Беззахісні цілі за гратами. Чому влада ігнорує евакуацію колоній та забезпечення їх укриттями

Наприкінці липня від авіаудару по Біленьківській виправній колонії в Запорізькій області загинули 16 ув’язнених, 44 опинилися з пораненнями в лікарнях.

Цієї трагедії можна було уникнути, якби влада не ігнорувала загрозу та евакуювала в’язнів до безпечніших регіонів. Про потребу евакуації установ пенітенціарної системи правозахисники говорять із 2014 року.

Про врахування ризиків війни для ув’язнених згадувалося й у тіньовому звіті до розділу 23 “Правосуддя та фундаментальні права” звіту Єврокомісії щодо України у 2023 році. 

Про те, чому установи пенітенціарної системи не евакуюють попри близькість до лінії фронту та як змінити ситуацію, журналісти видання ZMINA поговорили з головою ГО “Захист в’язнів України” Олегом Цвілим, експертом Харківської правозахисної групи Андрієм Діденком та виконавчим директором FREERIGHTS Вадимом Пивоваровим.

Мін’юст почав евакуацію колоній та СІЗО в Запорізькій області на тлі трагедії

У ніч проти 29 липня російські військові скинули на територію Біленьківської виправної колонії (№ 99) чотири фугасні керовані авіабомби. Внаслідок атаки загинули 16 ув’язнених, ще 44 опинилися в лікарнях з пораненнями, дехто у важкому стані з розтрощеними кістками.

“Наразі Департамент з питань виконання кримінальних покарань порушив перед Мінюстом питання щодо проведення службового розслідування”, – зазначив у відповіді на запит ZMINA виконувач обов’язків начальника департаменту Роман Павенський.

Удар рашистів по Біленьківській виправній колонії в Запорізькій області: все, що про це відомо

За три з половиною роки було зафіксовано 35 ударів у зону виправної колонії та прилеглої території, за даними Запорізької ОВА. До окупованої Василівки звідти – близько 20 км.

Від початку повномасштабного вторгнення росіяни завдали ударів по пенітенціарних установах щонайменше 60 разів – у Харківській, Донецькій, Миколаївській, Херсонській областях.

Після загибелі ув’язнених у Біленьківській колонії Мін’юст розпочав евакуацію інших пенітенціарних установ у Запорізькій області. Про це міністерство повідомило у відповідь на запит видання ZMINA.

Як зазначили у відомстві, станом на 13 серпня 2025 року на виконання рішень Запорізької ОВА та 17 армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ та оповіщення Мін’юсту, розпочато евакуацію засуджених та людей, узятих під варту, які перебувають у державних установах:

• “Запорізький слідчий ізолятор”;
• “Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)”;
• “Кам’янська виправна колонія (№ 101)”.

У міністерстві також зауважили, що проведення обов’язкової евакуації засуджених здійснюється відповідно до порядку проведення обов’язкової евакуації окремих категорій населення в разі введення правового режиму воєнного стану, затвердженого постановою Кабміну № 934 від 7 листопада 2018 року. У документі зазначається, що обов’язкова евакуація засуджених та людей, узятих під варту, проводиться в разі запровадження воєнного стану в місцевостях, наближених до районів, де ведуться бойові дії.

Згідно з цією постановою Мін’юст щорічно розробляє розрахунок переміщення людей, яких утримують в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, погоджує з Нацгвардією та надсилає до міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань для розроблення планів евакуації.

Чому за 11 років війни не створили ефективного механізму захисту засуджених

Те, що сталося в ніч із 28 на 29 липня в Біленьківській виправній колонії № 99, – трагедія, якій можна було запобігти, наголошує експерт Харківської правозахисної групи Андрій Діденко.

“Тим більше що маємо досвід війни понад 10 років, і скільки вже було трагедій з ув’язненими, засудженими – в Донецькій, Луганській областях, на Херсонщині. Загибель щонайменше 17 засуджених, десятки поранених – це не лише воєнний злочин Росії, але й провал держави у виконанні своїх обов’язків щодо захисту тих, кого держава позбавила волі”, – зазначає він.

