Стоп’ятсот фестивалів Единбурга й Україна

Скільки в Шотландії міст, сказати нескладно: всього вісім (міст і містечок у звичному нам значенні великого щільного поселення, звісно, більше, але в Шотландії статус «city» — тобто власне «місто» надається королівською хартією, і таких привілейованих населених пунктів справді лише вісім — «ДМ»). Скільки в Единбурзі в серпні фестивалів, сказати набагато складніше: Fringe, фестиваль військових оркестрів, театральний фестиваль, кінофестиваль, книжковий фестиваль, фестиваль мистецтва — і я впевнена, що є ще щось, про що я не знаю. В принципі, всі центральні вулиці міста зайняті також вуличними артистами, тому для відвідувачів усе це зливається в один великий Фестиваль.

Усі ці знакові для шотландської столиці події були започатковані через кілька років після завершення Другої світової війни — як розрада після її втрат і страждань, а також як ушанування її героїв. І фестивальна традиція проіснувала довше, ніж здатність Росії не воювати. Тут і там на Фестивалі тепер можна зустріти учасників з України. Ба більше, інколи тема війни Росії проти України оживає взагалі без участі українців.

Почну з найбільш помітного прикладу нашої представленості: цього року на фестивалі військових оркестрів Royal Edinburgh Military Tattoo виступав оркестр Військово-морських сил України. Йому в програмі відвели почесне місце — одразу після місцевого гімну. Ведучий церемонії пишномовно оголосив українських учасників як сучасних героїв, і після 24 щоденних виступів (так-так, британці невгамовні в церемоніях) наш оркестр був названий переможцем змагань.

Крім України, було ще троє іноземних учасників: Польща, Швейцарія і США. Про поляків напрошується сумний жарт, що це наступні сучасні герої, якби західні партнери зараз кинули Україну напризволяще. Швейцарці одразу показали, що на них надії мало: занадто довге пір’я на капелюхах. Американців вітали з салютом. Бо можна скільки завгодно критикувати Дональда Трампа в місцевих ліберальних університетах і пабах, але протистояти Росії без США страшно.

Але про пір’я я не жартую.

За лаштунками параду колеги з США і Британії неформально вітали один одного, а вийшла майже геополітична фотографія.

Британська армія зараз веде кампанію з набору особового складу. Такі пункти інформування є і у великих містах, і в невеликих містечках: на плакаті у вітрині написано, що шукають інженерів комунікацій, пілотів, оперативників розвідки, медиків. Плюс є реклама на транспорті й у кінотеатрах. Можна відмахуватися, можна говорити, що це не перша кампанія за останні роки, але як на моє неозброєне око, вона інтенсифікувалася.

Ще один прекрасний приклад представленості України в цьогорічному фестивальному сезоні Единбургу — показ документального фільму ірландського режисера Гара О’Рурка «Санаторій» у рамках Edinburgh International Film Festival. Стрічка показує небагате, але щемке й сповнене надії життя мешканців санаторію в Куяльнику в розпал війни: вони втрачають близьких, мріють про народження дітей, співають пісні та матюкають Росію після обстрілів. Цю українсько-ірландсько-французьку копродукцію українці вже бачили на фестивалі Docudays. Днями вона виходить у прокат в Ірландії та номінована від цієї країни на «Оскар».

Інший приклад — вистава Refuse (тут гра слів: як дієслово це означає «відмовлятися», як іменник — «сміття») на фестивалі Fringe, сценарій якої написала британка Люсі МакІлгорм. Вона ж зіграла одну з ролей. Сюжет описує життя невеликого українського містечка напередодні повномасштабного вторгнення, а головний герой — місцевий сміттяр: важке відчуття біди, що насувається, намагання відкидати тривожні попередження, і власне катастрофа. У виставі грали українські та британські актори — й така ж змішана публіка прийшла. За підсумками фестивалю вистава отримала чимало схвальних відгуків як від критиків, так і від глядачів — як, наприклад, цей у місцевому виданні Wee Review: «Кастинг вишуканий, а акторська гра чудова». Сценарій також потрапив до короткого списку BBC Radio 4 і фестивального короткого списку Popcorn Award 2025.

