СЗЧ, горілочка вже не тече

Війна має багато облич. Кулеметна черга, мінне поле, «Ланцет» із неба та інші. Одне з «інших» — самоволка. Або офіційно та більш популярно СЗЧ.

Самовільне залишення частини. З’їздив до коханки, застряг там. Або вичепив у Краматорську квиток та поїхав додому, бо просто втомився. Те, що для когось здається невинним епізодом, давно стало системною проблемою, а тепер уже й катастрофою.

Дедалі більше бригад мають утрати від СЗЧ, зіставні з кількістю загиблих. І я точно знаю мінімум одну, де кількість дезертирів уже давно перевищила її. Не моя, але поряд устигли постояти. Потім усі дивуються: чому ж на позиціях не вистачає людей? Кажуть: де ж мільйонна армія, всіх повбивало? Та ні, хлопці.

Просто хтось вирішив, що його «внутрішній біль» важливіший за життя тих, хто залишився прикривати напрямок. Більш прагматичні люди спокійно скористалися СЗЧ для переведення до іншої частини. Може, й правильно зробили. А хто не встиг — на жаль, уже не моя проблема.

Тривалий час на це закривали очі. Та й суспільство не особливо помічало. В нас же війна романтизована у стилі «пішов у самоволку — отже, мав серйозні причини». Раптом виявилося, що ці причини часто мали дуже мирський характер. І класичне «кудись зник, бо набридло».

І це якщо мова йде про фронт. Бо в навчальних центрах ситуація виглядає ще цікавіше. Звідти втікали й утікають. Хто ж буде ганятися за одним солдатом по лісах? Якщо тікав без зброї — то й нічого. Перекривати траси та організовувати облави через одного Рембо не хотілося нікому. Ну а якщо зі зброєю, то тобі буде матумба, та й узагалі сам винен.

І саме так явище проросло в системну хворобу. Толерування з боку одних, повна байдужість із боку інших.

Проте війна не закінчується. І ми вже стоїмо на тій межі, коли державі доведеться ухвалювати рішення, а не робити вигляд, що воно саме якось розсмокчеться. Питання СЗЧ потребує законодавчого врегулювання.

Перше, що необхідно — встановити часовий фільтр. Так вийшло, що з якогось дива за СЗЧ та пошуки загулявших відповідає ДБР. Особисто я досі не зрозумів, навіщо ДБР державі, оскільки ті ж функції мають інші правоохоронці. Втім, гаразд.

Як це відбувається? Відповідальна служба мусить бігати і за «романтиками на кілька днів», і за справжніми дезертирами. Вибір очевидний. Ловлять тих, кого легше знайти. І так держава демонструє власну слабкість.

Друге — криміналізація явища. Якщо є чіткий часовий поріг, то все просто. Якщо немає тебе тиждень, то ти вчинив як дебіл і взагалі ласкаво просимо назад. Як саме тобі за це петлю затягнути, командир якось сам розбереться. Без ДБР і Папи Римського.

А ось якщо ти пішов у СЗЧ і так і не повернувся… Що ж, братику, далі працюють правоохоронні органи. Власне, тоді вони не ганятимуться за дрібною рибкою. Так, і тільки так краще робити. І починати зараз.

Я розумію, що кожна історія унікальна. Хтось дійсно мав трагедію, хтось не витримав психічного навантаження. Однак утікачі не знають, як це — стояти на похороні побратима, якого більше немає через порожню сусідню позицію.

Так, у тебе була особиста драма. А він лежить мертвий. Тільки твоя драма виявиться бульбашкою, зате мого друга вже ніяк не повернути. Хороша в тебе пригода була. Дякую, що у найбільш відповідальний момент нікого не попередив та звалив.

Скільки можна жертвувати одними людьми через те, що інші вирішили побігати по бабах чи посидіти із пляшкою сема десь у рідній області?

Ситуація ще більше загостриться після посилення мобілізації. А до цього ми все одно прийдемо (я б сказав, саме наближаємось). Якщо зараз ми не закриємо дірки, то нові мобілізовані побачать ті самі лазівки й використають їх. Навіщо множити проблему?

Є сенс чітко розмежувати поняття. СЗЧ як дрібне порушення. Карається, але не ламає життя. Дезертирство — вже злочин. Та поки система не працює, розмежовувати нічого. Все в одній каструлі, голубці й морозиво.

М’яч на боці держави. Вона може й далі робити вигляд, що все під контролем, або визнати проблему і почати працювати системно. Самоволка вже давно не приватна драма. Це підрив боєздатності, це щілини в обороні. Ще одна труна з тим, хто не втік — бо поряд із ним хтось таки втік.

І якщо ми самі не назвемо речі своїми іменами, то завтра нам доведеться вибивати все нові й нові прізвища на меморіальних плитах.