Гарантії безпеки для України – реальний план чи порожні обіцянки: інтерв'ю з Шеренговським

Останні тижні показали, наскільки складними залишаються пошуки формули миру для України. Зустріч у Білому домі за участі Дональда Трампа та Володимира Зеленського викликала тривогу напередодні, але завершилася без гучних скандалів або сварок.

Чи відкрила зустріч лідерів України та США простір для реальних переговорів, чи знову залишила все на рівні декларацій? Наскільки можливі сценарії "коаліції охочих" для розміщення військ і чому Європа змушена перебирати на себе більше відповідальності? І як насправді варто розуміти ставлення адміністрації Трампа до війни в Україні?

Всі ці складні теми 24 Канал обговорив в ексклюзивному інтерв'ю з Дмитром Шеренговським – кандидатом політичних наук, проректором із зовнішніх зв'язків Українського католицького університету, експертом з міжнародної політики та конфліктології.

Дмитро Шеренговський / Фото з фейсбук-сторінки експерта

Зеленський в Білому домі: про що домовилися?

Давайте почнемо з ваших вражень від зустрічі в Білому домі. Знаю, що у всіх очікування були доволі тривожні, але на перший погляд усе минуло добре.

Чесно кажучи, у мене не було надто великих очікувань від цієї зустрічі, але вона була важливою й корисною з кількох точок зору.

• Перше – це те, що ми принаймні намагаємося залишатися в переговорному процесі, а Трамп демонструє бажання посадити сторони за стіл. Це принципово, бо інакше ми ризикуємо отримати постійну війну. І, думаю, українці дуже чітко показують і говорять, що саме ми найбільше зацікавлені в її завершенні.
• Друге важливе питання стосувалося європейських партнерів. Це справді ключовий момент, адже ще на етапі планування було зрозуміло, що, попри розмову із Зеленським, має бути й спільний формат за участі Європи.
• І третє – це зміна риторики перед самою зустріччю. Особливо після переговорів з Путіним, які виглядали значно небезпечніше. Там були надто завищені очікування та навіть ходили "конспірологічні теорії", що Росія нібито готова зупинитися. Москва ретельно готувалася, але, як ми бачимо, не змогла проштовхнути багато своїх вимог. Тому вже тоді ситуація виглядала не драматичною.

Коли ж зустріч у Білому домі відбулася, мої припущення підтвердилися. Вона справді не була драматичною.

Якщо відкинути емоції й особистість Трампа, а на його місці уявити Байдена, Клінтон, Сандерса чи будь-якого іншого американського політика, то ми мали б звичайну медіаційну зустріч.

Володимий Зеленський під час спільної пресконференції з Дональдом Трампом в Овальному кабінеті / Фото Офіс Президента

Тобто йдеться про класичну медіацію, коли посередник намагається посадити дві конфліктуючі сторони за стіл і почергово зустрічається з ними, щоб окреслити їхні "червоні лінії". Медіатор має зрозуміти, що для сторони є неприйнятним, що вона втрачає, якщо відмовляється від тієї чи іншої позиції.

У конфліктології це називається Zone of Possible Agreement (ZOPA) – зона можливої угоди. Це простір, у якому можна вести дискусію і шукати компроміси. Завдання медіатора полягає в тому, щоб слухати, вивчати й допомогти сформувати цю зону. Відповісти для себе, що в неї можна включити, що виключити, а які позиції можна протиснути.

І тут виникають проблеми. Причина моїх низьких очікувань у тому, що реальних елементів для зони можливої угоди нині небагато. Україна й Росія мають діаметрально протилежне бачення наслідків цієї війни.

Ми не знайшли жодного спільного знаменника навіть щодо частини території. Президент Зеленський неодноразово наголошував, що обмін української території на українську територію є неприйнятним – і це справді так.

