Для України програма-мінімум – зберегти свою суб'єктність, залишитися на політичній карті світу

Не можна вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу й НАТО, – каже юрист Андрій МагераУкраїнській державі виповнюється 34 роки. За цей час вона неодноразово змінювала політичний курс. Що заважало Україні обрати стабільний шлях розвитку?– Є об'єктивні та суб'єктивні причини. До суб'єктивних я зараховую спадщину колишнього Радянського Союзу, коли 24 серпня 1991 року населення Української РСР перетворилося на український народ. Це був непростий період становлення нації, яке розтягнулося в часі. Радянське минуле не відпускало багатьох людей, що не могли зрозуміти, як це – не дружити з Росією. Навіщо нам та Європа, це щось далеке й незрозуміле. Москва сприймалася як щось крутіше, ніж Київ. Люди не були готові зрозуміти, хто вони й де їхнє місце у світі. Об'єктивні ж причини полягають у тому, що Україну, на відміну від Балтійських республік, західний світ не сприймав як суб'єкта, дивився крізь московський окуляр. Як приклад – неодноразові призначення західних послів спершу в Москву, а потім у Київ. Україну сприймали як трохи інакшу Росію. Це викликано тим, що в нас між двома світовими війнами не було державності. Ці два чинники накладалися один на одний і призводили до хитання позиції України, що чітко не могла визначити свій вектор розвитку.Чи перетворилася Україна остаточно з пострадянської республіки на державу нового типу?– Ми вже на шляху формування сучасної української нації. Рушійними моментами були події 2004-го і 2014 року. ­2022-й дав багатьом людям остаточно зрозуміти, що Україна або буде вільна й демократична, або зникне, розчиниться в Росії. Для багатьох людей прийшло це розуміння, але не до всіх. Ми все ще на шляху до модерної нації, і цей процес поки що може бути зворотним. Якщо Україна опустить руки, ми можемо відкотитися назад. Або якщо влада захоче погратися в авторитаризм, використовуючи воєнний стан.Точки неповернення нами ще не пройдено?– Так, не пройдено. Причина – повномасштабне вторгнення Росії. Для України програма-мінімум – зберегти свою суб'єктність, лишитися на політичній карті світу в будь-яких кордонах. Програма-максимум – закріпившись на певній території, дочекатися слушного моменту, коли в Росії виникнуть внутрішні проблеми, й повернути свої території. Це буде непросто не тільки у військовому плані, а й у плані інтегрування тієї частини суспільства, яка перебувала під російською окупацією. Ми говоримо про 11 років окупації Криму та частини Донбасу, але не знаємо, скільки вони ще будуть окуповані і скільки поколінь виросте за цей час. Тут буде корисний досвід Литви, Латвії й Естонії, де чітко визначили громадян і негромадян – нащадків окупантів. Цілком реальна ситуація, коли ми не зможемо давати український паспорт будь-кому, хто живе на українській території. За Кримінальним кодексом України, перетин державного кордону поза встановленими місцями є правопорушенням. Якщо на територію окупованих українських земель люди прибули не через легальні пункти пропуску, це означає, що вони перебувають тут незаконно. Українська держава має надати цим людям право вибору: або вони повертаються на історичну батьківщину без жодних правових наслідків, або Україна використовує всі засоби правового примусу щодо них. Є нюанси щодо дітей цих людей – окупантів, які прибули на територію України, але навіть ці діти не мають права на громадянство. Якщо батько з Росії, а мама місцева, ми не зможемо відмовити цій дитині у статусі громадянина.Питання вирішення долі людей, які жили на окупованих територіях, складне. Майже всі вони з російськими паспортами, але це не означає, що вони їх радо брали. Значна кількість людей за допомогою російського паспорта виживала на цій території. Особливо це стосується літніх людей, для яких іншого джерела виживання, крім пенсії, не існує і яких без російського паспорта не обслужать у медичних закладах. Українській державі після деокупації треба запровадити обов'язкові декларації або заяви для таких людей, що вони визнають примусове отримання російського громадянства й залишаються громадянами України. Окреме питання буде щодо тих, які працювали в окупаційних органах влади. Вони мають втратити українське громадянство через набуття російського.