Перше вересня: нині школа – це щоденний подвиг вчителів, дітей, батьків

1 вересня 2025 року в Україні вже давно не схоже на те саме «свято першого дзвоника», яке десятиліттями існувало у наших школах. Урочисті лінійки, квіти для вчителів, виступи чиновників чи депутатів перед першачками – ці ритуали, які тягнули за собою тінь радянської традиції, зникли. Хочеться вірити – назавжди.

Та війна не лише прибрала з урочистого календаря зовнішній антураж. Вона радикально змінила саму сутність шкільного життя.

Сьогодні освіта не лише система передачі знань, це ще має бути безпечне середовище, де діти, вчителі й батьки мусять навчитися взаємодіяти по-новому: підтримувати, берегти одне одного, адаптуватися до ризиків і жити в реальності, де загроза повітряної тривоги завжди поруч.

Українська школа – одна з найбільш статичних державних інституцій, яка завжди важко йшла на зміни. Але війна зламала усталені форми та змусила переосмислити головне: що означає бути учнем і вчителем у країні, яка воює? З яким настроєм входять у новий навчальний рік батьки, педагоги і самі діти? І чи здатна система середньої та початкової освіти відповідати викликам воєнного часу – не формально, а по-справжньому?

Школа у воєнний час: голоси батьків і вчителів

Щоб відчути, як українська школа входить у черговий воєнний навчальний рік, «Укрінформ» опитав батьків, педагогів і експертів. Їхні думки, звісно, фрагментарні, ми не можемо претендувати на повноту, демонструють: проблеми давно виходять за рамки відсутності святкових лінійок. Йдеться про перевантаження дітей, моральний клімат у школах, безпеку та підтримку у стресових умовах.

Батьківські тривоги

Найгостріше мами й тати говорять про перевантаження предметами та брак уваги до психоемоційного стану дітей після ночей з обстрілами. Інна Г. надіслала щоденник своєї дитини, щоб продемонструвати, скільки завдань доводиться виконувати: «Як, відпрацювавши сім насичених уроків, засісти за вивчення стількох же вдома? Про яку вдумливість можна говорити? У восьмому класі це – параграф, письмові завдання, читання… А просто перепочити? Коли? Тому діти просто закидають деякі предмети, знеохочуються. Моя дитина фізично не дуже витривала. І я з жахом думаю про новий навчальний рік».

Олеся Т. додає: «Індивідуальність дитини не розкривається. На перервах молодшу школу майже не виводять на вулицю, трамбують їх наукою навіть на продовженому дні. Прогулянка – у кращому випадку о четвертій».

Надія З., мама школярів 4-го і 7-го класів, наголошує на іншій проблемі: «Мене турбує дивне викладання предметів, далеких від життя. На «Основах безпеки життєдіяльності» я б учила не як плиту включати, а як поводитися під час бомбардувань чи безпеки в інтернеті, аби не діти пояснювали дорослим ці питання».

Голос учителя

Педагоги наголошують: вони самі працюють на межі виснаження. Постійні наради, нові інструкції, вимоги щодо звітності та виклики змішаного формату освіти залишають мало простору для творчості та індивідуального підходу.

Світлана С.: «Ми зустрічаємось не з меншими викликами. На нарадах нам постійно дають нові інструкції. Школа працює у змішаному форматі: один урок онлайн, наступний – офлайн. І ти мусиш шукати місце, аби провести урок більш-менш нормально. А коли тривога і діти перебувають годинами в укритті – це важко пережити і дітям, і дорослим».

Наталя Ж. зізнається: «Зарплатня низька, вимоги високі. Ми всі втомлені, діти теж втомлені. Починати рік дуже складно».

Освіта у цифрах: війна у шкільній статистиці

Втім, попри втому і очевидні виклики повномасштабної війни, українська система освіти продовжує функціонувати. Але цифри показують масштаб викликів, із якими стикаються вчителі, учні та батьки. Скільки шкіл працювали у 2024/25 навчальному році? За даними МОН, 12 248 закладів загальної середньої освіти функціонували станом на початок навчального року. З них мали різні формати навчання: приблизно 7,8 тис. шкіл – офлайн, близько 2 тис. – дистанційно, ще 2,4 тис. – у змішаному режимі.

