку з сухотами. Нічого подібного, вона не була така завжди. Або Іван Франко теж, наскільки я знаю, дуже хворів вже під кінець життя. Є єдине справжнє фото Миколи Гоголя. Він відрізняється від того носатого, чорнявого, схожого на Бабу Ягу, якого завжди так малювали. Він – красень.

Я нещодавно знайшов фото, де він фотографувався в Європі з діячами культури. Так, він реально зовсім інший. Наших діячів завжди гіперболізували в якихось рисах. Це теж один з елементів приниження. Я теж навчався в російській школі, у мене вдома всі розмовляли російською мовою. Я теж слухав російський рок і на ньому формував свій світогляд. Воно так і було, це 80-ті роки.

Про складнощі повернення до цивільного життя

У якому році ти звільнився з війська?

Наприкінці 2015-го я вже демобілізувався і намагався повернутися до цивільного життя – до дайвінгу, до навчання, до дайв-центру.

Як тобі було повертатися? Чого тобі як військовому, ветерану не вистачало?

Тоді все було значно лайтовіше, ніж зараз, і все одно мені було психологічно не легко. Ти вже не можеш забути про те, що було у твоєму житті. Хоча нічого такого в мене там не було, зокрема боїв, я не брав участь саме в вогневому ураженні противника. Але все одно, де б я не був, пам'ятав, що хтось зараз на моєму місці або навіть в гірших умовах виконує цю роботу. Це усвідомлення було поруч зі мною, що б я не робив.

Ветеран Дмитро розповів про повернення до цивільного життя / Скриншот з відео

Скажу чесно, на 100% вже розслабитися не можеш, хоча колись міг. І цього мені весь час не вистачало. Усе одно якийсь шматочок мене постійно перебував у тривозі. Це відчуття було зі мною завжди. Зараз, звісно, у всіх є таке відчуття. Зараз у кожного залишився лише шматочок чогось спокійного, а решту займає тривожність і небезпека – і інформаційна, і фізична, тому що, де б ти не був, прилітає всюди.

Зараз ти перебуваєш в цивільному житті, а чи є щось, що хотілося б покращити або донести до людей?

Мені подобається слоган моєї 44 бригади: "Війна не закінчиться. Без тебе принаймні". Але як донести до кожного, що війна відбувається всюди, вона не закінчиться, доки ти щось не покладеш, не принесеш і не разово – дав 100 гривень на дрон і все, завтра буде мир? Я не знаю зі стовідсотковою впевненістю. Поки війна "не дзьобне" в потилицю, ніхто не починає нічого робити.

Можливо, потрібні потужні фільми, які у нас зараз знімають, зокрема, про цю війну. Також історичні фільми, але ж не маємо на це грошей та часу. Проте мені сподобався фільм "Захар Беркут", хоча до нього є питання. Маємо дуже великий пласт, на який можемо спиратися. А щодо народу – якщо прилітає, тоді всі згадують, що йде війна, а якщо не прилітає, то і нормально.

Про школу для військових "Боривітер"

Зараз працюєш у школі "Боривітер", бо у 2022 році не зміг доєднатися до війська, тому що в тебе була травма.

У мене було відношення до одного з підрозділів нашої тероборони, і я вже знав, на яку посаду готовий йти, бо в мене інвалідність. Я знайшов місце, як можна пролізти, як то кажуть, до армійки. Однак на ВЛК мене списали, сказали, що 50+, та ще й з групою інвалідністю. Сказали йти додому, а якщо росіяни знову прийдуть на північ (Київщини – 24 Канал), то мені дадуть Берданку (гвинтівка – 24 Канал) і сидітиму в окопі на Оболоні.

У тебе протезування, яке воно?

Так, у мене ендопротезування кульшового суглоба, тобто заміна повністю всього суглобу справа. Також через ДТП у мене були пластини в плечі, але я вже їх зняв.

Через це ти не потрапив до війська й згодом долучився до школи "Боривітер"?

