Мирослава Барчук: Велика війна змушує переосмислювати національну пам’ять, народжує нові наративи й новий канон героїв

У циклі «Остання війна» українські та західні історики, філософи, письменники й політичні діячі аналізують, як довго триває російсько-українська війна, які її корені й за що вона точиться. Кожен фільм — це окрема розмова, у якій розглядають російсько-українську війну як свого роду багатогранник — кожна грань відкривається у різних епізодах документального циклу.

Читайте також: Шість пігулок від залежності

Робота над документальним циклом «Остання війна», який складається з шести епізодів, тривала протягом трьох років. Нещодавно на платформах Суспільного відбулася прем’єра заключного фільму. Усі серії циклу доступні на ютуб-каналі «Суспільне. Документалістика». 

«Детектор медіа» поспілкувався з авторкою циклу «Остання війна» Мирославою Барчук про цей цикл.

— Мирославо, нещодавно відбулася презентація заключного епізоду документального циклу «Остання війна» «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії». Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося, що стало поштовхом до створення документального циклу?

— Коли я думаю, з чого все почалося, у мене в пам’яті щораз спливає спогад про останній ефір нашого політичного токшоу «Зворотний відлік». Це було 21 лютого 2022 року. Вихід в ефір затримувався, бо Перший транслював телезвернення Путіна після засідання  Радбезу Росії та «визнання» окупованих частин Донеччини й Луганщини. Ми стояли у студії, уже з петличками, у гримі, слухали цю промову разом із гостями. Зі слів Путіна було зрозуміло, що це оголошення війни, точніше обґрунтування. Це було абсолютно ясно. Я пригадую, як мій колега і співведучий Павло Казарін сказав мені: «Цей ефір, узагалі цей момент ми з тобою запам’ятаємо на все життя». У ці хвилини нас сфотографував фотограф Суспільного, у нас усе було написано на обличчях. Того вечора ми виходили з «Олівця», вже розуміючи, що, скоріш за все, це останній випуск «Зворотного відліку». Так і сталося. Життя розламалося на до і після. Фактично всі чоловіки нашої редакції — сам Павло, шеф-редактор Дмитро Крапивенко, фактчекер Макс Скубенко — у перші ж дні повномасштабного вторгнення приєдналися до ЗСУ. Мені потрібно було кілька місяців, аби вийти з оніміння і почати думати, де моє місце й чим я можу бути корисною.

Влітку 2022-го ми з продюсером Суспільного Володимиром Ладижцем задумали великий цикл фільмів про російсько-українську війну. Хотілося подивитися на неї з різних боків: за що вона, хто проти нас воює і чому; як народився російський фашизм і чому Захід був настільки сліпим, що не розгледів загроз; які помилки зробили за 30 років ми самі й у чому наша відповідальність за власноруч створеного франкенштейнного монстра, російську імперію. Тоді, влітку 2022-го, вже було дуже відчутно, що ми проживаємо події такої інтенсивності й такого історичного значення, що іноді не встигаємо їх осмислювати. А це потрібно. Ми почали знімати «Останню війну», бо хотіли осмислити це і зафіксувати.

— А чому саме така назва?

— Назва «Остання війна» — це відсилка до Франкових рядків «Се ж остатня вiйна! Се до бою Чоловiцтво зi звiрством стає, Се поборює воля неволю». Взагалі цей вірш Франка дуже резонує сьогодні, не лише у цих рядках, він весь звучить пророчо. Текст «Товаришам із тюрми» був написаний Франком в ув’язненні. Він тоді був уперше заарештований. Знаєте, з якої причини? Через зв’язки з Михайлом Драгомановим, якого вважали небезпечним і Австро-Угорська імперія, і Російська імперія. Ну яскрава ж метафора? Є цікавий лист Франка до Драгоманова, де він описує, як сидів у камері, набитій злодіями й волоцюгами, і щоранку прокидався через те, що з відкритого вікна йому у волосся намітало снігу. Теж не останній образ національного генія і його становища, правда ж?

