Секс і військо

Коли в українських соціальних медіа спалахує черговий скандал, я тішуся. Не тому, що люблю скандали, — радше ненавиджу. А тому, що вони сигналізують про дві важливі речі. По-перше, якщо суспільство жваво на щось реагує, отже, воно має на те достатньо енергії, тобто воно живе. Що не може не тішити в умовах війни, спрямованої якщо не на повне знищення нашого народу, то хоча б на позбавлення його волі до життя та спротиву.

По-друге, скандали зазвичай спонукають людей рефлексувати над тим складним і небезпечним, що раптово проявилося й спричинило гостре колективне обурення або моральну паніку. В кращому разі такі рефлексії зрештою призводять до адекватнішого пристосування моральних та інших регуляторів, прийнятих суспільством як норма, до реального світу (який змінює своє «програмне забезпечення», таке враження, ледь не щороку). Або не призводять, проте в процесі люди хоча б зігріються.

У серпні таким скандалом стало інтерв’ю Віктора Розового, резидента Ліги сміху й ветерана російсько-української війни, який зараз відновлюється після тяжкого поранення. Інтерв’ю вийшло під заголовком «У мене було три зради!» (знак оклику прозоро натякає на неминучу сенсацію). Деякі фрагменти цієї відвертої розмови з блогеркою Раміною Есхакзай виявилися настільки відвертими, що їх довелося видалити вже після того, як інтерв’ю було оприлюднено й соцмережі заштормило. Навіть у відцензурованому вигляді відео набрало понад мільйон переглядів. І це не надто дивує, бо в одкровеннях Віктора болючі точки нашого теперішнього життя відбилися, як Всесвіт у краплині води. Причому це теперішнє, безперечно, є більшим за війну.

Інтиму не пропонувати

Ця розмова не наробила б такого галасу, якби її учасники не вивалили на голови глядачів стільки подробиць про подружнє та сексуальне життя Віктора Розового. Секс і знаменитість — безпрограшна комбінація для привернення суспільної уваги. Однак концентрація непристойного має бути дозованою й ніби «причесаною», інакше це шокує. В українському суспільстві ставлення до сексуальності, м’яко кажучи, суперечливе. З одного боку, всім було весело обговорювати й засуджувати депутата Богдана Яременка, який колись мав необережність домовлятися про секс із дівчиною з особистого телефону просто під час засідання Верховної Ради. З іншого боку, було враження, що засуджують його не стільки за зловживання службовим становищем або нецільове використання робочого часу, скільки за наявність сексуальних бажань і смаків як таких.

З одного боку, на українському телебаченні досить успішно транслювали шоу «Вагітна у 16», яке має мільйонні перегляди. З іншого — ідея запровадити у школах курс сексуального виховання викликає настільки інтенсивний спротив, ніби йдеться про впровадження курсу з розбещення неповнолітніх. Петиція на підтримку шкільного статевого виховання набрала необхідну кількість підписів іще 2023 року, проте й досі українські підлітки дізнаються про секс саме так, як про це розповів Віктор Розовий, — мандруючи порносайтами.

Війна зробила деякі пробоїни в цій монолітній змові суспільного святенництва (секс є значущою частиною нормального життя дорослої людини, проте всі й далі соромляться, ніби це якесь відхилення). Про сексуальне життя на війні та після неї говорити стало не просто прийнятно, а й необхідно. Поранення, каліцтво, пережите насильство істотно впливають на сексуальну привабливість, бажання, спроможність людини. І готового рецепту, як із цим бути, як пристосуватися до нового тіла — свого або партнера, як інтегрувати жахливий пережитий досвід і знову насолоджуватися безпечною близькістю, немає. Тому про це варто говорити — і в публічному просторі, й приватно. І добре, що про це говорять зрілі люди, а не тільки ментальні підлітки. Наприклад, у проєкті Юлії Забєліної «Як ти хочеш?».

Щирість як хвороба

Готовність Віктора Розового без сорому ділитись інтимними подробицями свого життя на широкий загал шокувала публіку не лише тому, що деякі з цих подробиць дійсно мають порнографічний характер (і тому частково були видалені з оприлюдненої версії інтерв’ю), а тому що щирість в українському публічному житті не є унормованою. Особливо якщо йдеться про щирість, яка оголює вразливості, недосконалості, помилки — навіть ті, що були спокутувані, компенсовані, виправлені й залишилися в минулому.