Варто зауважити, що Володимир Зеленський неодноразово наголошував на тому, що Конституція України забороняє прямі територіальні обміни, відкидаючи ідею поступок Росії щодо окупованих територій. Росія вимагала від України передачі всієї території Донецької та Луганської областей в обмін на "поступки" зі свого боку.

Водночас Дональд Трамп дуже різко висловився щодо посилань Зеленського на Конституцію та навіть звинуватив президента України в тому, щоб "він не посилався на Конституцію для схвалення війни", але потребує цього для обміну територіями.

Обмін російської території на українську – це теж питання доволі умовне. Будьмо відверті, ми отримали дуже небагато російської території, і це мізер у порівнянні з масштабами українських земель, які тимчасово окуповані Росією. Тому, по суті, тут особливо нічим обмінюватися.

Зеленський та Трамп біля мапи бойових дій в Україні / Фото з телеграму Андрія Єрмака

Крім того, соціологія показує, що більшість українців негативно ставляться до будь-яких територіальних обмінів. І влада, зокрема Офіс Президента, поки що публічно не просуває ідею компромісів у цьому питанні. Так, час від часу з'являються пробні сигнали, але серйозного інформаційного просування цієї ідеї немає. Хоча на експертному рівні присутнє розуміння, що можуть виникати різні варіанти розвитку подій – навіть неприємні. На жаль, але це реальність.

З іншого боку, питання скорочення армій, яке просували росіяни, для нас абсолютно неприйнятне. Навіть якщо припустити замороження конфлікту, ми все одно матимемо дуже довгу й вразливу лінію фронту. Це масштабна й важка війна, і навіть мир доведеться забезпечувати військовими ресурсами. Тому скорочення армії в будь-якому вигляді – неможливе.

Далі – питання нейтралітету. І тут ми також не знаходимо спільної позиції. Є заяви Трампа про те, що Україна ніколи не буде в НАТО. Але якщо завтра буде не Трамп, а хтось інший – ситуація може змінитися. Ми розуміємо, що швидкого вступу не буде, але водночас є країни-члени НАТО, які прямо говорять: "Так, Україна стане членом. Не зараз, але з часом – так".

Ментально ця формула поступово закріплюється, особливо якщо вона пов'язується з процесом євроінтеграції. Не сьогодні, але в майбутньому. Для України це може працювати. Для Росії ж це абсолютно неприйнятно – фактично "червона лінія". І саме тут виникає одна з головних суперечностей.

Але ж Трамп зараз постійно наголошує на тому, що Україна ніколи не стане членом НАТО.

Так, але ж незабаром відбудуться вибори. Найближчі зараз – проміжні вибори (мідтерми), і, швидше за все, Трамп втратить частину Конгресу, зокрема Палату представників. Якщо демократи зможуть організуватися, то візьмуть нижню палату, і тоді з'являться інші дискурси.

А ще через два роки Трамп узагалі перестане бути президентом.

Довідково! Мідтерми, або проміжні вибори у США відбуваються в середині президентського терміну. Американці обирають усіх 435 членів Палати представників, близько третини Сенату, а також частину губернаторів і низку місцевих посадовців.

Значення цих виборів величезне, адже саме мідтерми визначають майбутній баланс сил у Конгресі. Мідтерми фактично є "екзаменом" для чинної адміністрації, відображають рівень суспільної підтримки президента і часто стають прологом до наступних президентських перегонів. Наприклад, у 2022 році республіканці отримали більшість у Палаті представників, що одразу ускладнило просування ініціатив президента Джо Байдена.

"Це війна Байдена": чому Трамп відсторонюється від участі у війні і яку роль відводить для США?

Лише якщо в Штатах не почнеться війна, як він сказав Зеленському. Росіяни на цьому спеціально наголошують, мовляв, ми підпишемо якусь угоду, а завтра до Білого дому прийде інший президент, і всі домовленості втратять сенс. Україну візьмуть у НАТО, введуть війська й так далі.

