Перемога - це не лише про те, кого ми переможемо

Людина не здатна витримати всю правду, особливо під час війни. Люди завжди спрощують реальність. Особливо в час кризи, коли реальність стає нестерпною.

Це один із головних механізмів виживання: підсвідомість уміло обманює свідомість. Вирізає з картини світу неприємні, але важливі деталі, які заважають нам функціонувати, залишаючи лише те, із чим вам вдасться заснути.

В залежності, наскільки ви цілісна і зріла людина, образ реальності у вашій голові буде мати більше або менше деталей, але це завжди буде спрощена картина, яку може винести наша психіка. Світ завжди складніший, ніж ми готові визнати.

У часи кризи, коли на карту поставлене виживання, ця спрощеність посилюється і на довгій дистанції стає дуже небезпечною. Бо правда надто болюча, і підсвідомість вириває з образів усе складне. Ілюзія стає єдиним засобом психіки утриматися на плаву. Усе зводиться до примітивного: ворог чи друг, правильне чи неправильне, своє чи чуже.

Це відбувається зараз з усією Україною. Ми воюємо вже багато років, і ця війна висмоктує з нас сили, як із солдата, що не спав другу добу на позиції. І так само, як у втомленого бійця зникає здатність відрізняти деталі, у цілого народу притуплюється чутливість.

Стрес втомлює, а втомлений розум не здатен ідентифікувати істину.

Коли людина страждає, вона стає сліпою до страждання інших. Бо власний біль затуляє весь горизонт. Військовий на фронті думає, що в тилу "виблядки невдячні". Волонтер думає, що його недооцінюють. Дружина військового - що її самотність невидима. А рядовий громадянин - що держава занадто вимагає від нього. І всі мають рацію. І водночас усі бачать лише уламок правди. Кожен вірить, що його біль - головний.

Ми всі зараз дивимося на світ через вузьку шпарину власного болю. І кожен із нас у цей момент має рацію. Але всі разом ми - сліпі.

Це не чиясь вина. Це людська природа.

Війна розриває не лише тіло, а й відчуття співпричетності. І це треба усвідомити, щоб не перетворитися на острови ізольованого болю. Якщо ми не навчимося бачити одне одного, ми програємо ще до того, як програємо ворогу.

Парадокс у тому, що найбільша сила України завжди була у здатності гуртуватися. У вмінні бачити біль іншого й не залишати його наодинці. Зараз це стало складніше, бо кожен поранений по-своєму. Але саме тепер ми найбільше потребуємо цієї здатності — дивитися не тільки в дзеркало, а й одне одному в очі.

Якщо ми дозволимо підсвідомості спрощувати світ до рівня "моє страждання проти чужого", ми перетворимося на сукупність ізольованих островів болю. А нація, що розсипається на острови, стає легкою здобиччю.

Війна закінчиться. І тоді нам доведеться жити разом - із тими, хто воював, хто волонтерив, хто просто виживав. І якщо ми дозволимо собі остаточно осліпнути, ми не зможемо збудувати нову державу.

Ми не повинні дозволити підсвідомості перетворити нас на спрощених людей у спрощеній реальності. Бо перемога потребує не лише сили зброї, а й сили співчуття. Тільки разом ми зможемо винести тягар цієї війни.

Перемога, це не лише про те, кого ми переможемо. А про те, ким ми залишимось.

Джерело