Так. На початку (повномасштабного вторгнення – 24 Канал) я волонтерив, потім закінчились гроші. Потім закінчились люди, які давали гроші. Це класика. На це мене вистачило трохи менше, ніж рік. Зрозумів, що більше не хочу, бо щось "перегоріло". Я не кажу, що це погано, просто для мене це було не так, як я собі уявляв.

Грошей немає, треба йти на роботу. Моя донька побачила одну з реклам. Був довгий шлях, але я потрапив до військової школи "Боривітер". Це громадське об'єднання "Військова школа "Боривітер", яку започаткували ще у квітні 2022 року. Починалася вона з того, що навчали хлопців літати на FPV, тоді ще це були просто БпЛА. Звідси і назва – це дуже цікавий та красивий птах.

Усе починалося саме з навчання наших військових, вчили літати на різних дронах. Потім школа розширювалась, закривала дуже багато питань, які не могли закрити навчальні центри Сил оборони України через різні обставини. Їм не вистачало своїх баз або грошей, або часу. Ми закривали та закриваємо досі ці потреби по різних напрямках. Це вже не лише дрони, а багато чого різного. Як на мене, це дуже потужно.

Таких навчальних центрів є декілька в Україні. Не тільки наша школа, є інші, які так само підіймають ефективність нашого війська. Як ми в "Боривітрі" кажемо: їх (росіян – 24 Канал) дуже багато, тому ми маємо бути ефективніші. Тож треба і профільно вчитися, і, мабуть, паралельно ще щось вчити. Це основна мета. Зараз у нас дуже багато інших напрямків, є великий аналітичний департамент, який збирає інформацію.

Чим ваша команда безпосередньо займається в "Боривітрі"?

Ми є інструкторами з MDMP – це військове управління планування операцій. Навчаємо наші штаби, як протокольно планувати операції за стандартами наших західних партнерів. Протокольно, тобто коли ти нічого не загубив, коли ти робиш поступові кроки, не випускаючи якісь важливі деталі.

Чому зараз є необхідним і важливим MDMP і чому до вас мають йти навчатися?

Насамперед це вже закріплене керівними документами нашого Головнокомандувача, адже це справді один із цікавих передових інструментів, застосування якого дозволить в значно коротший час зробити значно більший обсяг роботи.

Я не буду заглиблюватися. Але, наприклад, принцип навіть того ж паралельного планування – коли основна частина бойового наказу доводиться відразу до підрозділів, які мають його виконувати, і поступово доводиться більш відкоригована інформація. Водночас вони вже почали підготовку, а не чекають, поки штаб щось розробить, як було, грубо кажучи, раніше.

Це для того, щоб в Україні було менше посмертних героїв. Вибачте, я так і скажу. Якщо є нормальне планування операції, то героїзму не має бути. Якщо у нас з'явився героїзм, це означає, що багато чого не зробили під час планування, чогось недоробили, тому люди на своєму відтинку стають героями, бо мусять закрити прогалини у плануванні.

Це моє особисте бачення. Я не є офіційним представником "Боривітру". Якщо хтось захоче подивитися, чим займається наша чудова військова школа, заходьте на сайт, там є інформація.

Насправді школа робить дуже важливу справу сьогодні, тому що підготовка військових і їхній подальший розвиток – це надважливо у державі, яка воює. І добре, що в нас є можливості надавати цю підготовку і знання.

Так, бо в них зараз дуже велика потреба. Думаю, ніхто не сперечатиметься, що в нас є великий кадровий голод офіцерів. Є дуже багато хлопців, які мають шалений бойовий досвід, але вони, на жаль, не дуже впевнено почуваються в військовому менеджменті, в адмініструванні. Це все дуже пов'язано.

Є багато людей, які роблять військові кар'єри за 3 роки – від сержантів до командирів рот. І далі, і вище. Зрозуміло, що під час війни це все відбувається значно швидше. Набуття цього досвіду відбувається щосекунди, щохвилини. А от деяких знань просто не вистачає. Вони до цього приходять, і тут у пригоді стаємо саме ми.

Ми не можемо дати їм бойовий досвід, це вони можуть дати нам бойовий досвід, а от якийсь пласт знань академічного характеру, інструменти, щоб вони користувалися – в цьому, як на мене, і полягає наше завдання.

