Не просто саміт: значення ШОС та інтереси ключових учасників

Саміт ШОС у Китаї. На перший погляд, традиційний захід цієї організації, але зустріч 2025 року відрізняється від попередніх. Йдеться про початок реального оформлення східної зони співробітництва або, якщо хочете, зони китайських інтересів.

ШОС трансформується: якщо на моменті створення ключовими питаннями були питання безпеки в Азії, пізніше додалися інструменти консультацій у сфері економіки, то зараз приходить політика. Відповідно, саміт та його результати є вкрай важливими для Китаю та ще низки держав. Нижче спробую виділити основні тези.

КНР

Шанхайська Організація Співробітництва в момент свого заснування замислювалася Кремлем як умовний клуб «Росія та її партнери» в Азії. Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів теза про те, що ШОС є синоцентричною організацією та виконує роль інструменту в розширенні впливу КНР.

Багато в чому завдяки їй Китай за останні 5 років остаточно вивів держави Центральної Азії із зони домінуючого російського контролю до зони умовного «китайського світу». Росія з ключового учасника перетворилася на «одного з». Причому на майданчиках ШОС РФ має мало інструментів для демонстрації власного впливу.

Маленький приклад — у 2022 році (січень) ОДКБ проводить операцію в Казахстані. Сьогодні такий сценарій виглядає фантастичним. А минуло лише три роки. Але ШОС у її початковому вигляді (і навіть у стані на 2022 рік) вже не така актуальна для політики КНР.

В умовах, коли світова система трансформується у двополярну, Пекіну необхідно продемонструвати здатність розширювати свою зону впливу та створювати необхідні для цього інструменти. Одним з таких бачиться Шанхайська Організація Співробітництва, яка, на відміну від БРІКС (також вкрай важливого об'єднання), більш синоцентрична. Що визначає політику розширення кількості учасників, створення нових партнерств.

Тому логічним є досить широке представництво на саміті 2025 року 23 керівників держав, представники (на рівні перших осіб) восьми міжнародних організацій, включаючи ООН та АСЕАН. Це при тому, що членами ШОС є 10 країн + 2 спостерігачі. Формат саміту «ШОС+» не тільки про загальну кількість учасників.

До Тяньцзіня запрошені (і приїдуть) керівники одразу кількох держав, які мають взаємні претензії (або відкриті конфлікти). Азербайджан та Вірменія, Індія та Пакистан, Туреччина та Іран. А також держави, які претендують на статус регіональних супердержав. Це згадана Туреччина, Індія, Індонезія, Малайзія, Єгипет.

І це вже на рівні представництва можна сприймати як сигнал США. На тлі політики тиску з боку Вашингтона, Пекін намагається продемонструвати здатність пошуку взаємних інтересів та здатність домовлятися. Що, знову-таки, вкрай важливо в умовах формування двополярного світу.

Участь Індії, яку багато хто розглядав як можливу противагу зростанню впливу КНР — гарний знак для Пекіна. І в документах щодо бачення майбутнього розвитку ШОС буде підпис Моді та Шаріфа (лідер Пакистану), Сі зможе вважати саміт успішним. І це буде різким посиленням позицій перед неминучою серією переговорів із США.

Ще однією тезою у світлі конкуренції США та КНР є залучення до співпраці Туреччини, Єгипту, Малайзії та Індонезії. Вашингтон послідовно веде політику тиску (або як з Єгиптом, пропозицій вигоди) на держави, які можна сприймати як «ключові точки» морської логістики: Панаму (канал), Канаду та Данію (арктика), Єгипет (Канал), Малайзію та Індонезію (Південно-Китайське море та Малаккська протока). Спроби домовитися з РФ та інтерес до «Північного морського шляху» вкладається в цю логіку. Контролюючи морську логістику, Вашингтон ставить Пекін у свідомо програшну ситуацію.

Але серед учасників саміту ШОС Панама, Єгипет, Малайзія та Індонезія. І, нарешті, РФ — згадана Арктика. Де, до речі, є новина — перший регулярний маршрут контейнеровозів із Китайських портів до Роттердама та Гданська (без заходу до портів РФ). Така демонстрація (при тому, що адміністрація Трампа поки не змогла провести нормальні переговори з усіма згаданими державами) теж є важливим сигналом на американському треку. Якщо будуть окремі домовленості, не лише сигналом.