Організатори кажуть, що в позафестивальний час виставу можна побачити в Лондоні.

Наступний приклад — складніший для оцінювання. На тому ж Fringe показували виставу «Маріуполь». Її написала росіянка Катя Хаддад, яка 30 років живе в Британії. Грають двоє британських акторів, публіка теж переважно вся британська. За сюжетом, на початку незалежності України героїня приїжджає в Маріуполь на море з Москви й закохується в українського моряка. 30 років потому вона приїжджає з Москви на оточену росіянами «Азовсталь», намагається врятувати з українського полону свого сина, якого Путін не відпустив з армії після закінчення строку служби, і зустрічає там свого колишнього коханого — командира українських захисників міста.

«Маріуполь останніми роками зазнав такої ворожості з боку Росії, що його назва приєдналася до небажаного клубу місць, відомих як безпосередні та жахливі синоніми людських страждань. Однак це не твір, сповнений декламаційних політичних заяв, і те, чого він досягає, насправді набагато потужніше», — це один із типових місцевих відгуків на твір. Ті, кому вистава не сподобалася, вказують на те саме: що вона дуже далека від розповіді про справжні події: «Це цікавий сценарій, хоча він радше романтична трагедія, ніж погляд на облогу Маріуполя в Україні».

Організатори кажуть, що цю виставу теж можна побачити в Лондоні. А на Fringe вона починалася з невеликої черги.

Хотілося б сказати, що «моралі не буде», але вона буде. Те, що тема України починає жити власним життям для творців не тільки з України — в цілому добре. Вони оберуть ракурс, близький іноземній публіці, та нададуть йому звичної іноземним глядачам форми. Але органіка розповсюдження ідеї не має перетворюватися на стихію. Без системних зусиль української культурної дипломатії про нас замість нас можуть розказувати росіяни.

До речі, сторони іншого, тихоокеанського протистояння підійшли до фестивальної битви значно методичніше.

Наостанок розкажу про дві теми, які доволі сильно хвилювали організаторів і креаторів на единбурзьких фестивалях. Ці теми нам чудово зрозумілі, але навряд чи ми би зараз про них висловлювалися — а твори мистецтва, насправді, можна споживати замість новин, щоби швидко зрозуміти місцевий порядок денний.

Перша така тема — педофілія. Ми ненавидимо педофілів, але ми не підігріті історією про Джеффрі Епштейна так, як публіка на Заході. На Edinburgh International Film Festival про педофілію говорили щонайменше двічі: у фільмах Crushed Саймона Рамлі та Blue Film Елліота Таттла.

Друга тема — токсична маскулінність. На кінофестивалі про це була стрічка On the Sea Хелен Уолш. Але фаворитом усіх моїх симпатій став балет Mary, Queen of Scotts від Scottish Ballet на Edinburgh International Festival. Вистава отримала нагороду фестивалю й увійде в регулярний репертуар шотландської трупи. Як думаєте, з якого ракурсу творці підійшли до багато разів описаної історії? Національно-визвольна боротьба? Референдум за незалежність? Ні й ні. Ця вистава про те, що все погане, що зробила королева Єлизавета I з Марією Стюарт, відбулося через чоловіків — як буквально через шкідливі поради чоловіків-придворних, так і через чоловічий початок у натурі Єлизавети I. А сама по собі жінка ніколи б не знищила свою сестру навіть у гонитві за владою.

Але нам складно уявляти маскулінність зі знаком мінус, бо війна потребує плекання фізичної сили та готовності її застосувати. Ми захоплювалися серіалом Adolescence, але радше його технікою зйомки, ніж головною ідеєю. Можливо, країни Європи, які зараз відчайдушно прагнуть відбудувати свою оборону, знають, як це можна зробити, плекаючи інші ідеї. Але радше за все, це їхня інерція.

Фото: «Детектор медіа», Top Secret Drum Corps, Edinburgh International Festival (credit Andy Ross)