Росіяни використовують проти нас аргумент, нібито вихід України з СРСР був незаконний. Це має неабиякий вплив на європейські країни. Як нам боротися з цими закидами?– Усі московські наративи спростовуються з трьох точок зору – історичної, міжнародно-правової та конституційної. З історичної точки зору, Україна була окупована більшовицькою Росією. Хоча на нашій території існувала квазідержава у формі УРСР, але ми можемо говорити про окупацію. З міжнародно-правової точки зору, за Статутом Організації Об'єднаних Націй та Міжнародним пактом про громадянські й політичні права 1966 року, кожна нація має право на самовизначення. Конституційно-правова точка зору полягає в тому, що, станом на 24 серпня 1991-го, до Акту проголошення незалежності Україна перебувала у складі СРСР як союзна республіка. Згідно з радянською конституцією 1977 року, кожна республіка мала право на вільний вихід зі складу СРСР. Існували два шляхи виходу: перший – через рішення Верховної Ради УРСР, другий – через референдум. За Конституцією СРСР, найважливіші питання як союзного, так і республіканського значення виносили на референдум. Тому всі розмови пропагандистів про незаконний вихід України є дивними. Верховна Рада УРСР – найвищий орган влади республіки – ухвалила це рішення згідно з Конституцією СРСР. Акт проголошення незалежності був винесений на всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Тобто Україна використала аж два політичні інструменти для виходу з СРСР. Закидають іще одну річ – начебто автономні республіки мали провести окремий референдум щодо виходу з Союзу у складі союзної республіки. Українська РСР у лютому 1991 року ухвалила закон про утворення Кримської АРСР, але цей процес не завершився аж до проголошення незалежності, бо остаточно затвердити рішення щодо створення автономної республіки мали в Москві. У Конституції СРСР немає жодних згадок про Кримську автономію, тому всі розмови про окремий референдум у Криму є неспроможними. Кримська автономія завдячує своєю появою лише Україні – її утворено у складі незалежної держави.Можна також порушити питання: наскільки в історичному плані було законне саме утворення СРСР.– Саме так. Перший серйозний аргумент можуть надати історики – мала місце окупація території України. Однак я тотально не знецінював би існування Української РСР, бо заперечення правонаступництва України від неї означає, що ми маємо відмовитися від статусу заснов­ника ООН. Я не хотів би відмовлятися від міжнародних договорів та зв'язків, що їх мала УРСР. У Росії останні два десятиліття триває антинатовська істерія, мало хто згадує, що 1954 року СРСР подавав заявку на вступ до Північноатлантичного альянсу, а разом із ним і Українська РСР. Нам згадують, що в Декларації про суверенітет України ­1990-го був зазначений намір стати нейтральною державою, але про намір вступити до НАТО чомусь не згадують.Тобто підвалини євроінтеграції закладалися ще за радянських часів?– Так. У нас у Конституції має бути згадка про те, що Україна є правонаступницею не лише УРСР, а й Української Народної Республіки, Української Держави, Карпатської України – всіх державних утворень, що існували на її території. Шлях України до Європи пролягав у своєрідний спосіб через заявку на вступ до НАТО 1954 року, в яку, щоправда, вкладали пропагандистський намір. СРСР знав, що в Альянс його не приймуть, тому 1955-го утворив Варшавський договір – мовляв, у НАТО не взяли, а від агресорів захищатися треба.Які уроки з минулого нам належить засвоїти, щоб не припускатися колишніх помилок?– По-перше, не можна довіряти Росії, вона ніколи не говорить правду і приховує наміри. Її мета – поневолення України, без якої вона не уявляє свого існування. По-друге, не поборювати самих себе – ідеться про державницькі, проукраїнські сили. По-третє, надзвичайно важлива ідентичність – українська мова, культура, історія, література. Якщо ми цього не збережемо, тоді виникне питання: чим ми відрізняємося від Росії? Росіяни, заходячи на нові окуповані території, одразу змінюють назви населених пунктів, вивіски й реклами, закривають українські школи. Водночас не слід кидатися у крайнощі. Є люди, які виховують своїх дітей російською, будучи етнічними українцями, діди