Так, так, і знову почнуться розмови про "біолабораторії". Я до того й веду, що в принципових питаннях у нас з росіянами діаметрально протилежні позиції. Таких питань ще кілька, але якщо спростити завдання й поглянути на зону потенційного компромісу, то ми знайдемо лише обмежене коло питань, де ми можемо мислити однаково.

Наприклад, це обмін полоненими, гарантії ядерної безпеки у контексті ЗАЕС, окремі питання щодо безпекових коридорів. Тобто йдеться не про великі стратегічні речі, а про вузькі технічні питання.

Під час зутрічей у Стамбулі українська та російська делегації дійшли згоди лише з гуманітарних питань, зокрема обмінів полоненими або тілами загиблих / Фото Офіс Президента

Водночас є ще одна дилема. Як українська, так і російська сторона, якщо спробувати подивитися більш відсторонено, оцінюють свої поразки в цій війні як надто великі порівняно з потенційними виграшами. Тому вони не готові визнавати поразку. Обидві вважають, що ще мають достатньо ресурсу та можливостей, аби принаймні уникнути програшу, і готові й надалі вкладатися в цю війну.

Аналітично ми можемо тільки частково оцінювати ситуацію. Ми не маємо повної інформації про Росію, орієнтуємося на їхній держстат чи дані міжнародних агентств, які її використовують. Усі розуміють, що російська статистика "підкручена". Так, ми час від часу отримуємо уривки реальної інформації, але загалом бачимо лише картину ззовні.

Економіці Росії справді важко, але вона не розвалюється настільки, щоб це стало критичним. І Путіну, відверто кажучи, байдуже, чи витримає економіка, чи витримають це його громадяни.

У нас схожа ситуація, адже ми теж відчуваємо виклики, бачимо скорочення бюджетів, але працюємо з партнерами, і поки що вдавалося переконати їх у необхідності макрофінансової допомоги.

Так, США скоротили фінансування, але інші партнери зобов'язалися підтримувати нас. Є фонди Світового банку, є Ukrainian Facility, є допомога від "Великої сімки", хоч і без США. Канада, зокрема, взяла на себе лідерство в цьому процесі – Марк Карні прямо пообіцяв знайти гроші. У результаті ми маємо цілу архітектуру підтримки, якої наразі вистачає, щоб утримувати ситуацію.

Звідси й випливає головна мета американців – змусити сторони сісти за стіл переговорів, а по-справжньому домовлятися можна лише примусом. В цьому й полягає робота медіатора. Найбільша проблема в тому, що Трамп не хоче нікого примушувати. Він не бажає брати на себе великі зобов'язання. Ми вже бачили, як виглядають його "попередження" Росії, і як – тиск на Україну. До нас він підходить легше, бо для нього Україна менш важлива, і це правда.

Лідери низки європейських країн та очільники ЄС та НАТО супроводжували Зеленського під час візиту до Білого дому / Фото Офіс Президента

Ось чому я й казав, що дуже важлива роль європейських партнерів. Зараз усе подається як консолідована позиція ЄС, Великої Британії й Канади. Вони прямо кажуть, що готові вкладатися й працювати. Під час зустрічі практично всі говорили одностайно, що "Європейська безпека – це українська безпека, тому не хвилюйся, Дональде, ми цим займатимемося". Це добра новина, бо без такої позиції тиск на Україну був би значно більшим.

Були також позитивні очікування, що врешті вдасться створити якийсь новий формат, нову коаліцію, що Трамп розвернеться. Але це було нереальною задачею. І сам Трамп чітко показує, що він не вважає Росію аж настільки серйозною загрозою для США, як Китай. Його головний пріоритет – відбити Росію від Китаю. Саме на цьому робиться акцент.

Ідея "відірвати Росію від Китаю" спирається на давню американську стратегію, яку буквально можна описати як "розділяй і владарюй". Яскравим прикладом цього підходу стала дипломатія Генрі Кіссінджера в 1970-х, коли США зблизилися з Китаєм, щоб послабити Радянський Союз у розпал Холодної війни.