90% шкіл забезпечені укриттями (11 029 захисних споруд). Також МОН подає статистику, що на початок нового навчального року 1705 пошкоджених, 217 зруйнованих об'єктів, найменше руйнації зазнали заклади професійно-технічної освіти (182 пошкоджених, 12 зруйнованих).

Станом на початок 2024/2025 навчального року в Україні налічувалося 3 743 887 учнів у закладах загальної середньої освіти, що на 4,3% менше, ніж у попередньому році, згідно з даними Державної служби статистики України, оприлюдненими у квітні 2025 року. Ці дані свідчать про найнижчу кількість школярів в Україні за останні 30 років. Експерти оцінюють, що тенденція до зменшення кількості учнів, ймовірно, продовжиться.

Українські діти за кордоном теж мають окрему статистику – за даними UNICEF за межами України – близько 2,2-2,3 млн дітей різного віку. Із них приблизно половина не відвідує школи у країнах перебування. Водночас 392 776 українських школярів за кордоном продовжували дистанційно навчатися у школах України; реально залучені – близько 62% з них.

Найскладніше знайти інформацію щодо окупованих територій. На ТОТ проживає близько 1,6 млн дітей (до 17 років). Серед них – орієнтовно 600 тис. школярів. Лише 7–8% (≈40-44 тис.) з них охоплені українською освітою дистанційно. І тут важливо розуміти, що статистика щодо дітей на ТОТ має оціночний характер через відсутність доступу до повних реєстрів і обмежені канали зв’язку.

«Справляється по-різному»: Іванна Коберник про головні виклики освіти під час війни

За словами громадської активістки та журналістки Іванни Коберник, співзасновниці громадської організації «Смартосвіта», ситуація в українських школах дуже залежить від конкретної громади та керівництва: «Все тримається на спроможності місцевої влади й директорів. Міжнародні партнери відверто здивовані: на четвертий рік війни в нас досі є система освіти, і діти ходять до школи. Насправді, ми всі недооцінюємо, якими надзусиллями це дається».

Та навіть там, де школи відкриті, війна безпосередньо впливає на якість навчання. «Безсонні ночі, повітряні тривоги, це хронічний стрес, що знижує когнітивні здібності дітей. Треба чесно сказати: хороший результат для України буде, якщо освітні втрати хоча б не зростатимуть надалі».

Окрема проблема – навчальні програми. За словами Іванни Коберник, Міністерство освіти й науки демонструє далекоглядні плани реформування, але вони «розраховані на мирний час»: «Чинні програми не були адаптовані до викликів війни. Вимоги надто високі й не відповідають ситуації. Там, де є мудрі батьки, які не змушують дитину тягнути всі 22 предмети й розуміють, що головне – не втратити мотивацію, результати кращі. Але системного рішення досі  немає».

Прифронтові території: між укриттям і підземними школами

На прифронтових територіях питання №1 – безпека. Експертка наголошує: «Там навчання можливе лише в укриттях. Четвертий рік дистанційки – катастрофа для більшості дітей. Лише для якихось 5% дистанційний формат є реально ефективним».

Держава інвестує рекордні суми – 22 млрд грн із 2022 року у будівництво та облаштування укриттів. Для порівняння: запуск реформи «Нова українська школа» починався з одного мільярда на рік, і це вважалося «космосом» для тих часів. Та навіть цих коштів замало, каже Іванна Коберник. «Підземні школи дуже дорогі. До кінця року обіцяють 200 таких об’єктів. А на підконтрольній території – 12 тисяч шкіл. Різниця колосальна».

За словами експертки, навіть всередині однієї області ситуація різна.«У великій Харківській області навчання проходить заочно або в підземних школах, яких одиниці. І це теж питання до місцевої влади. Тобто, чому Миколаївська школа все ж таки знайшла можливості повиводити дітей в змішаний режим? Умовно кажучи, діти в школі за 5 км до кордону з Полтавською областю не ходять в школу, а на кордоні вже через 5 км в Полтавській області – ходять. Нам треба приймати диференційовані рішення залежно від ризику».

Діти за кордоном: зберегти зв'язок з Україною

Українські діти-біженці перебувають у відносно кращих безпекових та освітніх  умовах, бо інтегровані у системи освіти інших країн. Водночас для України важливо не втратити з ними контакт, адже це найважливіший людський капітал, за який йде, зокрема, і ця війна.

