Індія нарощує закупівлю російської нафти, попри санкції США

У вересні 2025 року Індія знову виходить на траєкторію зростання імпорту російської нафти, попри посилення американського тарифного тиску та дедалі жорсткіші санкційні механізми Заходу.

За оцінками трейдерів, поставки зростуть на 10–20% порівняно із серпнем, що становить додаткові 150–300 тис. бар. на добу.

Фактично йдеться про те, що Індія закріплює за собою статус головного покупця російської нафти у світі — 1,5 млн бар. щодня, або близько 1,5% від глобального ринку, що покриває приблизно 40% її внутрішніх потреб. Станом на серпень 2025 року головними покупцями російської морської нафти залишаються:

• Індія — близько 1,5 млн бар./день;
• Китай — орієнтовно 1,3 млн бар./день;
• Туреччина — близько 0,3–0,4 млн бар./день;
• країни Африки та Близького Сходу — разом до 0,2 млн бар./день.

Разом Індія й Китай споживають понад 2/3 усього російського морського експорту, фактично виступаючи «страхувальниками» для бюджету Кремля.

Причини цього процесу багатошарові й лежать на перетині економіки та геополітики. Насамперед для індійських НПЗ співпраця з Москвою є питанням економічної раціональності. До 2022 року Індія традиційно імпортувала російської нафти дуже мало — лише близько 1–2% загального обсягу. Основними постачальниками були країни ОПЕК — Саудівська Аравія, Ірак та ОАЕ. Ситуація змінилася після повномасштабного вторгнення РФ в Україну та санкцій ЄС. Уже у 2023–2024 роках російська сира нафта покривала понад 35–40% індійських потреб.

Паралельно індійські НПЗ різко збільшили експорт готових нафтопродуктів: 2021 року обсяги експорту дизеля та бензину становили приблизно 1 млн бар. на добу, тоді як у 2024–2025 роках — уже 1,3–1,4 млн бар./день. Звісно, значну частину індійських нафтопродуктів виробляють з російської сировини. Особливо помітним стало зростання поставок у Євросоюз, де частина російської нафти фактично поверталася на ринок «у новій упаковці».

За статистикою, впродовж 2023–2024 років експорт індійських нафтопродуктів до ЄС сягав близько 19,2 млрд дол. І хоча у 2024–2025 роках через санкції знизився до 15 млрд дол., Євросоюз однаково є значним імпортером індійської нафти і нафтопродуктів разом із країнами Близького Сходу, Західної Африки та тими-таки США.

За наявності попиту та очевидних економічних зисків санкції США цілком можна проігнорувати.

Російська Urals у вересні продається з різницею у 2–3 дол. за барель до Brent, тоді як ще у серпні різниця скоротилася до 1,5 дол. Іншими словами, попри санкційні ризики, російська нафта лишається вигіднішою за альтернативні поставки з країн ОПЕК. Для таких гігантів, як Reliance чи Nayara Energy (до того ж частково російської власності), ця логіка очевидна: що більша різниця в ціні, то сильніше бажання купувати.

Другий аспект — енергетична безпека. Умовний дешевий ресурс із Росії дає можливість Індії утримувати стабільні ціни на паливо в умовах внутрішнього зростання споживання. Протягом останніх років Індія стала найбільш динамічним ринком нафтопродуктів у світі, а політична чутливість уряду Нарендри Моді до вартості бензину й дизеля робить питання імпорту ключовим. Відмова від російської нафти означала б перехід до дорожчих контрактів, що загрожувало б як інфляційним вибухом, так і втратами для експортоорієнтованої переробки.

Геополітика лише підсилює цей тренд. Вашингтон розраховував, що 50-відсоткові тарифи на індійський експорт стануть для Делі сигналом змінити курс. Натомість Індія пішла іншим шляхом: замість поступок США Моді робить демонстративні кроки назустріч Москві й Пекіну, використовуючи ШОС і БРІКС як політичні майданчики. Така стратегія дозволяє Індії показати, що вона здатна протистояти тиску, а не підлаштовуватися під вимоги. Тим паче що в самому Делі посилюється відчуття подвійних стандартів: США та ЄС і надалі купують російські товари на мільярди доларів, а Індію публічно звинувачують у зароблянні на війні.

Ситуація виглядає ще цікавішою з огляду на останні події в РФ. Через серію атак України на російські НПЗ Росія втратила до 21% власних потужностей із переробки, а це означає, що Москві вигідніше продавати сиру нафту за кордон, ніж переробляти її всередині країни. Індія у цьому контексті стає ключовим партнером, без якого Кремль не зможе зберегти рівень експортних доходів. Тобто для Росії угода з Делі — питання виживання бюджету, а для Індії — питання доступу до дешевого ресурсу. Обидві сторони отримують прямі вигоди й готові ігнорувати геополітичний тиск.

Для Росії нафтогазові доходи становлять близько 30–35% федерального бюджету. За підрахунками російського Мінфіну, 2024 року щоденний експорт у середньому приносив близько 670 млн дол. виручки. Індія як найбільший покупець забезпечує Росії 15–20% валютних надходжень від нафти, тобто фактично кожен п’ятий рубль у «нафтовій касі Кремля» формується завдяки індійському попиту.

Проблемні аспекти цього курсу теж очевидні.

По-перше, він підриває відносини Індії із Заходом. Трампівська адміністрація може зробити ставку на довгостроковий тарифний тиск, і це ускладнить вихід індійських товарів на американський ринок.

По-друге, зберігається ризик санкційного удару по індійських перевізниках і страховиках, що може підвищити вартість логістики.

По-третє, дедалі жорсткіша політика ЄС, який знижує цінову стелю до 47,60 дол. за барель, створює додаткові складнощі для трейдерів, які мусять комбінувати схеми сірої логістики. Проте в Делі переконані, що економічна вигода переважає ризики, — доки Захід не здатен запропонувати альтернативний ресурс, Москва лишається потрібним постачальником.

У глобальному вимірі така стратегія Індії має системні наслідки. Вона знижує ефективність санкційної політики проти Росії, підтримує бюджет Кремля і тим самим опосередковано продовжує війну проти України. Водночас вона зміщує акценти на світовому нафтовому ринку: якби Індія відмовилася від російських поставок, це забрало б із глобального ринку близько мільйона барелів на добу та штовхнуло б ціни стрімко вгору. Тобто, з погляду Делі, його імпорт не лише вигідний, а й створює інструмент впливу на всю архітектуру світових енергоринків.

Тому нарощування закупівель у вересні — це не тимчасова тенденція, а частина ширшої стратегії. Індію не цікавить роль «союзника Заходу». Індія має амбіції самостійного гравця, який використовує собі на користь дисконти Москви, слабкості світової санкційної архітектури й потребу Кремля в грошах.

Це рішення прагматичне й цинічне: за енергетичну безпеку власної економіки Делі готове платити геополітичним віддаленням від Вашингтона. І саме це робить Індію не просто споживачем російської нафти, а співтворцем нової енергетичної геополітики, де Захід більше не є безальтернативним центром сили.

За оцінками західних аналітичних центрів, утримання російської армії на фронті коштує приблизно 250–300 млн дол. на день (боєприпаси, зарплати, логістика, ремонт техніки). Нафтогазові доходи від Індії 2025 року приносять Кремлю близько 100–120 млн дол. щодня. Це означає, що лише індійський імпорт нафти фінансує третину воєнного бюджету РФ, тобто фактично «закриває» кожен третій день війни в Україні.