Правозахисники роками говорять про потребу евакуації колоній із прифронтових регіонів, але досі не створено ефективного механізму ані евакуації, ані безпечних укриттів для засуджених.

Ця проблема є системною: відсутня реальна політика держави щодо евакуації, хоча постанова Кабміну № 934 прямо передбачає обов’язкове переміщення засуджених у разі загрози їхньому життю.

“Немає реального плану евакуації установ пенітенціарної системи. Окремі евакуації проводилися лише після руйнувань або під тиском обставин. Водночас у мирних регіонах продовжують закривати установи, фактично ліквідуючи потенційні місця для розміщення евакуйованих. Це пряме порушення зобов’язань України щодо гарантій життя та безпеки для осіб, позбавлених волі”, – звертає увагу експерт Харківської правозахисної групи.

Замість створення плану евакуації продовжується державна політика щодо ліквідації установ виконання покарань у відносно безпечних регіонах – їх виставляють на продаж, додає Андрій Діденко:

“Це означає, що, навіть якщо держава ухвалить рішення про евакуацію, розміщувати людей буде ніде. Це свідома політика, яка ставить фінансові інтереси вище за людське життя”.

Про те, що пенітенціарні заклади, які вже перебувають або внаслідок просування ворожих військ можуть опинитися близько до зони бойових дій, становлять загрозу життю персоналу та в’язнів, правозахисники говорили починаючи з 2014 року, додає виконавчий директор правозахисної асоціації “Фрірайтс” Вадим Пивоваров.

За його словами, попри постійні заклики правозахисників до уряду переглянути та вдосконалити стратегічні документи – Стратегію реформування пенітенціарної системи та операційний план її реалізації, врахувати в них усі ризики збройного конфлікту для місць несвободи, зокрема долучити дієвий механізм переміщення пенітенціарних закладів із прифронтових територій до безпечніших районів країни, ситуація суттєво не змінилась.

“На мою думку, ці проблеми мають глибинний характер і тягнуться ще з радянських часів. Як тоді, так і зараз увага до проблем пенітенціарної системи, на жаль, не є пріоритетним напрямом у державі, і тому зазвичай відбувається за залишковим принципом – в останню чергу”, – зазначає Пивоваров.

Експерт зауважує, що про запити держави до міжнародних партнерів щодо допомоги у фінансовій підтримці виплат державним службовцям під час війни доводилося чути часто, але жодного – про допомогу в підтримці евакуації пенітенціарних установ.

Які установи треба евакуювати сьогодні та чому це невигідно їхнім очільникам

Через близькість до лінії фронту треба евакуювати низку колоній на Харківщині, Дніпропетровській області, у прифронтових районах Сумської та Миколаївської областей. Там залишається ризик повторення трагедії, яка сталася в Біленьківській колонії № 99, звертає увагу голова ГО “Захист в’язнів України” Олег Цвілий.

У колоніях, розташованих на невеликій відстані від лінії фронту, небезпека може зрости будь-якої миті. Зокрема, у таких:

• Сумська виправна колонія № 116 – за 27 км від лінії фронту;
• Сумське СІЗО – 27 км;
• Роменська виправна колонія № 56 (Сумська область) – за 19 км;
• Снігурівська виправна колонія № 5 (Миколаївська область) – за 40 км;
• Миколаївське СІЗО – за 53 км;
• Харківське СІЗО – за 29 км;
• Качанівська виправна колонія № 54 (Харків) для утримання жінок – за 25 км;
• Харківська виправна колонія № 43 – за 30 км;
• Олексіївська виправна колонія № 25 (Харків) – 25 км;
• Холодногірська виправна колонія № 18 (Харків) – за 30 км;
• Диканівська виправна колонія № 12 (Харків) – за 41 км;
• Темнівська виправна колонія № 100 (Харківська область) – 45 км;
• Криворізька виправна колонія № 80 – за 65 км.

