Далі самі, далі без Ніксона

Ідея відірвати Росію від Китаю — дуже популярна мрія західних діячів. Мовляв, пора повторити легендарний хід Ніксона та Кіссінджера. Що ж могло піти не так?

Звісно, в 1970-х США вдався геополітичний трюк. Тоді це спрацювало, бо була певна стратегія, а потім під неї трапився правильний момент. Станом на 1969 рік Китай та СРСР уже сварилися. Того ж року дійшло до збройного конфлікту на острові Даманський. Ледь не почалася велика війна.

Ці розбіжності правильно підштовхнули. Не сподобалось хіба Тайваню, на жаль.

Ви почитайте про ті часи. СРСР навіть розглядав ядерний удар по Китаю, настільки все було серйозно. Кіссінджер побачив там шанс. 1970 року США почали економічні послаблення для Китаю. 1971-го спортсмени з однієї держави поїхали до іншої, наче й не було нічого. Кіссінджер таємно відвідав Пекін. 1972-го туди прибув уже Ніксон.

До 1976 року обсяг торгівлі між США і Китаєм тільки зростав. Кіссінджер гасав до Китаю регулярно, а Китай став явною противагою СРСР. Майстерний хід.

Тим паче, СРСР витратив цей час лише на те, щоб якомога глибше загрузнути у власних проблемах. Поки американські ринки відкрились для деяких товарів із КНР, 1970-го Брежнєв затято душив дисидентів та посилював репресії. 1971-го, поки Кіссінджер готував візит свого президента, СРСР пережив XXIV з’їзді КПСС. Брежнєв закріпив свою владу, хоч економіка вже буксувала.

Звісно, 1972-го клепка увімкнулась. Москва підписала зі США договори ОСВ-1 і ПРО, балансуючи на тлі зближення американців із Китаєм. Але ресурси танули.

1973–1974 роки подарували радянським громадянам чарівний шанс втягнутися у війну Судного дня на Близькому Сході. Чим же ще зайнятись, коли економіка входить до фази застою? До 1976 року стагнація лише поглиблювалася. Ініціатива у зовнішній політиці дедалі більше переходила до США та їхніх нових китайських друзів.

Китай у 1976-му спокійно наповнював економіку завдяки американському ринку. Ось такий комунізм. Ось така дружба на ґрунті ідеології, ну а як же ще.

А що відбувалося в країнах Варшавського договору? Там усе тріщало по швах.

1968 року Празьку весну довелося чавити радянськими танками, бо СРСР більше ніхто не слухав. Не подумайте, я тих людожерів точно не виправдовую. Просто авторитет Москви вже безнадійно впав. Отримавши перші чеські проблеми, у 1969–1970 роках Кремль відповів лише репресіями та чистками. Не дивно, що 1970 року вже у Польщі спалахнули протести.

Поки США та КНР усе вирішували та нарощували обсяги торговельних операцій, 1976 року СРСР чекали нові протести. Знову в Польщі та Чехословаччині.

Тепер повернімося до сьогодення. Хто вірить, що Росію можна відірвати від Китаю?

Той хід Ніксона спрацював, бо СРСР і Китай уже були на ножах, а Захід мав що запропонувати: економічні бонуси, ринки, технології. Мені навіть жартома буде незручно порівнювати тодішні СРСР та КНР із нинішніми РФ і КНР. Бо перша вже воює, кинувши виклик Заходу, а друга подає їй патрони і підтримує економіку.

Обидвоє бачать у США спільного ворога. Китай залежить від російських енергоресурсів, а Росія — від китайських грошей і технологій. Особливо після санкцій.

2024 рік продемонстрував, що торгівля між ними непогано почувається. Китай став для Росії економічним рятувальним кругом. Розколоти їх? Це як спробувати розлучити двох людей, які точно знають, що окремо одне від одного одразу ж потонуть. І тут я дозволю собі яскравий приклад.

Легко подумати, що перед вами фільм «Титанік». Пані Роуз плаває в холодній воді на якихось дверях. Джек тримається. Треба відштовхнути того, хто коло тебе. Так легко.

У цій аналогії союз Росії та Китаю більше нагадує дует Роуз і тих самих дверей.

І, як би комусь не мріялось солоденько у кабінеті дивної форми, Роуз не така дурепа, аби відштовхнути від себе свій же порятунок. В умовах війни Китай і є її страховкою.

Хочете запитати, який зиск отримує звичайний росіянин? А хто його питає. Він, загалом, сам доклав дуже багато зусиль для того, аби далі його думка нікого й не цікавила. Ти йому майбутнє псуєш, а він родичів на контракт до твоєї армії відправляє. Знаєте, опонентів Росії думка російського народу чомусь хвилює набагато більше, ніж російську владу та сам російський народ.