Сьогодні адміністрація Дональда Трампа намагається повторити цей сценарій, вибудовуючи відносини з Москвою, аби ізолювати Пекін, який у Вашингтоні вважають головною довгостроковою загрозою. Однак реалізацію цього плану стримує міцний союз Росії й Китаю, заснований на економічних інтересах і спільному прагненні до багатополярного світу.

Жахливі сценарії на кшталт повної "зради" чи кулуарних домовленостей були пригальмовані європейцями. Вони чітко заявили, що готові залишатися в грі та брати на себе зобов'язання.

Мої власні очікування напередодні виглядали так: зустріч буде схожою на ту, що була з Путіним – більше імітація готовності домовлятися й узгодження позицій, ніж реальні прориви. Врешті так і сталося.

Зрештою настрої сьогодні не катастрофічні, але й не героїчні. Основний результат полягає у тому, що Трамп чітко визначив, що принципові питання мають вирішувати самі Україна і Росія. Начебто Путін теж готовий це робити, але я в цьому сумніваюся.

Імовірніше, зустріч Зеленського й Путіна все ж буде, бо Путін не хоче заходити в ще жорсткіші санкції та складніші сценарії. Але я не бачу умов для значного прогресу на такій зустрічі. Це означає, що ми входимо в дуже довгий період переговорів. І цей період справді буде тривалим.

Довгостроковий мир замість припинення вогню: реальний сценарій чи затягування часу?

Дональд Трамп також зробив заяву, що він виключає ідею припинення вогню, а хоче відразу фіналізовану, повноцінну мирну угоду. Чи не виглядає це як затягування часу, бо є приклади тієї ж Кореї, де мирна угода досі не підписана, але припинення вогню існує весь цей час. Тобто перемир'я – це суто воєнна історія, а повноцінна мирна угода – політичний процес, який може тривати роками. Чи це не означатиме, що фактично нічого не зміниться?

Це дуже важливий момент, і дійсно такий сценарій може бути. Частково він вирішує й наше принципове питання щодо території. Це не виглядає настільки нереально. Але є нюанс: забезпечувати його доведеться на 100% українській стороні, і паралельно – нашим партнерам. І тоді постає питання гарантій.

Прем'єрка Італії Джорджія Мелоні заявила, що обговорення гарантій безпеки для України включатимуть варіант поширення "статті 5" НАТО на Україну без фактичного вступу до Альянсу / Фото Офіс Президента

Про гарантії говорять давно, але ніхто поки що не розуміє, якими вони можуть бути. Щось на кшталт "статті 5" НАТО? Навряд чи. Я сумніваюся, що йтиметься про "ядерну парасольку".

Питання розміщення військ також дуже складне, і, скоріш за все, воно не виглядатиме так, як ми очікуємо. Навіть якщо війська й будуть, то це невеликі контингенти десь у Львові чи Ужгороді. Звісно, місцеві ресторани й кав'ярні від цього виграють, але з точки зору оборони – це радше символічна присутність.

Насправді втримувати таку систему буде дуже важко. І головне питання, що робити, коли домовленості почнуть порушувати? Бо порушення будуть. Ми знаємо, що Росія завжди намагалася обходити угоди. І ми теж іноді порушуємо. Тож як забезпечити їх виконання – найскладніше питання.

Тому, чесно кажучи, я бачу більш реалістичним сценарій – поступовий рух до заморожування по лінії фронту. Обслуговування цієї лінії без формальних юридичних угод, без офіційного обміну чи підписання договорів. Тобто таке тихе, де-факто визнання статус-кво.

Але саме тут виникає ще один фактор. Якщо це де-факто визнання, то що заважатиме його зруйнувати? Зміняться президенти, зміняться політичні обставини – і всі дані слова перестануть щось означати. Бо жодних реальних юридичних зобов'язань не буде.

