Пам’яті десантника Максима Купрійчука

Тіло сина батьки вивезли з окупованої території у ковдрі в багажнику авто, щоб належно поховати

Коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, Максимові було лише 20 років. Він був серед тих, хто першими стали проти ворожої навали і в дні найбільшого шоку і хаосу ціною свого життя дали можливість країні згуртуватися і дати відсіч агресору.

Максим народився у 2001 році на Вінниччині, у с. Вінницькі Хутори. Ріс у звичайній родині, як і його однолітки, навчався у школі, мав свої дитячі клопоти і хлопчачі розваги. Аж до 2014 року, коли Росія розпочала агресію проти нашої країни.

Мама хлопця пригадує: він не міг повірити, що почалася війна з Росією. У нього було потрясіння, коли забрали Крим. Тоді 13-річний Максим вирішив стати військовим.

«Після восьмого класу він сам забрав документи в школі і сказав, що йде навчатися у військовий ліцей. Я була в шоці, проте сина підтримала», - розповідає пані Людмила.

Жінка згадує, що він дуже радів, коли його прийняли в Тульчинську загальноосвітню школу-ліцей I—III ступенів з посиленою військово-фізичною підготовкою. Але спочатку навчатися хлопцю було дуже важко. Далеко від дому, та й кадетське життя дуже відрізнялося від звичайного шкільного. Утім, за якийсь час призвичаївся і після закінчення від наміру стати військовим не відмовився: вирішив піти на службу за контрактом.

Тоді Максимові було лише 17 років і у вінницькому військкоматі його не захотіли взяти на службу. В Тернополі йому пощастило більше. Потім він потрапив до Львова, а звідти – в учбовий центр у Житомирі. Присягу склав у 95-й бригаді, служив у десантно-штурмових військах. Згодом обрав місцем служби легендарну 80-ту ОДШБр у Львові.

А потім була участь в АТО/ООС.

«З жовтня 20-го року по червень 21-го Максим був в АТО. Коли він повернувся, я дуже плакала. На його 20-річчя тоді замовила великий торт зі свічками. Сказала, щоб загадував найзаповітніші бажання, побажала, щоб мрії здійснилися, а життя було таким солодким, як торт. Подарувала йому срібний хрестик», - пригадує мама Героя.

Вона сподівалась, що син за рік повернеться додому, адже контракт у Максима мав закінчитися у серпні 2022 року. Після повернення він планував змінити своє життя. Хотів заробити на житло у Львові, сподівався створити сім’ю з дівчиною Анею, з якою познайомилися ще в Тульчині. За місць до війни навіть заяву подали до РАЦСу. І мама поїхала в Чехію заробляти сину на весілля.

Та почалася повномасштабна війна і Максим поїхав захищати країну.

«Куди і коли його відправили воювати, я не знала, оскільки  була за кордоном. Я йому дзвоню, а він трубку не бере. Потім телефонує, каже, що у Львові, в частині чи на полігоні. Хоча за тиждень до початку повномасштабної війни їх забрали на південь України. Мої у Вінниці всі знали, що Максим на передовій, і дівчина Аня теж», - пригадує пані Людмила.

Максим зустрівся віч-на-віч із ворогом у перші ж дні війни. Ще 24 лютого він сфотографувався і відправив рідним своє фото. А вже другого дня війни старший солдат Максим Купрійчук разом із побратимами загинув під Херсоном. То був бій за Шилову Балку.

«Спочатку 25 лютого їхній ГАЗон попав під обстріли, проте всі дивом вціліли. Після цього хтось пересів на БТР, хтось втік у поле. У БТР прийшлося пряме попадання снаряду. Хлопці живцем згоріли. Максим помер від осколкового поранення в голову», - розповідає жінка.

Пані Людмила пригадує, що після повідомлення про загибель сина вона одразу повернулася в Україну. Тоді ще ніхто не привозив загиблих захисників додому і батьки вирішили самі їхати в зону бойових дій, щоб забрати тіло сина. Тоді, в перші дні війни, їм це вдалося.

Мама захисника розповідала журналістам, що всі дивувалися, чому вони так ризикують? Адже перед ними на шляху сім'ю розстріляли загарбники.

«Але нам втрачати вже було нічого. Зустрілися з ДНРівцем. Той сказав: знайдете тіло, то заберете. Ми приблизно знали, де знаходиться наша дитина, нам товариш Максима розповів, йому пощастило вціліти під час обстрілу. І ми шукали у полі серед трупів, а поруч проходила колона з рашистською символікою Z», - пригадує вона.

Сина батьки знайшли біля заповідника Шилова Балка. Впізнали не одразу, бо тіло було спотворене при попаданні снаряда. Аж потім побачили знайоме татуювання на руці під бушлатом…

Батьки якимсь дивом вивезли тіло захисника зі вже окупованої території у ковдрі в багажнику авто, щоб належно поховати. Адже окупанти навіть своїх загиблих не хоронили, не те що українських воїнів. Але й удома росіяни не дали попрощатися із Максимом спокійно: під час похорону над цвинтарем летіли ракети – вороги бомбардували розташований поблизу аеродром…