Крах «русского міра»: історія занепаду проросійських партій в Україні

Ще пів року тому в Україні було заборонено діяльність 22 партій, які відкрито підтримували Росію. Щоправда, не так давно ця кількість зменшилася на одну політсилу, адже «Наш край» виграв суд та відновив свою діяльність. 

На цю подію можна поглянути з двох різних точок зору. З одного боку, це небезпечний прецедент, який посилює позиції проросійських сил в Україні. Проте з іншого – це все ще непоганий показник, адже діяльність 95% заборонених партій так і не була відновлена, хоча вони намагалися це виправити.

Ще кращим цей рівень видається в історичному розрізі. Варто лише пригадати, які партії роками домінували в українській політиці. Тоді Комуністична партія, Партія регіонів, а пізніше ОПЗЖ або повністю контролювали владу, або щонайменше були масово представлені як у парламенті, так і в регіонах.

До Дня Незалежності Рух «Чесно» пригадав, як українські політичні партії були змушені перестати дружити з Росією, а ті, хто її підтримував, стали забороненими.

Комуністичний спадок

Менш ніж за тиждень після проголошення незалежності України в 1991 році Президія Верховної Ради видала указ «Про заборону діяльності Компартії України». Обґрунтовано це було звинуваченням керівництва КПУ в підтримці серпневого путчу, яке так ніколи і не розслідували. Проте комуністи в українській політиці себе вільно почували ще багато років. Наслідки десятиліть існування Радянського Союзу не зникли за один день.

Того ж року на уламках забороненої КПУ (КПРС) в Україні була створена Соціалістична партія. Щоправда, більшість радянських комуністичних політиків пробули в новоствореній партії недовго, адже в 1993 Комуністична партія України фактично відновила діяльність і швидко здобула широку підтримку. 

Оновлена версія КПУ була створена влітку на партійному зʼїзді в Донецьку, очолив її Петро Симоненко. На Донбасі була сприятлива ситуація для такої події, адже тоді у регіоні розпочалися шахтарські страйки – наймасовіші протести аж до Помаранчевої революції.

На цьому тлі КПУ сформувала найбільшу фракцію у Верховній Раді за результатами виборів 1994 року. Успіх повторився і на виборах 1998-го, коли комуністи здобули 123 мандати. 

Проте після невдалої президентської кампанії Симоненка в 1999 році, коли він програв Кучмі, та загалом на фоні буремних 90-х популярність КПУ почала згасати. У 2002 році Компартія вперше посіла друге місце на парламентських виборах, поступившись блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Тоді українці вперше віддали перевагу проєвропейському курсу, а не комуністичним ідеям минулого.

Зародження, падіння та тріумф регіоналів

Початок 2000-х дав життя новим проросійським політикам, які доволі скоро прийшли до влади під назвою Партія регіонів. Щоправда, заснована вона була ще в 1997 році як «Партія регіонального відродження України». Ця політсила доволі швидко почала набирати популярність. Проте тут нічого дивного й не було, враховуючи кількість російських грошей, спрямованих на підтримку її діяльності та впізнаваності. 

Якщо в 1998 році партія здобула менше 1% голосів, то вже на наступних виборах вона увійшла до блоку «За єдину Україну» та посіла третє місце. У різні роки партію очолювали Микола Азаров та Віктор Семиноженко, у 2000 році співголовою партії навіть став Петро Порошенко (на той час «Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України»). Проте у 2003 році політсилу очолив Віктор Янукович, якого вже наступного року на президентських перегонах відкрито підтримувала Москва.

Тоді масові фальсифікації на користь Януковича спричинили масштабні протести населення, які переросли в Помаранчеву революцію. Зрештою Ющенко здобув перемогу на повторному голосуванні, а Янукович та регіонали тимчасово втратили владу. Ці події стали першим серйозним ударом по проросійських силах в Україні, проте так і не призвели до їхнього краху.

На парламентських виборах 2006 року Партія регіонів отримала 32% голосів і перемогла в усіх східних та південних областях. Щоправда, назвати ті вибори чесними було важко, адже кількість фальсифікацій на користь регіоналів була значною. Відтоді проросійські сили фактично контролювали парламент та уряд.

У 2007 році відбулися позачергові вибори, але розклад сил у Верховній Раді суттєво не змінився – регіонали знову взяли понад 34% і залишалися найбільш впливовою партією. Кульмінацією їхнього успіху стали президентські вибори 2010-го, на яких Віктор Янукович переміг Юлію Тимошенко.