Китай формує зону присутності своїх інтересів. Тому у пріоритетах тем, що виносяться на саміт, за визнанням китайських дипломатів — політика, безпека, економіка та гуманітарна сфера. Примітно, що політика винесена на перше місце. Гуманітарна сфера — відносно новий напрямок, що оформився після 2020 року. Але вже зараз перед основним самітом пройшли конференції на рівні мерів великих міст, ЗМІ, «фестиваль мистецтв».

Можна стверджувати, що ШОС остаточно перетворюється на політичну конструкцію. Де важливою складовою буде механізм партнерства з регіональними супердержавами. А також демонстрація готовності розширення зони впливу та зони співробітництва.

Саме тому для КНР вкрай важлива результативна участь:

• Індії. Пекін спробує продемонструвати здатність налагодити взаємодію, оминаючи потенційні точки конфліктів. І, за можливості, в майбутньому увійти в роль медіатора в індо-пакистанському діалозі.

• Туреччини як регіональної супердержави з оформленою зоною впливу в Чорноморському регіоні, на Близькому Сході та на Південному Кавказі. Анкара для Пекіна є логічним партнером для просування своїх інтересів у Чорномор'ї, на Балканах, створенню системи взаємодії по осі Центральна Азія — Європа.

• Ірану. Після «дивної війни» з Ізраїлем ймовірність самостійного виходу Ірану на успішний переговорний процес зі США вкрай мала. При цьому для Тегерана стала очевидною марність політики залучення РФ як фактора безпеки і можливого посередника в діалозі із «Заходом». Як результат, різко посилюється позиція «орієнтації на Схід».

І тут КНР, яка вже була успішною як посередник у виході з конфлікту Ірану та Саудівської Аравії, може стати партнером, здатним стабілізувати відносини зі США. Тим паче, що питання розповсюдження ЯЗ обговорюватимуться в рамках переговорів Китаю та Сполучених Штатів.

• Єгипту. З одного боку це, природно, питання Каналу. Але не варто забувати також, що Єгипет є державою, залученою до процесів одразу у двох регіонах — на Близькому Сході та в Північній Африці. Як наслідок, партнерство з ним важливе для обох глобальних супердержав. США не дратують Каїр «високими тарифами Трампа». Китай робить свій хід, залучаючи Єгипет до формату ШОС+.

Показовим є і те, що «Стратегія розвитку ШОС на 2026-2035 роки» обговорюватиметься в розширеному форматі. Точніше, для Китаю, який все активніше демонструє готовність стати «другим полюсом світу», це логічно. Залучення поки що не членів Організації до обговорення її майбутнього можна сприймати як заявку на участь. Це також може свідчити про зміну пріоритетів Пекіна.

Раніше ставка робилася на регіональні формати співробітництва та БРІКС. Але регіональні союзи залишаються регіональними. БРІКС — важливий елемент, але поки що досить аморфний. ШОС стає одним із ключових механізмів розширення китайського впливу. Вже не в регіоні, а у світі. Підтвердженням глобальних амбіцій є і гра КНР на умовно «ідеологічному полі». Йдеться про парад. Парад на честь 80-ї річниці закінчення Другої Світової Війни. Яка завершилася капітуляцією Японії.

Тим самим Китай позиціонує себе як частину світової історії, претендуючи і на ідеологічні, ціннісні конструкції, поширені в умовно «західному» світі. Розширюючи сприйняття «країн-переможців» за рамки виключно антигітлерівської коаліції.

Індія

Індія вже є регіональною наддержавою. Яку багато хто сприймає як державу, здатну стримати зростання впливу Китаю.

Справді, ці дві країни багато в чому є конкурентами. Тут і давні прикордонні суперечки, і активна співпраця Пакистану з КНР. Ба більше, в останні три роки індійське керівництво активізувало реалізацію масштабних міжнародних проєктів. В Україні знають про транспортний коридор «Північ-Південь», який реалізується Індією та Іраном.