Мирослава Барчук і Тімоті Снайдер

— Початком циклу був фільм «Анатомія рашизму», який містить дослідження про культурні й історичні джерела російської агресії. Він вийшов у травні 2023 року. «Це своєрідна антропологія росіян, ми пробуємо зрозуміти, чому вся історія російсько-українських стосунків — це історія геноцидних війн проти нас. У чому глибинна причина російського ресентименту й агресії», — сказали ви на презентації. На що спирались у роботі над цим епізодом?

— Я спиралася на есей «Ур-фашизм» італійського письменника, історика-медієвіста Умберто Еко. Він описав 14 ознак «вічного фашизму». Я використала модель Умберто Еко для дослідження російського режиму, просто йшла за описаними ним ознаками фашизму (зацикленість на минулому, культ традиції, культ предків, культ вождя, одностайність, теорія змови, ксенофобія тощо) і побачила, наскільки це точно відображає російську дійсність. Відразу виникли опорні точки фільму, потрібні для режисерки Жанни Озірної та редакторки Дарки Гірної. Ми почали досліджувати тему і знаходити все нові й нові приклади й докази фашизму. Та що там знаходили, Росія кишить цими прикладами — від «найправильнішої релігії» до «посібника з геноциду» Тимофія Сергейцева, Юнармії (російського аналогу Hitlerjugend), шовіністичної маячні Дугіна і Суркова. Усе відразу почало вибудовуватись у чітку доказову оповідь, дівчата зробили її дуже динамічною, просто блискуче все показали. Окремо ми говорили про російський ресентимент, це теж важлива складова їхньої агресії. У цьому ж ключі говорили наші спікери, українські й західні інтелектуали.

До речі, сам Умберто Еко попереджав ще у 1995 році, що фашизм може повернутися «під найневиннішими масками», і що треба викривати ці маски у будь-якому куточку світу. Ну що ж, не побачили визрівання рашизму, вірніше, бачили й виявилися безсилими перед абсолютним злом, на жаль.

— Я пам’ятаю, як проходила презентація другого епізоду циклу «Какая разніца» — в укритті Будинку звукозапису «Українського радіо», коли в Києві було оголошено чергову, п’яту за той день повітряну тривогу. Це був грудень 2023 року. Як на мене, дуже символічно, адже в фільмі йдеться про деколонізацію свідомості українського суспільства протягом років незалежності, про помилки, яких припустились українці у взаєминах із Росією. Серед присутніх у сховищі Будинку звукозапису був і третій президент України Віктор Ющенко, який у фільмі «Какая разніца» є одним зі спікерів. Розкажіть про цей епізод, чим він важливий для вас особисто?

— Мені теж запам’яталася та презентація, коли ми фактично були загнані російськими обстрілами у підвал. Справді дуже символічна презентація фільму, у якому ми запитуємо себе: що ми зробили не так? За що це все нам? Чому ми самі так довго легковажили «русскім міром» і належно не готувалися до великої війни? Чи можливо було запобігти цьому жахові? Не голосувати за проросійські сили й президента-зрадника, не роззброюватися, не віддавати росіянам медіа, телебачення, книжковий ринок, гнати поганою мітлою тих, хто майже 30 років розповідав про «нейтралітет і багатовекторність». Це болючі питання для мене, я відчувала потребу їх проговорити, перелічити.

Я вже якось казала, що коли ми з режисерами Олесею Моргунець-Ісаєнко і Романом Синчуком змонтували, перекрили обидві серії фільму «Какая разніца», а потім переглянули цей стислий перелік українських провалів — у інформаційній сфері, політиці, безпеці, культурі, — ми зловили себе на думці: боже, як після того, як українці так фатально налажали, нам усе ж якимось дивом вдалося зберегти державу?

Так чи так, я вважала, що наша національна «флешка пам’яті», форматована у кількох поколіннях, повинна бути перезалита. Також важливо сказати, що «Какая разніца» — це спроба проаналізувати наші помилки в оптиці постколоніалізму, як природні хвороби зростання, така собі суспільна психотерапія, необхідна для здорового розвитку.