Тому я й виходжу з міркувань, що на нас чекає довгий процес переговорів і узгоджень. Одним махом проблему не вирішити. Але кількома поступовими кроками, можливо, вдасться вийти на варіант часткового заморожування – з певними деталями і технічними домовленостями. Це може стати тим мінімумом, на який можна буде спертися.

Гарантії безпеки для України: які сценарії існують і є найбільш реалістичними?

Ви згадали про гарантії безпеки, але виглядає так, ніби європейці з американцями постійно перекидають "український м'яч" один одному. Спочатку озвучується ідея створення "коаліції охочих" і обіцянки ввести війська. Наступного дня кажуть, що ніяких військ не буде. Потім виходить Трамп і заявляє, що гарантії має забезпечувати Європа. Європейці відповідають, що це можливо лише за підтримки США, і так по колу. Наскільки серйозними можуть бути ці наміри?

Коли ми говоримо про іноземні війська, то є кілька можливих форматів.

• Перший – міжнародна коаліція. Так звана "коаліція охочих", яку ми хотіли б перетворити на "коаліцію рішучих". Це, мабуть, найбільш реалістичний варіант: країни беруть на себе "спільну відповідальність" за всю цю історію. Але для цього потрібна велика політична воля.
• Другий варіант – індивідуальні рішення окремих держав. Але він практично нереальний, адже таке рішення дуже важко пояснити власному виборцю. Наприклад, Польщі чи Британії. А тим більше країнам Балтії, адже навіть якщо вони введуть свої сили, це нічого кардинально не змінить. Для них це ще й величезна загроза, бо Україна – велика.

У нас, як би цинічно це не звучало, є територія для маневру, ми можемо десь втратити, втриматися, потім вирівнятися й іти далі. В Естонії чи Латвії такого варіанту немає. У Литві – трохи більше, але теж небагато.

• Третій варіант – різні міжнародні місії. Наприклад, під егідою ООН. Але тоді потрібно рішення Ради Безпеки, а це означає неминуче російське вето. Інший варіант – місія Євросоюзу. Але й тут потрібне консенсусне рішення, яке мають підтримати всі, включно з Віктором Орбаном і Робертом Фіцо. Ми прекрасно розуміємо, що це майже нереально, бо вони заблокують.

Отже, реальним залишається саме формат "коаліції охочих". І тоді питання лише в тому, чи готові країни взяти на себе цю спільну відповідальність. Саме з цим треба працювати.

Напередодні візиту до Вашингтона пройшла шоста конференція "коаліції охочих" / Фото Офісу Президента

Якщо говорити про розміщення військ, то питання полягає в тому, де саме та під які функції ці війська будуть розміщені. Найімовірніше, це будуть технічні функції у західній частині України. Ніхто не говоритиме про передову.

Водночас це все потрібно фінансувати, а отже мова й про ресурси. Добре, що зараз є механізм через НАТО, коли частину заплнованих оборонних витрат у 5% можна зараховувати на допомогу Україні, 1,5% від цих коштів вкладати у логістику та інфраструктуру в Україні. Але паралельно виникає ще кілька моментів:

• питання використання зброї з американськими компонентами – тут потрібне схвалення США;
• питання розвідданих – і це добре, що Штати їх не блокували, ми отримуємо цю інформацію.

Усі ці складові формують загальну картину. Проблема в тому, що ми не бачимо явного лідера в цьому процесі. Сьогодні кажуть одне, завтра інше, кожен висловлює власну думку. Проте робота триває. Про це заявляє уряд, і в експертних колах це активно обговорюється. Я особисто й мої колеги брали участь у різних форматах, і скрізь наголошується, що це потрібно робити. Це не лише практична допомога, а й потужний символічний жест.

З останнього, що я бачив, ідея звучала так: теоретично можливо створити Multinational Ukraine Forces чисельністю до 30 тисяч військовослужбовців. Але це довгострокова історія. Я не відкидаю ймовірності такого сценарію, але він точно не реалізується швидко.