У нашому сприйнятті це логістичний проєкт, що з'єднує індійського виробника та російського споживача (а також російську сировинну базу). Насправді ідея ширша: у сприйнятті Індії «північ» — це країни Балтії та Скандинавії. Тобто Північна Європа. І сьогоднішня ситуація, з ізоляцією РФ на західному напрямку, не сприяє реалізації цього проєкту. До речі, на початковому етапі Україна була серед держав, які мали намір працювати над проєктом. Але «самоусунулась» з невідомих мені причин. Другий проєкт набагато цікавіший — India Middle East Europe economic corridor.

Він з'єднуватиме залізницею порти Перської затоки з портами Ізраїлю та Лівану. Причому формат задуманий не просто як транспортна артерія, а, скоріше, як індійський аналог «поясу і шляху», з інвестиціями в розвиток промисловості країн-учасниць. Суть — розширення індійського впливу на Близькому Сході та спрощення торгівлі з державами ЄС. До речі, Європейський Союз працює над «пактом про вільну торгівлю з Індією» — наймасштабнішим документом такого роду в історії Союзу.

Виникає питання: навіщо Індії ШОС? Відповідь у зміні балансу сил у світі. В умовах трансформації світового порядку в бік двополярності та руйнування старої договірної бази, індійське керівництво має намір мінімізувати ризики для власного розвитку та реалізації своїх масштабних міжнародних проєктів.

Вихід на конфлікт із КНР на тлі непередбачуваності США та аморфної політичної позиції (поки що Європи) штовхає Делі на зближення з Пекіном.

Причому наразі такий процес несе мінімальні ризики:

• на тлі невизначеності у відносинах зі США та «фактору Трампа», Китай вважає за краще діяти в третіх країнах досить м'яко, пропонуючи себе як передбачуваного (на відміну від Сполучених Штатів) партнера.

• враховуючи сказане вище, Індія може розраховувати на співпрацю та певне сполучення в реалізації китайської ідеї південної гілки «Поясу та Шляху» зі своїм проєктом IMEC.

• дрейф Ірану в бік розвитку співробітництва на Сході та зменшення значущості чинників РФ, надій на угоду Тегерана з Вашингтоном, дають Індії можливість посилити свою присутність в іранській економіці та, можливо, отримати доступ до ресурсної бази.

• Партнерство Туреччини та КНР, що розвивається, дає можливості часткової трансформації проєкту «Північ-Південь» та часткового сполучення його з турецьким проєктом IDR (Iraq Development Road). А також потенційного виходу в держави Чорноморського регіону.

• При цьому, в разі укладення договору про вільну торгівлю з ЄС, Індія на даному етапі створить противагу можливому зростанню китайського впливу на свою економіку. З іншого боку, може розраховувати на перенесення частини промислових потужностей на свою територію. Або на створення СП. Зокрема, це стосується мікроелектроніки, нанохімії.

Туреччина

Анкара активно посилює свій вплив на Близькому Сході та в Чорноморському регіоні.

При цьому Туреччина активніше, ніж Індія та КНР, використовує інтереси третіх країн для свого посилення. Як, наприклад, перетворення країни на «газовий хаб» для Південно-Східної Європи, реалізоване завдяки використанню одночасно інтересів РФ, Греції, Італії, Аравійських Монархій і навіть Ірану. Що не виключало, до речі, періодичних конфліктів з усіма перерахованими державами. На даному етапі Турецька республіка прагне стати ключовим логістичним хабом між державами Близького Сходу, Південної Азії та Європою.

Що проявляється в активній співпраці з КНР зі створення південного маршруту проєкту «Пояс і Шлях», реалізації власного проєкту Iraq Development Road та, опосередковано, впливі на реалізацію індійського проєкту «Північ-Південь». Сюди ж варто додати будівництво каналу Стамбул, який може докорінно змінити правила торгівлі в Чорноморському регіоні.

Таким чином, інтереси Туреччини можна позначити наступним чином:

• Використовувати існуючі механізми співробітництва в ШОС і фактор впливу КНР у Центральній Азії для реалізації своїх проєктів у нафтогазовій сфері. А саме ідеї транспортування газу та нафти з центральноазіатських держав до країн ЄС.

