Від сировинного прокляття до економічного дива. Як Україні не стати новим Сомалі

Що мертве, померти не може, але повстає знову, сильніше і міцніше, ніж раніше.

З катехізису Потонулого бога «Гри Престолів»

Яке майбутнє в української економіки після війни?

«Україна, яку ми втратили», — це індустріалізована країна з 52 мільйонами осіб.

Україна, до якої ми дійшли, — це зруйнована війною економіка з населенням у 27–28 мільйонів осіб.

Якою ж буде Україна, яку ми побудуємо?

Вона буде саме такою, якою її сформує нова модель економічного розвитку. Прикро визнавати, але навіть на 35-му році незалежності у нас такої моделі ніколи не було і поки немає.

Спершу, в 1990-х роках, влада проводила структурні реформи, які були покликані створити необхідні передумови для переходу від планової економіки до ринкової. Вирішувалися питання «великої та малої приватизації», запроваджувалися власна грошова одиниця та податкова система.

На початку нульових суспільством і політичними елітами було досягнуто своєрідного консенсусу у вигляді неформального суспільного договору: «Ми (еліти) не заважаємо вам (народу) заробляти ваші дрібнички, гарантуємо відносно низький рівень тарифів і певні соціальні стандарти; а ви (народ) не заважаєте нам (елітам) ділити основні активи та фінансові потоки країни».

Саме внаслідок такого «суспільного договору» в Україні виникли два антагоністичні класи: мікропідприємництво, яке вбачало ідеальну модель розвитку у форматі анархокапіталізму, та олігархи, що виступали за своєрідну модель квазідержавного капіталізму, який функціонував за рахунок модерації ними політичного життя в країні та контролю за засобами масової інформації й партіями.

З 2014 року наша економіка перебуває у довгому треку «реформ», здебільшого «безглуздому та безжальному».

Формується досить шкідлива впевненість чиновників, що «ринок владнає все», а їхня роль — це такий собі прихований дирижизм на перехресті бюджетних фінансових потоків.

Під час війни ми маємо завантаження основних виробничих потужностей економіки на рівні 70% і безробіття на рівні 15% економічно активного населення. Та темпи зростання ВВП 2025 року на рівні 1–1,5%. Усі ці індикатори звучать, як безжальний вирок уряду, який не в змозі сформувати хоча б середньострокову візію економічного розвитку, забезпечити максимальну зайнятість із безробіттям на позначці максимум 2–3% і завантаженням виробничих потужностей на рівні 85–90%. І з темпами зростання ВВП на рівні 7% і вище.

То якою ж могла би бути модель зростання після війни?

Фрідріх Гаєк сказав би, «що те, що вже мертве, померти не зможе, і це варто лише поховати, хоч би яким прикрим було це прощання».

Але Джон Мейнард Кейнс посперечався би з ним: «Поховати ніколи не пізно, але, може, спершу варто зняти удавку з шиї?».

Ресурсне прокляття — саме так називають стан країн, які сподівалися на багаті надра або монотовари, що користуються попитом, і через це втратили тонус національної економіки.

Свого часу Україну називали «східноєвропейським тигром». На жаль, сировинне прокляття в нашій економіці діє, мабуть, найбільш показово серед інших країн Європи.

2005 року — 20% аграрних сировинних товарів у структурі національного експорту. Це співмірно із експортом складної промислової продукції з високим рівнем доданої вартості.

До повномасштабної війни аграрний сировинний експорт становить уже 50%, а складна продукція — 5%.

Зараз експорт аграрної сировини досягнув 80%.

Під час війни згоріли три «паперові тигри» національної економіки: сектор ІТ-послуг (значна частина якого релокувалася в інші країни); експорт трудових ресурсів, коли Україна отримувала трансферти з-за кордону (цей показник впав до рівня менш як 10 млрд дол. на рік); і, хоч як дивно, руйнується і сировинний аграрний сектор, попри домінування у структурі експорту (через логістичні, транспортні проблеми, високі ціни на добрива та пальне, воєнні ризики тощо).

Тобто наші чиновники робили ставку на експорт сировини (аграрної, цифрової, «трудової»), але ця ставка під час війни не спрацювала.

Чому? А тому що під час війни спрацьовують лише ставки на сектори матеріального виробництва (через підвищений попит на конкретні матеріальні ресурси) і сектор послуг (для збереження зайнятості населення).

Матеріальне виробництво — це правильно відкалібрована державна промислова політика (якої у нас немає).

А сектор послуг — це економічна свобода, якої у нас теж негусто.

Основна причина невдач: орієнтація на моновиробництво сировини зі спадаючою віддачею та неправильне застосування теорії абсолютних і порівняльних переваг теорій Адама Сміта та Давида Рікардо.

Ці теорії говорять, що якщо в Україні кращий набір абсолютних умов чи альтернативних витрат під час виробництва аграрної сировини, значить, вона повинна спеціалізуватися на продукуванні сировинної аграрної продукції.

Щодо України цей капкан бідності виглядає так: раз у нас сприятливі умови для сільського господарства і ми маємо абсолютні та порівняльні переваги в цій галузі порівняно з іншими країнами, то ми маємо концентруватися на виробництві кукурудзи, зерна, тобто сировинних монотоварів із спадаючою віддачею.

Однак, на відміну від товарів із високим рівнем додаткової вартості, на випуску продукції сільського господарства не можна отримати ефект від масштабу. Так, при виробництві легкових автомобілів збільшення обсягів виробництва приведе до зменшення витрат на одиницю товару, а в аграрному секторі та видобутку корисних копалин, навпаки, кожна додаткова тонна пшениці або нова тонна видобутої руди потребує нових витрат: родючість ґрунтів вичерпується, запаси руди виснажуються.