Також лунала заява, що приєднання України до Євросоюзу також може розглядатися як частина гарантій безпеки. Наскільки це взагалі має сенс у цьому контексті?

Я не думаю, що це має сенс. Це радше пуста декларативна заява. Вона гарно звучить у переліку через кому, з усіма іншими пропозиціями, але приєднання до Європейського Союзу не є політичним рішенням. Це технічний процес, де ми відкриваємо етапи, працюємо над ними, закриваємо. Це дуже бюрократичне питання. ЄС не може просто політично сказати: "Ми все закриваємо й приймаємо Україну". Є чіткий і зрозумілий формат, як це відбувається.

Крім того, маємо розуміння, що всередині ЄС є скептичні країни. Ми досі не можемо відкрити навіть перші шість етапів. Хоча Європейська комісія обіцяла, що це станеться ще перед відставкою Стефанішиної, але домовленостей так і не було – процес знову відклали. Це питання внутрішньої готовності ЄС і їхньої реакції на нас.

Вступ до Європейського Союзу – це величезна внутрішня робота плюс зовнішня оцінка. Він технічний і бюрократичний, а не політичний. Для порівняння: вступ до НАТО – це саме політичне рішення. А в ЄС потрібно змінювати законодавство, регуляторні акти, і в багатьох сферах цей процес дуже довгий.

Тому така заява про ЄС як гарантію безпеки – це чиста декларативність. Реально ж ми бачимо, що бюджетів на розширення ЄС наразі немає. Перші проекти бюджету на 2026 – 2032 роки вже фактично підготовлені, і там немає розрахункових коштів на Україну. Це означає, що бюрократія Євросоюзу оцінює, що вступ України затягнеться щонайменше до 2032 року.

Відносини України з Трампом: зміна курсу чи ситуативна реакція?

Якщо говорити загалом про ставлення адміністрації Дональда Трампа до України, то воно постійно змінюється від зустрічі до зустрічі. Остання пройшла в позитивному ключі. Як ви оцінюєте, це виключно ситуативність – Трамп у хорошому настрої, поки не поговорить із Путіним, чи все ж є ознаки глибшої зміни підходу всередині самої Республіканської партії?

Ні, я не думаю, що йдеться про якусь зміну у ставленні. Насправді я не бачу жодної великої стратегії, яка б керувала діями адміністрації Трампа щодо України. Є бажання самого Дональда Трампа – і воно очевидно впливає на його команду – не втягуватися, не витрачати ресурси й не бути головним спонсором цієї війни.

Дональд Трамп та Володимир Зеленський напередодні зустрічі в Білому домі / Фото Офіс Президента

Він про це говорив відкрито ще до президентства, коли наголошував, що "це не моя війна, це війна Байдена". І тут, чесно кажучи, усе настільки прагматично та прозаїчно, що навіть трохи страшно.

Ми намагаємось шукати якісь підтексти чи приховані мотиви, але їх там просто немає. Трамп вважає, що ця проблема належить Європі, а Сполучені Штати не повинні брати на себе роль "світового поліцейського" чи витрачатися на розвиток демократії.

Для нього це не принципові речі. Ми бачили ще в першу каденцію, що він не мав жодних проблем зустрічатися зі світовими злочинцями чи авторитарними лідерами, якщо це здавалося йому вигідним. Пам'ятаємо історію з Кім Чен Ином і його "вічною дружбою" з Трампом. Союзники в Азії тоді хапалися за серце – насамперед Японія та Південна Корея. Але нічого з цього врешті не вийшло. Тому я не бачу тут жодної великої чи принципової зміни.

Дональд Трамп та Кім Чен Ин під час особистої зустрічі / Фото AFP

У червні 2018 року Дональд Трамп став першим чинним президентом США, який зустрівся з лідером КНДР Кім Чен Ином. Саміт у Сінгапурі подавався як історичний прорив. Сторони підписали декларацію про наміри працювати над денуклеаризацією Корейського півострова. Згодом відбулася ще одна зустріч у Ханої та візит до демілітаризованої зони між двома Кореями. Завершилося все це без реальної угоди з КНДР.