або прадіди яких були українськомовні. Жоден громадянин України не може дорікати іншому, якою мовою той спілкується вдома чи з друзями. Є приватна і суспільна сфери життя. У приватній хай розмовляють хоч на есперанто. Нам також часто закидають тезу: чому ми маємо відмовлятися від російської мови? Росія не має на неї монополії. Насправді має – російська саме звідти пішла і саме Росією нав'язувалася усім союзним республікам. Людина, потрапивши в місто, змушена була переходити на російську. Пам'ятаю, в перші роки незалежності в Києві, якби я у громадському транспорті заговорив українською, на мене усі озиралися б. І ще один урок – не вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу і НАТО, за межами західної цивілізації. Доводиться чути, що Захід на нас не чекає, а Росія нас убиває – то, може, нам із Китаєм дружити? Абсолютно ні. Комуністичному Китаю ми не потрібні, а загравання з ним може зіпсувати відносини зі Сполученими Штатами – хоч би як ми до них ставимося, але ця держава надає величезну допомогу Україні. Нам кажуть, що ми вступимо в ЄС через 10 років, але ж може бути, що за два-три роки скажуть, що ми вступимо за рік. Треба зціпити зуби й іти до мети. Хто не стукає – тому не відчиняють."1991-го населення України тільки почало визрівати в український народ. З 2014 року народ почав транс­формуватися в націю", – казали ви. Яка має бути українська нація? Який шлях маємо пройти, щоб остаточно нею стати?– Нація – характерна ознака того народу, який усвідомив себе як творець суверенної держави. Нація – це коли житель Харкова читає в новинах, що Львів під атакою, і йому це болить. Єдність, відсутність суперечностей – це ознаки нації. Існують регіональні відмінності, специфіка географічна й економічна, різний мовно-етнічний склад. Але ми маємо усвідомити себе політичною нацією. Після 2014-го та 2022 року процес становлення нації прискорився. Я моніторю соцмережі й бачу, як провокують міжрегіональну ворожнечу: ви підвищуєте орендну плату для переселенців, а ви чекали на росіян. Це пишуть або тролі, або недалекі люди під впливом тролів. У Росії ж політичної нації досі немає. Якби в Петербурзі стався якийсь катаклізм, москвичі тішилися б. Усіх, хто не може переїхати в Москву, вони вважають лузерами. У них Москва – перший сорт, Петербург – другий сорт, глибинка – третій сорт, а останній сорт – жителі окупованих територій.Молодь активно виходила на протести через дії влади, спрямовані проти антикорупційних органів. Як оцінюєте сучасну молодь, її захоплення ліволіберальними ідеями? Чи готова вона до розбудови держави?– Найкращий спосіб зрозуміти молодь – побачити її наживо. Першого дня протестів я побував на площі Івана Франка. Після цього в мене побільшало оптимізму. Молодь прогресивна, незашорена, знає, що таке свобода. Вони відчули свою причетність до громадського життя, відчули, що від них залежить майбутнє. Те, що молодь захоплюється ліберальними й лівими ідеями, – це хвороба віку, природний етап розвитку особистості. Усі політичні погляди – від соціалістичних до консервативних – це нормальні, здорові ідеї. Нездоровими є лише крайні праві й ліві. Ні комунізму, ні фашизму не сприймаю – це патологія.Що найбільше перешкоджає розвитку України як держави?– Українське суспільство має швидше дорослішати, бо воно досі лишається інфантильним. Проводять соціологічні опитування щодо підтримки партій на парламентських виборах – і називають партії, яких не існує. Можна по-різному ставитися до Валерія Залужного, Кирила Буданова чи Сергія Притули. Але ж партій, які вони очолюють, немає! Тобто людей цікавить лише прізвище однієї особи. Це мені нагадує парламентські вибори 2019 року, коли чимало виборців готові були голосувати хоч за табуретку – аби лише вона була зеленою. До повномасштабного вторгнення процес дорослішання тривав – відкриті кордони давали можливість побувати в інших країнах, побачити їхній рівень життя. Треба подякувати президенту Вікторові Ющенку, який 2005-го запровадив безвізовий режим для громадян Євросоюзу і США. Його критикували: нащо така однобокість, якщо українці не можуть виїхати без візи? Але це був далекоглядний крок – громадяни вільного світу могли відвідувати Україну та спілкуватися з українцями. Це вплинуло на подальше отримання безвізового режиму з країнами ЄС.