«На щастя, накази, які могли обмежити доступ дітей за кордоном до української освіти, так і не запровадили. Вони можуть продовжувати дистанційне навчання в українських школах. Але треба сказати чесно: дві школи одночасно витягнуть лише десь 5% дітей. А для старшокласників цей зв’язок критично важливий, аби мати шанс повернутися й вступити в українські виші».

МОН запустило платформу з україномовним компонентом і базою шкіл, до яких можна підключитися дистанційно. Але системної державної політики підтримки цих дітей поки що немає. «У Берліні німецький уряд був готовий віддати під освітній хаб чудове приміщення. Але треба було гарантувати фінансування хоча б на п’ять років. Українська держава такого рішення не прийняла», – пояснює співрозмовниця. 

Діти на тимчасово окупованих територіях: ризик і мужність

За даними МОН, у 2024/25 навчальному році близько 40 тисяч дітей із ТОТ були зареєстровані в українських школах. Це переважно старшокласники. «Для них навчання в українській системі – це ризик для життя. Адже щоб отримати доступ до дистанційних уроків, треба передати персональні дані. Це може становити загрозу для дитини та сім’ї. Тому все тримається на особистих зв’язках з учителями. І ті школи, які працюють за такими моделями патронажу, героїчні».

Є й певні позитивні зрушення: кількість вступників із окупованих територій до українських університетів різко зросла. «Якщо раніше їх було близько 4 тисяч на рік, то минулого року – близько 12 тисяч. Молоді люди розуміють, що перспектив там немає, і обирають Україну».

Що є головним викликом?

Іванна Коберник підсумовує: «Пункт номер один: фізична безпека. Немає безпеки – немає всього іншого. Пункт номер два: адаптація програм, якої фактично немає. І третє: психосоціальна підтримка. Вона потрібна не лише дітям, але й учителям. Бо без ресурсу педагогів система просто не витримає».

Тему продовжує Оксана Макаренко, співзасновниця ГО «Смартосвіта»: «Ми проводили дослідження і з’ясували, що більшість педагогів прагнуть опанувати сучасні інноваційні методи викладання і оцінювання, шукають можливості покращити свої цифрові навички. Водночас учителі виснажені і потребують допомоги та чітких інструкцій – що і як робити. Більше половини мають порушення сну, переживають за близьких на фронті, перебувають у стані тривалого стресу. У такому стані важко опановувати щось нове, бути надійною опорою дітям і ще й долати освітні втрати».

Таким чином, вчителі, які одночасно залишаються «кістяком системи» й самі стають жертвами війни, виявляються чи не найвразливішою ланкою освіти. І без їхньої підтримки – жодна реформа чи інновація не матиме шансів на успіх.

Повертаючись до 1 вересня, він став радше буденною, навіть тривожною подією, яку учні, батьки та вчителі зустрічають із різними відтінками страху й виснаження. І все ж, як наголошує Іванна Коберник, саме факт того, що система працює, «це непомітний подвиг». Подвиг учителів, які часто без сну й відпочинку ведуть уроки у змішаних форматах. Подвиг дітей, які після безсонних ночей із сиренами намагаються зосередитися на задачах чи творах. Подвиг батьків, які не лише возять дітей до шкіл і укриттів, а й утримують крихкий баланс у родині.

Але цей подвиг потребує підкріплення. Не лише технічних рішень для мінімізації освітніх втрат, а й системної роботи з повернення дітей, психосоціальної адаптації та чесного усвідомлення того, що війна змінює школу глибше, ніж ми схильні помічати. Та навіть у найтемніших умовах пробивається світло. Діти, особливо молодші, демонструють вражаючу здатність до адаптації. Вони швидко вчаться жити за новими правилами, гратися й навіть святкувати там, де дорослі часто бачать проблеми та прикрощі. У цьому теж своєрідний воєнний досвід.

Бо магія першого вересня – не у лінійках чи букетах. Вона у відчутті початку, у спільному зусиллі й у надії, що кожен новий навчальний рік наближає нас до майбутнього без війни. І жоден ворог не здатен забрати у нас цього відчуття.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото і фото у публікації: «Укрінформ»