Як цивільні можуть підтримати військових і ветеранів?

Як цивільне населення сьогодні може підтримати ветеранів і військових?

У будь-якому випадку має бути розуміння того, що кожна окрема людина – це окрема особистість зі своїм "шлейфом" – тим, що в неї відбулося. Елементарна повага до нього, повага до того "шлейфу", який він має. Ці всі програми, це все чудово. Деякі працюють, деякі лише для відмивання грошей, ми це розуміємо.

Мені колись дуже сподобалась ініціатива, яка полягала в тому, щоб прикласти руку до серця, коли бачиш військового. Це підіймає моральний дух і дуже допомагає. Якщо ви отримали неочікувану реакцію від військового чи ветерана – не ображайтеся, бо ми не знаємо, що в цієї людини, який у неї бекграунд.

Я не кажу, що це святі люди. Ні, ми всі не святі, і не треба прикриватися військом для порушення якихось правил. Я не впевнений, що це правильно, коли військові їздять по містах і порушують правила, які існують. Однак дуже багато значить, коли люди й діти підходять подякувати.

І, звісно, окремі програми щодо адаптації та протезування. Те, що людина втратила кінцівку, спокій – не значить, що вона вже не може або не хоче працювати. Цю людину можна імплементувати в суспільство, і вона буде працювати, щось робити. Неважливо, чи працювати, чи малювати, чи ще щось, але вона не буде відчувати, вибачте за жорстокість, що вона – відпрацьований матеріал.

Тобто ти кажеш, що коли в людини є протез, то не потрібно казати, що вона вже нічого не може робити. Коли люди дізнаються, що в тебе є протезування, не виникає ніяких питань?

Не виникає, бо мені зараз не дуже погано. Я ставитиму ще один протез – треба змінити й другий кульшовий суглоб, бо стерся. Мені кажуть, що цього не видно, але навіть якби було, то що? Люди замислюються. До речі, ця проблема була у США після В'єтнаму, бо було багато протипіхотних мін, відповідно, багато людей з втраченими кінцівками. І нічого, люди поверталися до життя.

Тобто потрібно знайти баланс, коли ти знаєш, що в людини є така особливість, а з іншого боку ти вдаєш, що її не помічаєш. Це тонкий баланс, але якщо його знайти, це дуже допоможе. Ми знаємо, що відбувається з цією людиною і не ігноруємо це повністю. Рухатися далі і все.

Колись я намагався завести програму через дайвінг – програму реабілітації для людей з втраченими кінцівками. Там є дуже цікава фізіологічна особливість. Якщо коротко, то під водою людина невагома, цією невагомістю можна лікувати деякі фантомні болі і деякі прояви ПТСР.

Зараз у нас є вже організації, яким ці займаються. Теж з нашого дайвінгу, я їх трохи знаю, трохи чув, трохи бачив, – молодці. Я вважаю, що це дуже цікаво. Є голландські програми, я знаю точно, де є саме рекреаційний дайвінг для людей з втраченими кінцівками.

Що сьогодні важливо робити кожному, щоб покращувати нашу країну?

Бути чесним перед дзеркалом вранці та чесним перед дзеркалом на вечір. Ти встав і знаєш, що сьогодні щось конкретно зробиш. Ввечері підходиш до дзеркала і розумієш, що нічого не зробив, тому завтра робиш вдвічі більше. Або навпаки – кажеш, що сьогодні молодець, бо чесно працював і щось зробив. Це ж може бути будь-що, навіть якщо це підліток. Навіть прибрався у своїй кімнаті – це організація.

Мені здається, що треба бути чесним, тоді з'явиться поштовх для того, щоб бути кращим. Коли людина чесна сама з собою, то далі починає щось нашаровуватися, вона розуміє, що недоробила, що треба і можна більше. А якщо ти втомився – не треба закриватися. Про це теж треба чесно казати, щоб дали відпочити й ти будеш працювати далі. Це стосується і військових, тут ми можемо дуже довго розмовляти про ротації, заміни, відпочинок і цивільних.