Скандал в Українському католицькому університеті. Давайте розбиратися

По-перше, я викладач бізнес-школи Українського католицького університету (а час від часу й інших програм) і пишаюся належністю до спільноти цього безумовно одного з найкращих вишів країни.

По-друге, я категоричний противник будь-якої дискримінації на основі будь-яких ознак (виняток росіяни, бо війна), а в протистоянні людини й інституції я завжди буду на стороні прав людини.

Якщо вам здається, що ці речі несумісні, то вам здається. Тому що ми всі звикли до крайніх позицій та розфарбовування світу у чорно-біле (і війна посилила цю рису), а світ не чорно-білий і не сірий, а веселково-різнобарвний.

Вважаю себе одночасно консерватором і лібералом (хто думає, що це неможливо, той не читав Лєшека Колаковського).

Як я вже писав, одна з наших найбільших вад – вміння завжди зіграти у гру програш-програш, коли всі зацікавлені сторони програють одночасно. І це тоді, коли виклики сьогодення найбільше від нас потребують вміння грати у виграш-виграш. Принаймні сам я відмовляюся грати у програш-програш принципово.

Тепер давайте розбиратися.

Колегіум УКУ – це не гуртожиток (якби він був гуртожитком, то так би й називався). Цей факт був жахливо недостатньо прокомунікований університетом як до інциденту, так і після інциденту. Також недокомуніковані були конкурс на поселення й критерії відбору. Таким чином, проблема носить передусім комунікаційний характер.
Хтось написав, що Колегіум – це майже монастир. Я думаю, це перебільшення, його мешканці точно не ченці й черниці, а сучасні відкриті й живі юнаки й дівчата, якими я захоплююся. Просто вони усвідомлено приймають правила спільноти.
Слово «католицький» у назві університету – не просто красиве проміжне слово. Університет дійсно Католицький. У сучасному світі значна частина кращих вишів релігійна. Тому що освіта є релігійною цінністю, а не лише світською. Тому що релігійні спільноти готові вкладатися в освіту зазвичай більше, ніж світські. Тому що зі зростанням викликів людству роль релігії у світі зростатиме (це вже можна спостерігати).
Як написав Отар Довженко, університет фінансується надзвичайно консервативною спільнотою української католицької діаспори. Втрата цього фінансування означала би втрату університету, з цим доводиться рахуватися. Якби західні спонсори стояли в черзі до українських університетів, всі кампуси виглядали би так, як кампус УКУ. Але ні.
Приватний університет має право встановлювати свої власні правила, і так відбувається по всьому світу. Не підходять правила – шукай інший університет. В багатій країні вибір широкий. У нас невеликий, але також є. Очікувати, що всюди правила будуть однакові, наївно, бо дивися пункт 3. Все, що нам подобається в УКУ, створено на гроші, які дали певні жертводавці на певних умовах.
Спільнота УКУ велика й строката, в ній є як дуже консервативні люди, так і дуже ліберальні. Керівництво університету якось тримає це докупи (нижче напишу, чому це так важливо), за що їм моя глибока повага.
Далі процитую Ярина Ключковська, бо краще не скажеш: «… репутаційно університет створив дуже високі очікування у двох різних груп. До тої міри, що їх вже стало дуже складно задовольняти одночасно. Бо вони вже майже взаємовиключні. Одні чекають від УКУ інтелектуальної свободи, інноваційності, відкритості, інклюзивності. Інші – протидії лібералізмові, індоктринації студентів у консервативному дусі, релігійного виховання за катехизою. Ці два полюси все більше віддаляються один від одного.»
Оця напруга не комунікується назовні, бо цього очевидно не можна робити. Тут і закладена бомба сповільненої дії.
Далі процитую Ольга Духніч: «…від того, що ми всі зараз публічно закенселимо УКУ, виграє ультраконсервативна частина вишу, а ліберальна частина програє. Це не знищить УКУ, але призведе до такої трансформації, що наслідки цього кенселінгу нам не сподобаються. Ми теж програємо, як ліберальна спільнота.»
Отже, радикальні рішення в той або інший бік зроблять тільки гірше. Ми зіграли в гру програш-програш: програли консерватори, бо їх ганьблять, і програли ліберали, бо втратять вплив, і програла суспільна згуртованість, бо розрив збільшился. Я не хочу грати в цю гру. І вам не раджу.
Я підтримую позицію УКУ щодо вірності принципам (хоч там і були комунікаційні провали). Водночас підтримую дівчину-абітурієнтку щодо вірності своїм принципам. Якщо ці принципи розходяться, трагедії в цьому немає – просто їй потрібен інший університет, що і сталося врешті. Цього б не було, якби дівчина та її батьки серйозно сприйняли слово «католицький», а університет краще комунікував свої правила й обмеження.
Вимагати скасування державної реєстрації найкращого університету, а не тих «університетів», де хабарі, імітація навчання й торгівля дипломами, – це постріл собі в голову. (Нагадаю, що обмежень щодо навчання не було, обмеження були лише щодо проживання в Колегіумі.)
Словесна атака на всіх католиків чи взагалі на всіх релігійних людей – це нічим не краще, ніж атака на ЛГБТ. Це така сама дискримінація, що порушує права людини.
УКУ є дуже важливим для України. Це неймовірна ціннісна спільнота, яка разом працює на позитивну трансформацію України. Та планка якості навчального процесу, яку університет задає, є практично недосяжною для всіх інших. До речі, для цього потрібні гроші, яких в Україні немає. Я мрію про те, щоб в Україні виникло ще кілька подібних релігійних університетів широкої гуманітарної спрямованості такого ж рівня – як мінімум, Православний університет та Протестантський університет. Для останнього точно десь у світі є гроші.
Як поміняти програш-програш на виграш-виграш? Для цього потрібно всім визнати помилки. Університету визнати помилки комунікації щодо проживання. Абітурієнтці та її сім’ї визнати, що не задумалися, що означає слово «католицький» у назві та які обмеження з цим пов’язані. Консерваторам визнати цінність прав людини. Лібералам визнати цінність прав спільнот мати всередині себе власні правила. Нам всім визнати, що в нас замало гарних університетів, над цим треба працювати, а для того треба зробити країну такою, в яку охоче дають гроші.
Ця історія рано чи пізно мала статися, див. пункт 7. Тепер нам треба вийти з неї зі взаємним виграшем, а не взаємним програшем, а це залежить від висновків та дій кожного і кожної з нас. Якщо ми правильно поставимося до цих уроків, то вже матимемо виграш-виграш: дівчина навчатиметься в іншому гарному університеті (де на неї не очікують щоденні халепи через чужі для неї правила місцевої спільноти), а університет зробить висновки щодо комунікації. А ми всі усвідомимо, в якому складному світі живемо, і не будемо наступного разу включати генератор ненависті. Бо цей генератор нам потрібен для справжніх ворогів, які «за поребриком».
Дві речі, максимально потрібні українській нації для виживання у ХХІ сторіччі, – збереження української консервативної ідентичності та свідоме прийняття різноманіття. Інакше нас просто розірве на шматки, зсередини та ззовні. Як ці дві речі поєднати – непросте питання. Але простих питань вже не залишилося. І в нас нема вибору, доведеться поєднувати. Втрата першого означає, що тут житимуть не українці. Втрата другого означає, що тут ніхто не житиме, а якщо хтось і житиме, то творчий потенціал нації буде близький до нуля. Обидва варіанти неприйнятні.