Критики називали ці кроки "дипломатією для камер", адже Трамп не домігся жодних конкретних гарантій від Пхеньяна, а натомість легітимізував режим Кіма, подарувавши йому безпрецедентну міжнародну увагу. Саме тоді союзники США в Азії відкрито висловлювали занепокоєння, що такі жести підірвуть систему безпеки в регіоні.

Трамп, звісно, хотів би "зіскочити" з цієї теми. Але зробити це швидко неможливо. Чому? Тому що є частина його виборців, а також і демократів, і республіканців, які не дають цього зробити – вони постійно тримають Україну в публічному порядку денному. Є медіа, які активно тиснуть і описують війну у звичному для останніх років ключі, тобто як боротьбу добра зі злом. Цей наратив теж працює.

Так, підтримка України у США падає. Це вже точно не топ-10 тема. Але якщо прямо запитати американців, чи мають Сполучені Штати покинути Україну та відмовитися від допомоги? Відповідь – ні. Середня підтримка коливається на рівні близько 50%.

Середній показник такий, що як демократи, так і республіканці, і їхні виборці все ще кажуть: "ні, від України не можна відмовлятися". Інше питання, що всередині цього кластера є розбіжності. Одні вважають, що допомогу треба продовжувати в повному обсязі, інші – що варто шукати якісь інші формати чи виходи.

З іншого боку, є частина тих, хто в принципі готовий "кинути Україну". Але що це означає на практиці? Це означає передати проблему Європі. А Європа не готова брати її повністю на себе. Тому Сполучені Штати залишаються втягнутими – і це нам, по суті, вигідно. Я прихильник тієї логіки, що як би важко не було, США потрібно втримувати у цій грі.

Існує ще один технічний момент, навіть у переговорах із Путіним. Хто, окрім США, здатен реально говорити з ним? Путін не слухав Європейський Союз, ігнорував більшість його спроб. Макрона міг вислухати телефоном, але сідати за стіл не хотів. Він орієнтувався саме на США, бо в нього досі в голові логіка холодної війни.

Звідси й складність прямої зустрічі із Зеленським. Путін багато разів наголошував, що "нема про що з ним розмовляти, я його не вважаю легітимним". Тобто росіянам треба міняти сприйняття його легітимності, щоб у Путіна з'явилася мотивація щось обговорювати чи на щось обмінювати.

Зрештою, для Штатів передати питання України повністю – це означає лише передати це Росії, тобто дозволити їй перемогти. І от саме тут є внутрішній бар'єр у США. Навіть серед трампістів, які є доволі яструбиними консерваторами – не рівня рейганівським, але близько – існує чітке "ні". Не може бути ніяких програшних угод із Росією. Вони теж мислять у логіці холодної війни й не готові погодитися на поразку США через перемогу Росії в Україні.

Трамп зустрів Путіна червоною доріжкою під час візиту диктатора на Аляску / Фото Getty Images

Тому Трампу не вдасться від цього просто так відмовитися. Врешті ми маємо ситуацію, коли людина не хоче цим займатися, але змушена. І для Трампа будь-яка угода, яку Україна та Росія зможуть підписати між собою, буде прийнятною.

Я вже багато років кажу: у Трампа немає жодних "червоних ліній" щодо України. На що ми погодимося – те й буде фінальною угодою. Домовились? Окей, значить так і буде. Це і є його головна позиція.

Щоб її реалізувати, він готовий на все. Треба обійматися з Путіним – буде обійматися. Треба потиснути руку чи обійняти за плече Зеленського – теж без проблем. Жартувати про піджак? Будь ласка. У нього взагалі немає обмежень у поведінці, якщо це допомагає швидше закрити це питання.