Щодо конструкції влади. Ми маємо гібридну форму республіки – між президентською і парламентською. Змішана форма правління є в багатьох європейських країнах – Польщі, Румунії, Франції, Португалії. Її переваги – гнучкість і наявність здорової політичної конкуренції, якщо президент і прем'єр-міністр належать до різних політичних сил, що перешкоджає авторитаризму. Я проти того, щоб Україна змінювала форму правління. Для президентської моделі в нас немає сильних авторитетних судів. До парламентської моделі ми не готові, бо немає сильних ідеологічних партій. Тому має лишатися змішана модель, але її треба відкоригувати. Варто було б залучити до обговорення цієї теми науковців із тих країн, де також змішана форма республіки. Як віднайти баланс, коли президентська партія здобуває більшість у парламенті і формує однопартійний уряд? По-перше, спікером парламенту має бути депутат не з парламентської більшості. По-друге, мають припинитися повноваження Рахункової палати, а її новий склад щоб формувався винятково голосами меншості. По-третє, щоб 2/3 Ради національної безпеки були люди, призначені парламентом або за згоди парламенту. Тобто щоб існував механізм стримування президентської влади, який не допускає скочування в авторитаризм. Є ще варіант – двопалатний парламент. Не кажу, що треба його створити негайно – можливо, через 20–30 років. Ідея в тому, що першу палату, яка обирається за пропорційною системою партій, стримує друга – від територіальних громад. У президента не може бути таких величезних повноважень у внутрішній політиці. Йому треба зосередитися на зовнішній політиці та національній безпеці. Взагалі після завершення активних бойових дій Україна приречена на конституційну реформу. Конституція, ухвалена 1996 року, на той час була дуже прогресивною, але вона не встигає за подіями – Україна надто швидко розвивається. Конституційна реформа має бути проведена за активної участі парламенту та затверджена на референдумі.Чи зможе Україна після перемоги у війні стати одним із лідерів демократичного світу? Або навіть взірцем новітньої демократії?– Ми можемо бути прикладом для багатьох країн вільного світу. Таких масштабних бойових дій, таких втрат і руйнувань Європа не знала після Другої світової війни. Мужність українських військових, воля до перемоги, а також досвід ведення війни в сучасних умовах вражають. Зверніть увагу: літаки втратили ту роль, які відігравали ще в 1990-х. Ракети, безпілотники, дрони створюють зовсім іншу тактику бойових дій. Щодо врядування – не впевнений, що ми сьогодні можемо показати якийсь приклад світу. Але історія свідчить – післявоєнний період часто є вікном можливостей. Якщо ми виб'ємо для себе сприятливі умови фінансування, безвідсоткові кредити та знизимо податки на доходи, може статися бум розвитку українського бізнесу й економіки.Яким є ваше бачення ідеальної Української держави? Чи може воно втілитися в життя у найближчому майбутньому?– Завдання держави не в тому, щоб створити рай, а щоб не допустити пекла. Навряд чи хтось у світі може побудувати ідеальну державу. Має бути справедливий баланс відповідальної держави й відповідального громадянина. Щоб громадянин усвідомлював свій вибір, коли йде голосувати, і брав на себе відповідальність на ті п'ять років, на які його партія прийшла до влади або кандидат став президентом. І щоб не було абсентеїстів, що взагалі не ходять на вибори. Також я за максимальне скасування будь-яких пільг – пільги породжують зловживання. Треба створити сприятливіші умови для військових та їхніх дітей – вони на це заслужили. Ветеранів треба адаптувати для післявоєнного суспільства, щоб вони могли себе реалізувати, не почувалися покинутими. І хоч як банально звучить "Закон один для всіх" – так і має бути. Бо для багатьох війна є Клондайком, способом збагачення. Також народжуваність має перевищувати смертність. Хоч би як обтяжливо це буде для держави, не треба економити на дітях, бо діти – це інвестиція в серйозні переваги через 20–30 років. Інакше Україна буде приречена на трудову міграцію. Не впевнений, що ми досягнемо якогось ідеального стану, але якщо наближатимемося до нього, вважайте, що ми стали успішною державою.Передплатити журнал "Країна"