“Ми зараз у правозахисному русі обговорюємо питання, на якій відстані установи мають підлягати евакуації. Якщо розглядати відстань у 100 км від зони бойового зіткнення, то до переліку потрапить дуже багато установ, які треба евакуювати. Це може стосуватися щонайменше 5 тисяч людей у колоніях, не рахуючи СІЗО”, – зазначає Олег Цвілий.  

Під загрозою всі колонії на Харківщині, але вони налаштовані, щоб використовувати людей як “рабську силу”, звертає увагу Андрій Діденко:

“Наприклад, Холодногірську виправну колонію (№ 18) евакуювали три рази й знову повертали через те, що втрачалися прибутки від роботи в’язнів. Для деяких людей з керівництва пенітенціарної системи невигідно, щоб ув’язнених вивозили, це спосіб збагачення. В’язні там продовжують працювати в небезпеці”.

Цю думку поділяє і Олег Цвілий. Він зауважує, що в харківських колоніях з евакуацією буде проблема, бо там організовано “трудові концтабори”. Хоча більшість в’язнів має право не працювати, наразі є безліч способів, як примусити людину це робити.

“У харківських колоніях права в’язнів порушувалися ще до повномасштабного вторгнення, але зараз це виправдовують війною. Для колоній державне замовлення наразі як джекпот. В’язні працюють не восьмигодинний робочий день, у них “норма” – від світанку до заходу сонця. А половина з них узагалі офіційно не оформлена, і їм практично і не платять”, – зауважує голова організації “Захист в’язнів України”.

Олег Цвілий додає: установа вираховує із зарплати ув’язнених 50% на комунальні послуги. Коли правозахисники відвідували 25-ту колонію, в’язні розповіли, що й тією половиною заробленого не можуть розпорядитися на свій розсуд, Наприклад, замовити товар з інтернет-магазину чи перерахувати родичам. У в’язнів єдина альтернатива – отоварюватися в магазині при зоні, а там величезні націнки. Але вони мусять витратити ці кошти.

“Коли ми приїжджаємо з комісією, перевірками, неофіційно влаштованих знімають з виробництва. Тільки ми виходимо за паркан, їх повертають на роботу. Вони змушені наздогнати свою норму хоч до третьої-четвертої години ночі чи до ранку”, – каже Цвілий.

В організації фіксують також перешкоджання рекрутингу до ЗСУ, особливо в харківських колоніях: засуджених ховають, коли військові приїжджають до колонії і шукають добровольців.

“Людей “притримують”, віддають найслабших. У зв’язку з декриміналізацією і рекрутингом кількість ув’язнених зменшилася, а виробничі замовлення залишилися, комусь треба працювати, то в’язнів стягують у Харків”, – звертає увагу пан Олег.

Тож основна причина, чому не евакуюють колонії, – це те, що в центральних і західних регіонах немає таких виробничих потужностей, де в’язні могли б працювати, переконаний голова організації “Захист в’язнів України”:

“Це ще й конкуренція, боротьба за кошти у своєму регіоні. Засуджені приносять прибуток. Друга причина – це робочі місця для співробітників, які передбачають бронь від призову”.

Чи є місця в колоніях інших регіонів

В установах виконання покарань та слідчих ізоляторах ДКВС є місця для розміщення засуджених та осіб, взятих під варту, що евакуюються, зазначили у відповіді на запит ZMINА у департаменті з питань виконання кримінальних покарань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Раніше в кожній колонії утримували по 2 тисячі й більше людей. Із запровадженням європейських норм утримання (без двоярусних ліжок, наприклад), декриміналізації злочинів та звільнення добровольців для захисту країни контингенту стало менше, розповідає Олег Цвілий. Деякі відділення в колоніях були законсервовані ще до повномасштабного вторгнення, бо не було коштів на ремонти та потреби їх використовувати.

