ЗСУ використовують дрони для поповнення запасів військ, що знаходяться в окопах

Солдати в цих окопах часто повинні тижнями залишатися непоміченими російськими військами лише за кілька сотень ярдів. Мета часто навіть не в атаці, а просто в тому, щоб не відступати.

Доставлення за допомогою дронів має свої ризики: кожен з них може розкрити позицію України та наразити її на ризик контрударів.

Їжа, боєприпаси, книги

У невеликому сільському будинку на безпечній відстані від фронту солдати 68-ї єгерської бригади України складають посібники з необхідністю для своїх товаришів по службі, які тримають лінію фронту, — обгортаючи їжу, воду, сигарети, портативні акумулятори та боєприпаси пластиком та скотчем. Все має бути ретельно упаковано, щоб уникнути пошкоджень під час довгого падіння, особливо гранати, які солдати кидають окремо від запалів, щоб запобігти їх вибуху.

Кожні кілька днів такі посилки доставляють на позиції, розташовані трохи більше ніж за милю від лінії фронту. Там війська завантажують їх на дрони, колись розроблені для сільськогосподарського використання, а згодом адаптовані для бомбардування російських позицій. Тепер вони також скидають посилки на українські.

34-річний Михайло нещодавно повернувся разом із трьома іншими чоловіками з 38-денної ротації на укріпленій передовій позиції площею лише 10 квадратних метрів. Найнебезпечнішим завданням, за його словами, було просто дістатися до позиції та назад.

Деякі бригади мають бронетехніку для своєї піхоти, але ця покладається на звичайні пікапи. Групу висадили за 380 ярдів від їхньої позиції, а потім їм довелося бігти решту шляху. У рюкзаках у них була невелика лопата, кілька змін спідньої білизни, сорочок та штанів, десяток гранат, 500 куль та одна пляшка води.

«Ми не беремо багато їжі, бо хлопці пізніше залишать її», – сказав він.

Ці пункти постачання слугують слабким зв'язком із зовнішнім світом під час виснажливих ротацій на фронті. Солдати знають, що застрягнуть там, поки негода не прожене дронів і не звільнить місце для нової групи.

Михайло попросив кросворди, щоб заповнити час. Його заступник командира роти, 38-річний Леонід, розповів, що інший солдат попросив детективні романи. Солдат був носієм російської мови, але скаржився, коли команда залишила книги російською мовою, сказавши, що хоче використати цей час, щоб покращити свою українську.

Навіть на цій більш укріпленій позиції, яку звели, коли росіяни були ще за 15 миль звідси, умови жахливі. Солдати випорожнюються в поліетиленові пакети, а потім кидають їх якомога далі від своїх позицій. Вони додають таблетки хлору в калюжі сечі, щоб зупинити сморід. Взимку вони палять дезінфікуючий засіб для рук, щоб зігрітися, не утворюючи диму. Вони по черзі сплять і оглядають навколишнє середовище за допомогою бінокля або перископа. Радіостанції — їхній єдиний засіб зв'язку. Вони надсилають закодовані повідомлення про пересування росіян і запитують дрони для скидання нових припасів.

«Спочатку ти просто береш на себе зобов’язання. Ти повністю виконуєш свою роботу якнайкраще», – сказав Михайло. «Але ближче до 30 чи 35 днів ти починаєш думати про своє життя».

Як би він не намагався відтіснити спогади, іноді в його голові виринали образи простіших часів: робота на продуктовому складі або його дружина Ірина та двоє їхніх дітей — хлопчик Ярослав, якому скоро виповниться 13 років, та дівчинка Інеса, якій майже 4 роки, що чекають на нього вдома в центральній Україні.

«Ми будемо тут вічно»

39-річний Олександр також намагається не думати про свою родину, але носить їхнє зображення, вигравіруване на металевій бирці на шиї. Укріплена позиція Михайла була розкішною порівняно з окопом, який Олександр мав захищати, і який він описував як не більше ніж земляну яму, приєднану до наспіх збудованого тунелю.

Цього літа він провів там місяць, усвідомлюючи, що щоразу, коли він або його товариш по службі виходив з позиції, щоб забрати пакет з припасами, ризикував бути виявленим. Росія атакувала лінію фронту кілька разів на день, шукаючи їхню точну позицію. Четверо солдатів, які тримали окоп, стріляли по військах, що наступали, а потім по черзі відтягували тіла загиблих до лінії дерев, щоб російські дрони не могли виявити їхню позицію. Через кілька тижнів поруч гнила велика купа трупів, згадував Олександр.

Одного дня росіяни знайшли їх. Їхнє укриття було обстріляно мінометами та безпілотниками, поховавши друга Олександра, позивного Таракан, або «тарган», під двома футами землі. Олександр відчайдушно копав 20 хвилин, поки атаки тривали, але зумів знайти лише ноги друга. По рації командир наказав йому та двом іншим що вижив відступити. Вони мусили залишити Таракан позаду, похованого живцем

«Ми всі троє думали: «Ось і все. Ми будемо тут вічно», – згадував він.

Щодня стикаючись з нестачею особового складу та надзвичайною небезпекою, заступниця командира батальйону Олександра, 37-річна Іра, сказала, що вона вдається до прохання до солдатів «розширити свої межі».

«Тобі треба поцілувати цим людям ноги», – сказала вона.

Найменше, що можуть зробити для них їхні товариші по війську, це подарувати їм хоч якийсь проблиск нормального життя.

41-річний Валерій, який навчався на пекаря, нещодавно повернувся з 32 днів у окопі. Щодня після півночі він та троє інших солдатів по черзі викреслювали день у календарі. Він намагався не думати про свою родину. «Ти просто відкидаєш це», – сказав він. «Як і кожен інший солдат, твої думки спрямовані на виживання – і на сподівання, що ворог до тебе не дістанеться».

25 липня він зв’язався по радіо зі своїм командним пунктом. Він сказав, що це був його день народження, і, окрім виживання, у нього було лише два бажання. Перше — щоб хтось зателефонував його матері та сказав їй, що він живий. Друге — отримати шматочок шоколаду. «Я просто хотів з’їсти щось солодке до кави», — сказав він. «Ось і все».

Того дня над їхньою позицією пролетів дрон і скинув з неба батончики «Снікерс» — достатньо для всіх чотирьох чоловіків у траншеї.