Наше суспільство уражене фобічним ставленням до помилок. Жоден із соціальних інститутів — школа, сім’я, шлюб, професійні відносини тощо — не має прийнятних і усталених практик навчання або зростання через помилки. При тому, що це найефективніший спосіб навчання й зростання. Віктору Розовому не пробачили помилок ані дружина, ані глядацька аудиторія. А його щире зізнання в тому, що в його шлюбі не було кохання та сексуального задоволення, в деяких джерелах пояснюють наслідками тяжкого поранення в голову й «поломкою механізмів саморегуляції» через виснаження й тривалий бойовий досвід.

Тобто жити в шлюбі без кохання — це ніби нормально, якщо мовчки (саморегуляція працює!), а зізнатися в цьому собі, партнеру й світові — це через дірку в голові.

Нестерпність суперечностей

Сформувати цілісне та несуперечливе ставлення до Віктора Розового, яким він сам себе змалював у розмові з Раміною, — непросте завдання. Він — герой війни, воював за кожного з нас і продовжив би воювати й далі, якби не тяжке поранення. І також він — сексист, гомофоб, має вочевидь купу інших фобій і нетолерантностей (про місто Миколаїв, розташоване на півдні країни, він сказав так, ніби воно — десь у підземному світі або «за Стіною»). Він викликає захоплення й обурення водночас, і не кожному вдається витримувати такі сильні й протилежні почуття.

Ба більше, він ізсередини сам сповнений суперечностей. Ненавидить росіян, проте сміється з мемів із «Однокласників»; не любить дружину, проте, отямившись після коми, першою кликав саме її; ніби соромиться своєї зради, але й пишається водночас, і таке інше.

Насправді й сам Віктор, і реакція на нього не є винятковими. Наша реальність, особливо зараз, уся така — нестерпно суперечлива. Людям доводиться шукати примирення з тим, що здається непримиримим. Сім’ї розриваються між бажаннями бути в безпеці й бути разом. Україномовні патріоти не можуть прийняти російськомовний український патріотизм. Суспільство розривається між виснаженням від війни, масовим ухиленням від мобілізації й бажанням продовжувати спротив стільки, скільки буде потрібно. Прикладів можна навести ще багато, але виклик один — прийняти ці суперечності як частину реальності, з якою доведеться взаємодіяти. З усіма її проявами — жахливими, відразливими, прекрасними.

Об’єктивація замість любові

Інтерв’ю Віктора Розового вражає тим, що в ньому багато сказано про інтимне життя, й нічого — про любов.

У своїй психотерапевтичній практиці я повсякчас зустрічаюся з «умовою цінності» — феноменом, який описав американський психіатр Карл Роджерс і який проявляється в тому, що люди змалечку навчаються підганяти себе під вимоги оточення, щоб отримати любов і турботу. Хочеш, щоб тебе любили? Купи айфон, зроби глибокий мінет, будь справжнім інструментом задоволення бажань і закриття потреб інших людей.

Повсякденна драма людського життя — недоступність безумовної любові — неодмінно проявляється скрізь у соціальній реальності. Наша держава, за яку мільйони громадян готові віддати життя, ці життя не надто цінує. Навіть у смерті люди не завжди набувають гідності, хоч герої війни, хоч прості цивільні люди. Не кажучи вже про гідність за життя. Єдині цінності, що визнаються без жодних умов, — це влада та гроші. Зараз іще сяк-так — героїзм на війні. А людина як така визнаної цінності не має. І це сумно. Бо тоді виходить, що любити людину, яка поруч, — дружину, чоловіка, дитину, матір — мало кому вдається. Значно простіше любити щось віддалене й абстрактне. Батьківщині, як сказав Віктор Розовий, я ніколи не зраджував!

Гумор — наше все

Зовсім не випадково, що це лакмусове інтерв’ю дала людина, яка належить до сфери комічного. Гумор, безперечно, став способом життя та виживання українців не лише під час війни, а й у принципі.

І справді, гумор дає змогу щиро сміятися, не кажучи прямо й щиро те, що хочеш сказати. Гумор дозволяє торкнутись інтимного, але без зайвого сорому (делегувавши цей сором комусь іншому, героям анекдотів, наприклад). Гумор допомагає впоратися зі страхом і відволіктися від болю, зокрема болю самотності й недолюбленості. Гумор закриває ще багато життєвих потреб у ситуації, коли інші — нормальні — способи задоволення цих потреб зламалися або так і не були побудовані.

Коротше кажучи, гумор — це опорна конструкція нашого існування. І вибір президентом колишнього коміка був не випадковістю, а закономірністю. Цікаво, скільки ще ми носитимемо в масовій свідомості архетип сміху як універсальної відповіді на все?