У 2022 році, коли почалась евакуація колоній у Запорізькій області, їх поперевозили до різних установ. У деяких в’язнів просто “змішали” з іншими засудженими, а в деяких розміщували в “розконсервованих” приміщеннях, де не було умов. Станом на зараз уже багато приміщень відремонтовано, місця є, зазначає правозахисник.

“Складно сказати, що можна буде розміcтити всі 5 тисяч засуджених. Але тоді питання: навіщо закривати під час війни установи виконання покарань? Зокрема, 119-ту колонію під Києвом, у селі Мартусівка. Колонія хороша, персонал – теж. У Київській області вже не залишається колоній: свого часу закрили в Коцюбинському, Бучі, Березані. А як же 93-тя стаття Кримінально-виконавчого кодексу України, що засуджені мають відбувати покарання ближче до місця проживання? Куди будуть усіх везти – до Вінниці, Житомира?” – зауважує Цвілий. 

За його словами, зараз 119-ту колонію закривають і хочуть її ламати, щоб почати будувати фундамент:

“Грошей на все будівництво немає, наскільки мені відомо. Тобто під час війни розпочинають довгобуд. Не можна під час війни закривати колонії. Навпаки, варто розконсервувати оптимізовані установи. Перед повномасштабним вторгненням закрили багато колоній. Настав час відремонтувати й відкрити їх”.

Яка ситуація з укриттями в колоніях

Так звані укриття в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах – це здебільшого вогкі підвальні приміщення (часто звичайні овочеві склади) без вентиляції, без аварійних виходів, без зв’язку, без світла і каналізації, звертає увагу Андрій Діденко. Вони не відповідають вимогам утримання та експлуатації захисних споруд цивільного захисту (наказ МВС № 579).

Олег Цвілий розповідає, що якщо в установі є більш-менш належне бомбосховище, то воно розташоване за межами адміністративної (охоронюваної) зони, наприклад як у ВВК-72. Це бомбосховище для співробітників. Такі укриття активно використовували з початку повномасштабного вторгнення, співробітники туди й свої сім’ї забирали.

“Проте вони не зможуть виводити засуджених за периметр охоронюваної зони. У самій зоні якщо і є якесь бомбосховище, то воно міститься не у відділеннях, де люди сплять. А щоб дістатися, відділення треба відкрити, потім локальний сектор, ще один замок, добігти до цього підвалу в їдальні наприклад, це купа замків”, – зауважує він.

Якщо укриття розташоване на виробництві, замків ще більше. Співробітники зазвичай не стоять біля воріт, їх треба кликати, а час на хвилини, наголошує правозахисник.

У деяких спальних відділеннях для засуджених є невеликі підвали. Це не бомбосховища, вони не можуть урятувати від прямого влучення, лише від уламків.

“Але в більшості доступу до цього підвалу теж немає, бо він зазвичай закритий. По-друге, там елементарних лавок можуть не поставити, або вони в неналежному стані. Там брудно, вода тече, туалетів немає, світло якщо є, то жевріє одна-дві лампочки. Запасу води одна баклажка. Перебувати там тривалий час – це також катування”, – зазначає Олег Цвілий.

Засуджені, яких у харківських колоніях примусово спускали в такі укриття вночі, мучились і мерзли, а вранці були змушені однаково виходити на роботу і виробляти норму продукції, додає він.

Примусово в’язнів у сховища переважно не водять, вони можуть робити це добровільно. Але майже ніхто не спускається. А коли в’язні працюють на виробництві, вони навіть тривогу не чують через шум у цеху.

“Ми їздимо колоніями, і укриттів належних там немає. У Сумах у “бомбосховищі” влаштували майстерню, де шиють подушки. Там немає лавок, але облаштовано виробництво. Просто таблички вішають”, – каже голова організації “Захист в’язнів України”.

Він додає: відповідальність за життя і безпеку ув’язнених лежить на державі. Є управління, які мають знайти кошти, щоб погодити укриття з нормами. Начальник колонії за свої кошти цього зробити не може.