Декілька кроків правління Януковича були доволі продуктивними – щоправда, на користь Росії: зняття з порядку денного питання вступу до НАТО, продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму, ухвалення закону «Про засади мовної політики», який розширював статус російської мови в регіонах тощо. 

Водночас Янукович обіцяв підписати Угоду про Асоціацію з Європейським Союзом. Однак у 2013 році він раптово відмовився це робити. Ця подія стала тригером для мільйонів українців і призвела до масових протестів, які переросли в Революцію гідності. Саме вона стала початком краху проросійських партій.

Крах «русского міра»

Внаслідок Революції гідності Янукович втік до Росії, а Партія регіонів була дискредитована в очах більшості населення. Тепер вона стала асоціюватися з розстрілами на Майдані та державною зрадою. Різкому падінню довіри українців до проросійських сил посприяли також окупація Криму Російською Федерацією та її вторгнення на схід України.

У самій Партії регіонів почався розкол. За перші місяці 2014-го з фракції у Верховній Раді вийшли понад 100 депутатів, а з партії загалом до червня 2014 року вийшли орієнтовно 1 млн членів. По суті, політична сила, яка ще донедавна повністю контролювала владу, самоліквідувалася. 

На позачергових президентських виборах 2014 року кандидат від регіоналів Михайло Добкін отримав лише 3,03% голосів – мізерний результат, порівняно з минулими. 

На парламентських виборах у жовтні 2014 року проросійські сили зазнали історичної поразки. Вперше до Верховної Ради не потрапила Комуністична партія, набравши лише 3,88% голосів (нижче за прохідний бар’єр). На руїнах Партії регіонів виникли нові проросійські сили, наприклад, Опозиційний блок. На тогочасних виборах ця партія зуміла отримати лише 9,4% голосів. 

Новообрана проєвропейська більшість у парламенті взяла курс на боротьбу з радянським спадком та відмову від спільного «пострадянського простору. 

У 2015 році було ухвалено закон про декомунізацію, який засудив радянський тоталітарний режим. На підставі цього закону Комуністичну партію України фактично обеззброїли: їй заборонили брати участь у виборах, використовувати комуністичну символіку тощо. 

Хоча судові процеси щодо повної ліквідації КПУ тягнулися кілька років, партія вже не мала жодного політичного впливу. А її лідер Петро Симоненко відкрито підтримував сепаратистів на початку війни, через що проти КПУ висували звинувачення у сприянні тероризму. 

На ділі після 2014 року комуністи зникли з політичної арени, повторивши долю своїх радянських попередників.

Дружба з Росією в новій обгортці

Попри анексію Криму та війну на Сході, певна частина населення України все ж залишалася ностальгійно або просто прагматично налаштованою до ідеї дружби з Росією. Саме на них намагалися орієнтуватися нові проросійські проєкти. 

Щоразу під час виборів російські спецслужби запускали новий великий політичний проєкт. Так було з Партією регіонів, «Опозиційним блоком», ОПЗЖ. Але, як правило, більше одного політичного циклу вони не могли втримати свій рейтинг, крім Партії регіонів. Тоді купувалися документи на якусь «мертву» партію, її назву змінювали, і ті самі політики, які представляли нерейтингові політичні сили, отримували рятівне коло для переобрання.

У 2018 році відбулося чергове перегрупування: частина колишніх регіоналів на чолі з Юрієм Бойком об’єдналася з партією Рабіновича «За життя» та кумом Путіна Віктором Медведчуком. 

Так з’явилася «Опозиційна платформа – За життя», нова велика проросійська сила. Її риторика була обережнішою, якщо порівнювати з попередниками: заклики до «нейтралітету України» та «захисту прав російськомовних», а не пряма пропаганда дружби з РФ. По суті, ОПЗЖ пропонувала повернутися до політики Януковича, однак без явної прив’язки до Кремля.

На виборах 2019 року «Опозиційна платформа – За життя» показала доволі високий результат – посіла друге місце, здобувши приблизно 13% голосів виборців, і стала найбільшою опозиційною фракцією. 

Успіх ОПЗЖ був менш гучним, ніж міг би бути, значною мірою через феномен Володимира Зеленського. Сам родом з російськомовного Кривого Рогу, Зеленський балотувався як кандидат, що об’єднає країну та припинить війну. «Слуга народу» змогла відтягнути частину електорату, який раніше голосував би за ОПЗЖ. 

Тоді на виборах проросійські сили представляла не лише ОПЗЖ, а й Партія Шарія. Хоча вона не досягла достатнього результату, щоб пройти до парламенту, її майже 2% голосів мало вистачити, щоб отримати державне фінансування. Для того, щоб цього не сталося, хоча й фактично в ручному режимі, були внесені зміни до законодавства, які підняли виборчий барʼєр для отримання коштів з держбюджету до 5%. Це позбавило шансів на додаткові гроші ще п’яти політичних сил, серед яких були як Опоблок, так й ідейно протилежна йому «Свобода».