У результаті ми отримали економіку, в якій розвивалися лише ті галузі, які або мали абсолютні переваги на світовому ринку, або спиралися на виробництво аграрних монотоварів та сировини з меншою віддачею.

Галузі із зростаючою віддачею, які могли базуватися на використанні відносних переваг, наприклад, переробка, виробництво товарів народного споживання, машинобудування тощо, практично не розвивалися.

До чого можуть призвести такі наші дисбаланси у розвитку?

До 1960 року економіка Сомалі випереджала якісні параметри Південної Кореї. Але остання завдяки ставці, зробленій на розвиток творчої та інноваційної економіки (щоправда, перед цим було реалізовано незалежну промислову політику), зуміла вирватися з порочного кола абсолютних і відносних переваг у вигляді дешевої робочої сили та ставки на сільське господарство.

А Сомалі «спіймала» свої конкурентні переваги у такому захоплюючому занятті, як «ловля» чужих танкерів.

Саме тому замість сировинної та галузевої моделі Україна має перейти до моделі кластерного розвитку, який полягає у поєднанні всіх факторних продуктивних сил: людських, природних, інфраструктурних, конкурентних, енергетичних.

Це мають бути як цільові та технологічні, так і широкі міжгалузеві кластери.

Очевидно, що біотехнологічний кластер має стати в Україні базовим: не тільки виробництво продуктів харчування, а й лідерські позиції у виробництві біопалива, рослинного білка, лецитинів, ізолятів, біодобавок.

Максимальне формування генерації доданої вартості шляхом стимулювання вертикально інтегрованих виробничих систем.

Формування регіональних кластерів розвитку у вигляді територіально-економічних районів і надання таким кластерним утворенням прав на здійснення власної податкової та інвестиційної політики (із збереженням функцій загальнодержавних податків).

Фіскальні стимули мають працювати виключно на стимулювання експорту продукції з високим рівнем доданої вартості. Тобто відшкодування ПДВ — лише за видами складних товарів, а не сировини. Оподаткування експорту сировини спеціальними митами та концентрація цих ресурсів у спеціальному національному резервному фонді для здійснення інвестицій у структурну перебудову економіки або для розподілу регулярних виплат такого фонду між громадянами.

Розвиток машинобудівного, електронного, енергетичного, хімічного та оборонно-промислового кластерів.

Запровадження навколо українських АЕС поясу посиленої індустріалізації та урбанізації шляхом створення чартерних міст («вільних міст»), із повним звільненням малого та середнього бізнесу від податків і регулятивних процедур. Це має вирішити і проблему розміщення мільйонів внутрішньо переміщених осіб.

Використання творчого потенціалу українських мегаполісів шляхом стимулювання розвитку технологічних парків на перетині освіти, науки та існуючих промислових платформ.

Реальна податкова революція — фіскальне розкріпачення населення, тобто передача працівникам права на самостійну сплату податку на доходи фізичних осіб (та зняття з бізнесу цього транзакційного навантаження). З одночасним наданням громадянам прав на широкий податковий кредит на суму інвестицій у свою сім’ю.

«Нульова група» підприємців — створення спеціальної групи для мікропідприємництва, коли до певного порога доходів у форматі сімейних бізнесів така діяльність узагалі позбавляється обов’язку сплачувати будь-які податки та збори, проходити перевірки, отримувати дозволи тощо.

Десятирічна податкова амністія — легалізація капіталів шляхом разового внесення їх у банківську систему без сплати податків.

Модель Харрода—Домара, завершена після Другої світової війни 1946 року, говорить про ефект «великого економічного поштовху». Україна має досягти саме такого синергетичного ефекту.

Тобто Україна потребує уколу «адреналіну» в економічне серце

Це має бути композитний стимул у вигляді:

• монетарного імпульсу з боку НБУ — рефінансування з боку Нацбанку вкладень банків в інфраструктурні облігації та промислову іпотеку;
• податкового імпульсу у вигляді кардинального скорочення податків на працю з відповідними компенсаторами (оподаткування рентних, сировинних доходів), що має одночасно суттєво збільшити сукупний платоспроможний попит населення та скоротити експорт капіталу сировинними ФПГ;
• бюджетного імпульсу у вигляді витрат на інфраструктурне та енергетичне оновлення;
• інвестиційного імпульсу шляхом створення сталих точок зростання та підвищення мультиплікатора зростання.

Звісно, що держава має дбати і про захист внутрішнього ринку, бо інакше весь імпульс піде у купівлю імпортних товарів. Також важливо застосувати широкий спектр стимулів для розвитку експорту, зокрема і у сегменті МСБ.

Економічні ліфти вирощування власних бізнес-чемпіонів — від точки нульового оподаткування сімейного бізнесу до простих податкових моделей малого бізнесу, далі через загальний порядок оподаткування середнього бізнесу та підвищеного оподаткування ФПГ, а не навпаки.

Загалом нова модель розвитку має бути чимось схожа на індійський танок: однією рукою закручуємо лампочку на люстрі, а іншою — гладимо собаку біля ніг.

Тобто сильна держава на макрорівні, здатна захистити внутрішній ринок і підтримати експорт своїх компаній за кордоном, та повне усунення впливу державних регулятивних органів на мікрорівні, де зароджується початковий імпульс підприємницького духу, який треба лише розкувати. І в такому разі він принесе золоті яблука молодості для національної економіки.

І тоді відбудеться українська Алія — повернення українців з-за кордону у зростаючу та вільну економіку.