Андрій Діденко звертає увагу, що захисні споруди повинні бути обліковані у фонді цивільного захисту, мають бути розраховані на кількість людей – не менш ніж 0,5 квадратного метра на особу, повинні мати вентиляцію, аварійне освітлення, санітарні вузли, запас води, засоби першої допомоги, аварійні виходи. Це першочергові необхідні критерії. Щороку має складатись акт оцінювання готовності укриттів, раз на п’ять років відбуватися комплексна перевірка разом з ДСНС. А також – позапланові огляди за потреби.

“На практиці в більшості установ цих актів немає або вони не відповідають дійсності. Наприклад, в одній з установ нам продемонстрували цей акт, але там не було другого виходу, вентиляції, каналізації. Як цей акт складався, можна тільки собі уявити. Такі приміщення не відповідають навіть базовим нормам”, – розповідає Андрій Діденко.

Чому “укриття” не гарантують безпеки

Якщо людина на волі, то в разі повітряної тривоги може вирішити йти в укриття, вибрати найбезпечніше, на її погляд.

“Людина, позбавлена волі, не має такого вибору. І усвідомлює, що так звані укриття в колоніях фактично не є укриттями, не гарантують життя і безпеки. Ув’язнені усвідомлюють, що якщо влучить снаряд, то ці укриття не врятують навіть від уламкових поранень, тож нехтують ними. У тих установах, де ми бували, немає примусового поміщення в укриття”, – зазначає Андрій Діденко.

Він звертає увагу на проблему, яка має загальний характер, – це укриття в слідчих ізоляторах. Зокрема, у Київському СІЗО перебувають понад 2600 людей, серед них більшість заарештованих і невелика кількість засуджених.

“Вони перебувають у камерній системі. Якщо відбувається повітряна тривога, то навіть гіпотетично їх неможливо перемістити до цих захисних приміщень. У Київському СІЗО немає таких укриттів, які були б розраховані на велику кількість людей”, – каже експерт Харківської правозахисної групи.

Проблема стосується й оперативних заходів, тому що не можна разом утримувати раніше засуджених та тих, кого вперше притягують до відповідальності. Не можуть разом утримувати людей, яких обвинувачують в особливо тяжких злочинах і в нетяжких.

“І тут багато запитань, на які відповідей немає: роздільне тримання, приміщення, хто буде конвоювати, охороняти. Як гарантувати безпеку для людей, які ще не є засудженими й можуть бути виправдані судовим рішенням?” – зауважує Діденко.

Він наголошує, що під час війни небезпека є для всіх людей, але ув’язнені та засуджені – це громадяни України, які повністю залежать від держави, не можуть втекти, не мають зброї, щоб захистися:

“Саме держава відповідає за їхнє життя і здоров’я. Якщо ми не можемо захистити навіть тих, кого самі позбавили волі, то важко говорити, що ми реально будуємо суспільство, яке цінує людську гідність і європейські стандарти захисту прав людини”.

Відпустки від виконання покарань під час критичної ситуації

Ув’язнені під час війни як мішені, держава не може їм гарантувати безпеку, звертає увагу Олег Цвілий. Проте, за його словами, досі не розроблено інструкції, як діяти в разі посилення бойових дій.

“У нас уже двічі це було – у 2014 році та у 2022-му, коли керівник колонії каже: “Я б їх відпустив, у нас он там стоїть територіальна оборона, їм люди потрібні”. Згадаємо, у 91-й Менській колонії в’язні хотіли стати на захист країни й зупиняти колони. Врешті вони вийшли, дехто втік, але більшість людей стала на захист і успішно підсилювала обороноздатність”, – каже він.

Олег Цвілий пропонує запровадити “відпустки від виконання покарань” під час критичної ситуації:

“Не всі засуджені небезпечні. У нас часто в практиці таке відбувається, що людина до судового рішення ходить “на особистому зобов’язанні” або на “домашньому”. Буває, що після оголошення вироку людину не забирають із залу суду, а відпускають додому чекати, поки за нею приїдуть – коли буде конвой, місця. І людина нікуди не тікає”.