• Замкнути на себе (свою територію) частину вантажопотоку проєкту «Пояс і Шлях», а також проєктів, що реалізуються Індією, та вантажопотоку з держав Близького Сходу і таким чином стати ключовим логістичним хабом між Південною Європою та Азією.

• Використовувати фактор впливу КНР для забезпечення зростання свого впливу на Південному Кавказі. А, в перспективі (той самий південний маршрут «Поясу та Шляху»), у Грузії. Причому Китай у даному випадку є важливим партнером, оскільки він може збалансувати можливу протидію з боку Росії.

• За рахунок перерахованого вище залучити у свою промисловість технології та інвестиції країн Азії. Фактично реалізувати те, що намагаються робити ОАЕ — стати місцем обміну технологіями (і частково товарами) між державами Близького Сходу, Південно-Східної Азії та Європи. В Анкарі розуміють, що для Пекіна їхня країна є важливим партнером як у розвитку відносин із країнами Ісламського світу, так і з державами-учасницями НАТО.

І ця співпраця на даному етапі дозволяє формувати власну, турецьку зону впливу в регіоні.

Росія

Росія, яка була ініціатором створення ШОС, на даному саміті є рядовим учасником. Причому з досить слабкими позиціями. Російська економіка все більше залежить від економіки КНР. Значна частина російського сировинного експорту, в тому числі за «сірими схемами», можлива лише за згодою та співпраці партнерів ШОС (Туреччина, Індія, навіть Єгипет).

І, нарешті, РФ стрімко втрачає вплив у Чорноморському регіоні, на Кавказі та в країнах Центральної Азії. Так, навіть Білорусь у ШОС — це китайський трек, а ніяк не російський.

Для Кремля на цьому саміті важливо:

• Продемонструвати свою політичну значущість і широке поле зовнішньополітичних контактів.

• Спробувати отримати політичну підтримку (зафіксовану у фінальних документах ШОС) своєї агресивної політики щодо України та держав ЄС. В ідеалі — виправдання російсько-української війни та підтримку вимог Путіна щодо умов її заморозки.

• Убезпечити себе від можливого зменшення обсягів експорту з використанням сірих схем у співпраці з Туреччиною та Індією.

• Зафіксувати своє бажання і, в ідеалі, потенційну участь у реалізації великих логістичних, політичних та економічних проєктів, які реалізують держави-партнери ШОС.

• Вирішити власні проблеми у відносинах із КНР. Зокрема, прибрати чинники (обмеження з боку Китаю), які призвели до зменшення взаємної торгівлі на 8% за перші 6 місяців 2025 року (порівняно з першим півріччям 2024 року). А також спробувати схилити Китай до переходу від торговельного до технологічного співробітництва. Тобто до інвестицій у збільшення технологічної складності російської економіки. Ще одне завдання, безпосередньо не пов'язане з ШОС — сигнал для Трампа.

У разі успіху за переліченими вище напрямками, Путін розраховує посилити свої переговорні позиції. І схилити США до прийняття ідеї миру в Україні через поступки на користь Росії. Приблизно те ж саме Путін намагатиметься «продати» і Сі: загрозу можливого зближення зі США для стримування експансії КНР. Але реалізація планів РФ, на мій погляд, виглядає сумнівною.

З таких причин:

• Для Китаю вигідне ослаблення політичної ваги Росії. А отже, вдаватися до заходів, які різко посилять Кремль, нелогічно.

• Демонстрація активної підтримки РФ є токсичною для більш ніж половини учасників саміту. Єдиний можливий компроміс — демонстрація неприйняття підходів США і частково ЄС у співпраці з країнами ШОС+.

• Для Туреччини, яка формує зону свого впливу в Чорноморському регіоні за рахунок ослаблення позицій РФ, зайва підтримка Кремля так само виглядає нелогічною.

Як, власне, і для Індії. Таким чином, ключові учасники саміту не горітимуть бажанням підіграти Володимиру Путіну. У них просто інші завдання.