А російській державі з Китаєм доволі зручно. Наче не скаржиться.

ХХ століття мало зовсім інші обриси. Сильний Захід, який у гонці озброєнь заново розібрав, змінив та зібрав арсенали для своїх армій. СРСР, у якого виросли великі ікла, але почали ламатись ноги (це про економіку). Китай, який не дуже радів перспективі бовтатись між цими таборами, як продукт життєдіяльності в чужій ополонці.

Ну то покажіть мені, де хоч якісь моменти співпадають з нашою реальністю. Не лише назви держав. Я теж маю глобус і давно вмію ним користуватись.

Захід слабший, ніж у 1970-х. США загрузли у внутрішніх проблемах, Європа розривається між енергетичною кризою і страхом війни. Щоправда, Німеччина готується до війни за планом OPLAN DEU (про це невдовзі вийде стаття іншого нашого автора). Але це більше про оборону, ніж про наступальну війну на чужій території.

Це в 1970-х Штати могли дозволити собі гру на протиріччях. Сьогодні така гра гарантує забагато ризиків, коли у тебе в кишенях залишилося надто мало ресурсів.

Росія з Китаєм це бачать. У них теж є інтернет та власна розвідка.

Давайте чесно. Кіссінджер, як до нього не ставилися б інші люди, був розумним дядьком. Просто безпринципним. Це йому зіграло на руку, бо випав удалий момент.

Сі Цзіньпін прийшов до влади у Китаї в 2012-му. Так-так, в останній наш повністю щасливий та спокійний рік. Час, коли п’яні шведи коло фан-зони на Майдані несли більше проблем, ніж будь-які агресори на нашій планеті. І знаєте, що? Сі порозумівся з Путіним доволі швидко. Китай та Росія майже одразу почали проводити військові навчання, що не нагадували чисто демонстраційні заходи країн НАТО.

Більше того скажу, за цим графіком вони йдуть і зараз. Синхронізовано дію флоту, авіації та піхоти. Вдумайтесь, чи про це писав хтось до нашої повномасштабки.

Швидко з’явилася характерна деталь. Путін то дзвонив Сі, то особисто зустрічався. І далі відбувався черговий вибрик Росії. Напад на Крим та Донбас. Згодом — повноцінний візит кадрової армії по всій довжині нашого кордону. І далі йшли інші етапи ескалації. Оскільки диктатори вже спілкувалися регулярно, це легко випустити з поля зору.

Перед окупацією Криму Сі та Путін бачились у Сочі. Складається враження, що один у іншого питає дозвіл на чергові витівки. Дарую вам попкорн для роздумів.

Поки я пишу цей текст, старі друзяки саме сидять разом на саміті ШОС.

І я не бачу у їхніх поглядах розбіжностей, які відстежувались у діях КНР та СРСР зразка 1970-х років. Немає протиріччя, на якому зіграє третя сторона.

А вона хоче? Просто хоче зіграти? Отакої.

Та що ж ви одразу не сказали. Хотєть нє врєдно, врєдно нє хотєть. А я хочу піти на каву з Джессікою Альбою, якщо ви не проти. Щойно піду – маякну фанатам Ніксона.

Ну серйозно. Щоб зламати тандем Росії та Китаю, варто було включатись у 2012, 2013, 2014 роках. Уже 2015 року було надто пізно. Якщо хтось забув, Трамп уперше став президентом США лише у 2016-му. Думаю, в президентській команді точно є людина, що не забула придбати календар. А якщо так – будьте прагматиками.

Ви ж із цією програмою йшли на вибори. Вам і відповідати.

Надто пізно з другої спроби ламати те, до чого ви і з першого разу не встигли добігти. Ну, а якщо є інші ідеї – що ж, я людина не надто впливова. Посиджу, покурю. В України та ЗСУ вистачає завдань. Іншим зичу вдачі у довгостроковому плануванні.

Звісно, можна надихатися прикладом Ніксона. Це, якщо оминути певні сумнівні сторони, яких у кожного політика вистачає, була доволі цікава людина. От тільки її кар'єра обірвалась у Вотергейті. Її підходи залишились у ХХ столітті. Вірити в їх повторення – немов ремонтувати старий «жигуль» свого дідуся, всерйоз ставлячи його на рівень сучасних спортивних автівок.

Вірити ніхто не заважає. Просто більш логічно вірити у церкві, а не у великій політиці. Бо, як я чув, за неправильну оцінку ризиків буває бо-бо.

Далі самі, далі без Ніксона.