Українська влада боролася з проросійськими силами й обмежуючи російську пропагандистську машину в Україні: блокувала російські соцмережі, закривала проросійські телеканали. Зокрема, в 2021 році РНБО запровадила санкції проти телеканалів Медведчука (112 Україна, NewsOne, ZIK), які були медійним рупором ОПЗЖ. Це суттєво послабило медійну присутність партії. 

Проте справжні зміни принесла лише повномасштабна війна.

(Не)остаточна заборона партій

Проросійські партії роками працювали для того, щоб повномасштабне вторгнення таки сталося, а шанси Росії захопити Україну були більшими. Це для політсил не минуло безслідно. 

Влада діяла доволі рішуче: навесні 2022 року РНБО призупинила діяльність 11 партій, серед яких були ОПЗЖ, Партія Шарія та Соціалістична партія. У травні набув чинності закон про заборону проросійських партій, і протягом літа суди заборонили 16 таких партій. 

Так, уже влітку суд ліквідував ОПЗЖ. Ще раніше, в травні 2022, парламентська фракція ОПЗЖ була розпущена указом голови Верховної Ради: 43 її депутати або стали позафракційними, або об’єдналися в групу «Платформа за життя та мир». 

КПУ, яка вже давно не діяла, у 2022 році остаточно програла суди щодо заборони своєї діяльності – рішенням суду заборона Компартії залишилась чинною. 

Партія регіонів, що практично розпалася ще у 2014-му, теж отримала формальну судову заборону з конфіскацією майна на користь держави. 

За час повномасштабної війни було заборонено 22 політичні партії. Щоправда, не всі заборонили остаточно. Так, наприклад, партія «Наш край» виграла суд та відновила свою діяльність. Тому станом на серпень 2025 року лишається під забороною діяльність 21-ї політичної сили.

Загалом станом на літо 2025 року, за даними Міністерства юстиції, було конфісковано 24,4 млн грн з рахунків заборонених партій, причому більша частина цієї суми належала ОПЗЖ. 

Також було конфісковано 155 обʼєктів нерухомого майна (як квартир, так і нежитлових приміщень). Рекордсменом за кількістю нерухомості стала КПУ, у якої уже арештували 121 обʼєкт. При цьому щодо частини майна досі розглядаються судові позови, адже партія передавала обʼєкти іншим громадським організаціям або фізичним особам у користування. Тому кількість конфіскованого майна з часом лише збільшиться. Конфісковані кошти не проходять через Фонд держмайна, а стягуються напряму до державного бюджету.

Станом на кінець минулого року справді в державну власність перейшли 132 обʼєкти нерухомості – їхню реєстрацію здійснив Фонд держмайна. Що цікаво, на сайті Мінʼюсту опубліковані дані щодо майна лише 13 політичних сил. Ще щодо шести партій у міністерстві у відповідь на запит «Чесно» зазначили, що ні майна, ні коштів виявлено не було. 

Винятком стала лише вже згадана сила «Наш край». Хоча між її забороною та відновленням пройшов рік, за цей час Мінʼюст не розшукав та не конфіскував жодних її активів. 

Зазначимо, що розшуком майна має займатися Агентство з розшуку та менеджменту активів за запитом міністерства (який мали б направити за три робочі дні після рішення суду). Строк для виконання запиту – ще пʼять робочих днів; щоправда, він може бути продовжений. Тобто насправді процес мав би відбуватися доволі швидко, й обґрунтованих причин для того, щоб рік тому зробили виняток для «Нашого краю», не було.

За даними реєстру судових рішень, з 22 політичних партій, які були заборонені, апеляцію на це рішення до Верховного Суду подавали лише 10, тобто менше ніж половина. При цьому суд задовольнив вимоги лише «Нашого краю», а іншим у провадженні або відмовили, або лишили факт заборони без змін. Тому прецедент відновлення діяльності забороненої партії шансів стати масовим явищем він не має, адже строки подання апеляції також є обмеженими.

Проте ті самі проросійські діячі матимуть змогу зʼявитися на політичній арені й не відновлюючи вже мертві проєкти. Рух «Чесно» уже писав про те, що, ймовірно, заборонений «Опозиційний блок» чекає на переродження в «Партію миру та розвитку», керівництво якої тісно повʼязано з Рінатом Ахметовим.

Вікторія Максимова, рух «Чесно»