Який я злий на ТЦК!

Знову вітаю та бажаю непохитного. Оскільки черговий раунд балачок про мир нарешті згас і лишив по собі лише анонси на наступні раунди, нам пора серйозно поговорити. Знаю, після таких фраз звучать тільки погані речі. І цього разу так само.

Війна надовго. Четвертий рік лише повномасштабної фази, тож пора б уже якось до неї звикнути. Але суспільство не бажає до чогось звикати. На жаль, маю хороший приклад такого лютого небажання.

Це ставлення до ТЦК. Справжні мотиви більшості такої ненависті від боєздатних здорових Микол призовного віку тут і так можна передбачити. Однак, щоб це не звучало як потужне махання кулачком у порожнечу (тільки обережно, раптом звідти військком вискочить), люди шукають собі якісь докази власної правоти.

І тут їм на допомогу летить чудовий сюжет. Мовляв, у самій армії не люблять ТЦК. От колись простих хлопчиків на вулиці «запакували», то вони тепер сердяться й чекають шанс звести рахунки з військкоматом.

Ідея дуже свіжа й актуальна, чую її в різних варіантах іще з 2014 року. Щойно населенню сказали, що певна його частина піде воювати, як почався фестиваль фентезі. Ті зводять рахунки, ті сердяться. Найчастіше, щойно оповідач отримає бронь від мобілізації, його чудові оповідки різко обриваються.

Звісно, цю маячню конкретно підсилюють окремі генії. Наклейки чи патчі «Я не з ТЦК» або моє улюблене «Ця форма зароблена кров’ю» легко створюють ілюзію такого масштабного явища.

Потім військовому «не з ТЦК» так само спалять авто вдячні алкоголіки в тилу, яким добрий дядя у вайбері пообіцяв 100 доларів за таку патріотичну акцію. Хотілося б зауважити щодо деяких наївних бійців — хлопці, та всім начхати, як особисто ви ставитесь до ТЦК, зв’язківців, ССОшників чи ще якоїсь частини Сил оборони.

Воно не для вас та не про вас. Воно про те, яким би чином до вас якнайдовше не приєднуватись.

Окремо хотілося б згадати форму, «зароблену кров’ю». Її видають кожному солдату раз на певний час. Не знаю, де він устиг її кров’ю заробити. Може, на БЗВП палець порізав, ото хіба що. Чомусь ті знайомі, які служать дуже давно, так свою форму не називають. Бо, до речі, частенько її купують собі самі.

Тож поговорімо про те, кого насправді не люблять у армії.

Отже, солдатський побут. Ви сидите на позиціях. За медичними показниками, людину можна слати в червону зону на строк до 30–40 днів, щоб не було удару по психіці. Це формально. Та насправді строк залежить від того, чи є заміна солдату.

Тобто залежить від підрозділу та швидкості його наповнення. Менш популярні, та не менш завантажені на фронті бригади можуть поміняти солдата через півроку. Або ще пізніше. Або не міняють узагалі. І це, на жаль, норма. Поки в армії не вистачає людей, так і буде.

Коли ви не на позиціях, нестача людей лягає на ваші плечі й у іншому сенсі. Наприклад, у сержанта Васі поламалася машина, якою він підвозив усілякі корисні штуки та іноді — дівчат із околиць Краматорська. Треба скинутися на ремонт. Оскільки вас мало, скинутися доведеться солідно. Бо гроші на ремонт якщо й будуть, то нескоро, а возити БК (дівчата потерплять) треба «на вчора».

Ще впродовж 2022 року, якщо хтось пам’ятає, з армії було легко звільнитися. У мене двоє друзів покинули Сили оборони після Харківської операції, де вони остаточно віддали державі свій статус вічно необмежено придатних. Але ж тоді вистачало людей.

Молитвами тих, хто в армію йти категорично не бажає, демобілізуватися стало дуже важко. Практично нереально. Безумовно, це вже відчуваєте й ви (навіть поза військом ця тема дуже відома).

Коли вам пощастить вирватися до тилу, то побачите зовсім інший настрій. Як співали хлопці з Харківщини, «І що мені робити, я вже не розумію — гуляє увесь Харків, гуляє увесь Київ». Найімовірніше, там ви відчуєте себе зайвим. І з цим нічого не поробиш. Тил та армія живуть у зовсім різних світах, причому тил побажання військових врахувати не бажає.

Як казав класик, «ітогі падвідьом».

Ви сидите на позиціях довше за всіх, бо вас тупо ніким замінити.

Поки в тилу Тарас та Микола беруть собі нові «крузаки», ви сумарно віддаєте таку ж суму за вже 17-й поспіль ремонт старенької «Навари».

Болять коліна та все частіше спина. Але ви не спишетесь, бо Тарас і Микола занесли не тільки за «крузак», а ще й за бронь. Тепер вони — економічний фронт, розуміти треба.

Після приїзду в обласні центри ви бачите суспільство мирного часу, якому найчастіше начхати на будь-які ваші прохання.

На кого ж ви будете сердитись? Звісно, на ТЦК. На кого ж ще?

Наостанок хочу процитувати одного військового, чиї слова мені дійсно запали до душі. «Не потрібно адаптовувати ветеранів. Адаптуватися доведеться суспільству». Пане Геннадію Левітасе, особисто я з вами не знайомий, але щиро вдячний за ці слова. Хтось мав їх сказати.

А хто в суспільстві захоче, щоб адаптувалися виключно під його інтереси — того чекає, як каже інший мій товариш, безліч цікавих відкриттів.