Така відпустка дала б людині можливість вибирати: йти до територіальної оборони чи просто рятувати своє життя та не опинитися в окупації.

“По-друге, треба думати: коли ми залишаємо кримінальні елементи для ворога, то він їх використає проти нас. Уже є практика, що їх мобілізують, звільняють, просто дають у руки зброю.

Документуємо, що більшість тих, кого ми повертаємо з окупації, залучали до грабування державних установ. У Херсоні, коли наші в’язні потрапили в “рабство”, вони вивозили устаткування лікарень, вантажили архіви державних установ, документацію”, – розповідає голова організації “Захист в’язнів України”.

Окупанти використовували ув’язнених під страхом смерті: засуджені прибирали наслідки катувань цивільних і полонених у місцях позбавлення волі, різали курей на птахофермах, зливали на заправках пальне, пиляли дошки на бліндажі, рили окопи. Будували нові в’язниці для українських полонених та житло для окупантів.

“Їх примушували все робити проти України. Їх “підсовують” під час обміну військовополоненими. Багато хто повертається завербований. То навіщо їх там лишати? Чим ми ризикуємо, якщо відпустимо цих людей у тимчасову відпустку для збереження життя?” – запитує Олег Цвілий.

Як можна змінити ситуацію

На думку Андрія Діденка, у нинішній ситуації треба негайно призупинити процедури ліквідації та продаж установ пенітенціарної системи в безпечних районах і створити на їхній базі резерв для евакуації засуджених із прифронтових територій.

Також потрібно розробити та затвердити єдиний державний план евакуації з визначенням безпечних місць для розміщення людей.

Необхідно забезпечити відповідність усіх укриттів у місцях позбавлення волі вимогам наказу МВС № 579. І провести щорічні комплексні перевірки їхньої готовності та комплектації.

“Необхідно притягнути до відповідальності посадових осіб, які ігнорували ці ризики протягом трьох років. Це керівництво Мін’юсту, профільні заступники міністра юстиції, які відповідальні за пенітенціарну систему, керівництво Державної кримінально-виконавчої служби”, – перелічує експерт Харківської правозахисної групи.

За його словами, це ті посадовці, які мають реалізувати плани евакуації й забезпечувати гарантії життя і здоров’я для людей в установах пенітенціарної системи. Тому що, коли людину притягнули до кримінальної відповідальності, помістили під варту, відповідальність за її життя і здоров’я бере на себе держава в будь-яких аспектах – чи це надання медичної допомоги, чи у сфері захисту і безпеки.

“Якщо цього не відбувається, то люди почуваються незахищеними, звертаються до національних і міжнародних інституцій, зокрема до судових. Але чи врятує це їм життя?!” – говорить Андрій Діденко.

Право на життя гарантується Європейською конвенцією з прав людини

Право на життя гарантує Конституція України, стаття 27: “Кожна людина має невід’ємне право на життя, держава зобов’язана його захищати”.

Держава зобов’язана створювати належні умови для реалізації права на життя. Це зобов’язання Україна також взяла під час ратифікації Європейської конвенції з прав людини, стаття 2 якої проголошує право на життя. На шляху вступу до ЄС Україна має дотримуватися європейських стандартів захисту прав людини.

У своїх рішеннях щодо статті 2 ЄСПЛ неодноразово підкреслював, що держава зобов’язана захищати право на життя осіб, які утримуються під її контролем, вживаючи превентивні заходи безпеки для захисту людей під вартою, зазначала експертка ZMINA Марина Демура. Такі люди перебувають у вразливому становищі, і державні органи зобов’язані захищати їхнє право на життя.

У ГО “Захист в’язнів України” нагадують, що за Женевською конвенцією (III) 1949 року та Європейськими пенітенціарними правилами, навіть у зоні воєнних дій держава повинна вживати всіх можливих заходів для захисту життя і здоров’я осіб, позбавлених волі.

 Автор: Ольга Маджумдар

Джерело: ZMINA