Рота реінтеграторів

Ветеран повертається з фронту. Для когось він — герой, для когось «не такий». Усе залежить від того, як хто провів останні роки.

Хтось лежав у холодному окопі, хтось — у теплій квартирі з «липовою» довідкою від лікаря. А хтось не лежав, бо бігав: переховувався за бронюванням, прикриваючись посадами чи зв’язками.

І ось уявіть таку картину. Тепер вони зустрічаються в одному місті, в одній черзі в магазині, на одному переході перед зеленим світлом. І це справжній експеримент над суспільством. Бо, як комусь не хотілося б, на війні всі ветерани не помруть. Не дочекаєтесь.

Щоб розуміти різницю між кимось, варто прямо казати про подразник, який впливає на певні групи людей по-різному. Наприклад, у контексті війни я часто чую про страх як мотив. Що це — нормальна реакція організму чи привід для тавра «слабак»? Знаєте, а мені байдуже.

Все стане зрозуміло не через мою думку, а завдяки вашим справжнім учинкам. Що собі не впиши в документи, правда вилізе на практиці. Як на мене, цілком логічно на війні боятися кулеметної черги. Не прагнути з нею якнайшвидшої зустрічі, скажімо так. Бо той, хто її зовсім не боїться, зазвичай довго й не живе.

Боятися FPV-дрона — теж нормально. Особливо коли сам уже бачив, що він уміє робити. Ну вибачте, немає сьогодні бажання стати зіркою чергового відео в Telegram. Навіть алергія на протипіхотні міни — це не діагноз, просто інстинкт самозбереження.

Але чого точно не назвеш нормальним, то це тремтіння перед мікроавтобусом на повороті. Чи панічна втеча від військового у пікселі, який просто вийшов із метро. Чи страх перед патрулем, який перевіряє документи. Чоловіче, ти ж такий чесний? То чого сіпаєшся, мов щойно розстріляв півсотні людей і ще пару сотень продав у рабство?

Є справжні страхи, а є роздуті до розмірів підводного човна. І от коли страхи стають зовсім вигаданими, співчувати важко. Пригадуєте недавню історію? Чоловік, якого попросили показати документи, кинувся з мосту та успішно відкосив від мобілізації шляхом реінкарнації.

Винні, кажуть, поліцейські. Але ж вони його не штовхали. Він сам утік від власної уяви. Як жартував один військовий, «Фух, пацани, мало не мобілізували». І смішно, й грішно, та все ж більше перше.

Просто повірте, ця війна залишить нам тисячі таких історій. Одні пройшли крізь пекло і відновлюються після травм. Інші вигадали власний пекельний фронт у голові й тепер хочуть свою «реабілітацію». Одні боялися, але йшли у бій. Інші боялися лише одного — щоб їх туди не покликали.

І тут постає питання: чи можлива реінтеграція ветеранів у суспільство? Чи вона потрібна? Теоретично, так. Якщо воно зріле й здатне прийняти тих, хто воював за нього. Щойно знайдемо таке суспільство, я вам sms напишу.

Бо наше суспільство четвертий рік поспіль показує, що боїться мобілізації більше за смерть. Толерує це. І що це нормально для нього — при першій же перевірці військового квитка стрибнути з мосту головою вниз. Бо потім не ти дебіл, а поліція якось не так перевіряла, ну навіщо ж лякати людину.

Вибачте, але це вже не ті обійми, у які хочеться повертати солдата. У масажці під Крамом обіймають більш чесно.

До 2022 року ми були такими різноманітними, такими унікальними. Та минає час. І тепер багато хто з нас уміє лише воювати. Хтось мав інші таланти, а хтось — ні. Але війна так чи інакше стерла старі звички, натомість залишивши по собі нові. І буде дуже дивно побачити, що ти свої звички поклав на вівтар, а хтось сидів за твоєю спиною та мріяв цей час використати на свою користь.

Бо, ясна річ, сидів та мріяв багато хто. Суспільство чудових мрійників, не інакше. Якщо я бачу це навіть на відстані, з’являється незручне питання. Навіщо мені інтегруватися в суспільство, яке системно покриває ухилянтів?

Ось, стоїть та маше ручкою суспільство, яке вважає, що уникнути армії — це така сама «норма», як уникнути податків чи покарання за злочин. Воно ж мені не подякує. Воно мене не підстрахує в разі чого, бо думає лише про себе. Але реінтегруйся, хлопче. Обов’язково, інакше ти попаяний вояка.

І такі реінтегратори дебелі. Куди не глянь, можна цілий взвод реінтеграторів набрати легенько. Якщо пощастить — роту. Але ж вони не підуть воювати, звісно.

Бо хто тоді буде займатися важливими питаннями?

Та щось мене не цікавить така реінтеграція. Мабуть, тоді моє суспільство — мої побратими. На щастя, туди мені не треба реінтегруватись, я й так чудово інтегрований. Тилове суспільство далеке від мене за моральними принципами, навіть коли я десь поряд, хоча б у Львові гостюю. А чому воно далеко? Я нікого не відштовхував. Виходить, виштовхнули мене.

Це питання до людей, які делегували комусь найтяжчий обов’язок із захисту держави зовні, але закрили очі на захист держави зсередини. Ще нехай почне виправдовувати злодіїв і вбивць, «вони ж просто не хотіли». Давайте, ви ж хочете. Чи ні?

Ось у Кривому Розі, як я чув, була просто неймовірна історія. Натовп малолітніх дегенератів віддубасив таку ж малолітню дівчину. Вдень, ще й люди якісь навколо. І нічого страшного. Ніхто не втрутився, не заступився та не спробував відігнати тих вгашених.

Окей, зрозумів. Мабуть, усі рішучі на війні. Це до першої спроби поставити під загрозу комфорт того самого натовпу, який навіть на дрібне порушення просто дивиться. Щойно хвоста прикрутить, одразу ого-го реакція. Це ж не дівчину ногами гасять. Дівчат багато, а ти у мами одненький.

Країна у нас одна, хоч окремі її аспекти мені огидні. Та, як би комусь не хотілось, усі не поїдуть. Відповідно, треба якось жити разом.

Я ж не просто так свого часу писав про легалізацію ПВК (ЧВК). Це не забаганка. Це дозвіл ветерану чесно заробляти, використовуючи свої навички. Якщо держава дозволить — матиме податки й лояльність. Якщо ні — ветеран знайде спосіб потрапити туди. Але вже з чітким розумінням, що держава відрізняється від ухилянта хіба печаткою на документі.

Це і є момент істини. Це і є демонстрація лояльності до тих, хто свою показав на ділі.

Держава не подбала про своєчасну ротацію, бо рейтинги в тилу важливіші за втрати на ЛБЗ. Не берегла солдатів на позиціях. Це вже сталося. Не сперечайтесь. І тепер держава має подбати бодай про перспективи після війни. Десь, колись. Бо рано чи пізно ми все ж повернемося додому. І далеко не кожен може працювати слюсарем.