Мирослава Барчук та Оксана Забужко

— Що стоїть за російською формулою «Культура внє політікі» та чому на Заході досі вдається маскувати завойовництво імперії міфом про «велику російську культуру» — йдеться в наступному епізоді циклу «СВО “Війна і мир”». Це епізод відрізняється від інших динамічністю та наявністю в ньому роуд-муві прифронтовими містами. У фільмі ви шукаєте відповідь на питання, чому протягом тривалого часу Україна на культурній мапі перебувала у сліпій зоні? Чи вдалося її знайти?

— Сподіваюся, що нам вдалося знайти цю відповідь. Наскільки вона повна — це на розсуд глядача. Ми часто кажемо, що культура — це  троянський кінь російського завойовництва. Епізод «СВО «Війна і мир», власне, й розповідає про те, як культура стала спецоперацією прикриття для російських злочинів. Але це не лише про культуру. Якщо хочете, цей фільм — відповідь на те, чому Трамп і подібні йому лідери вважають, що нацизм у Другій світовій перемогла Росія, що Крим можна віддати Путіну (бо буцімто є якесь «історичне право»), що Росія — велика непереможна держава, з якою варто рахуватися попри ганебні провали росіян у війні. Я детально пояснюю, звідки все це взялося у голові Трампа і мільйонах західних голів. Як російський імперський гіпноз захопив (і досі захоплює) західне суспільство, кафедри русистики, як російські гроші корумпували західних політиків і академічні середовища, і врешті як прямо сьогодні  ця токсична зачарованість Росією і її «силою»  дає можливість західним лідерам уникати моральних оцінок.

Цей фільм робили разом із режисерами Михайлом Крупієвським і Юрієм Беденком. Блискуча ідея поїхати з західними інтелектуалами на прифронтові території виникла у Михайла. Разом із західними авторами ми пережили різне: були за кілька кілометрів від позицій росіян; показували масові поховання в Ізюмському лісі та могилу Володі Вакуленка; потрапляли під обстріл на Північній Салтівці; відвідували людей на Карантинному острові біля Херсона; слухали у бомбосховищах концерти херсонських дітей. Це справляло на людей глибоке враження, французький журналіст Ульріх Хугвельде у Херсоні не стримував сліз, ми зняли це.

Зйомка у Херсоні. Мирослава Барчук із режисером Михайлом Крупієвським та оператором Анатолієм Сахном

На квартирнику українського ПЕН у харківському помешканні Юрія Шевельова ми зустріли 18-річну талановиту художницю Ніку Кожушко. Вона спілкувалася з західними авторами, реготала цілий вечір, читала свої вірші, танцювала під музику «Жадана і Собак». Ми знімали її, просто любуючись, не знаючи, що за пів року її не стане: Ніка загинула від російської авіабомби. Ця звістка стала потрясінням для нас усіх.

Ось так склалося руод-муві двосерійного «СВО “Війна і мир”», яке показує різні вияви війни: і наші непоправні втрати, і пограбовані музеї, і неймовірна гідність людей у зруйнованих селах Харківщини. Це справді зробило фільм особливим.

• Читайте також: В укритті та під звуки тривоги: Суспільне презентувало продовження епізоду «Какая разніца» з циклу «Остання війна»

— Про команду. Як вдалося долучити до створення циклу таких крутих людей?

— Фільм створювали різні команди. Кожен епізод зроблений різними режисерами, уважний глядач це відчує. Ми шукали довго, бо не кожен режисер чи редактор зможе такий проєкт осилити. Тут і контекст потрібно добре розуміти, і відповідну освіту мати, і зацікавленість у темі. Мене дуже відштовхує безвідповідальність, пофігізм і байдужість до того, чим уся команда захоплена. Це стосується усіх рівнів — від літредактора до режисера. Тому пошук режисерів і редакторів був складним і тернистим, мені не відразу вдалося знайти «своїх» людей. Тим більше я дуже вимоглива до якості у кожній деталі, кількаразово пропущені помилки у титрах — це вже не толерується. Тому, коли ви почуєте, що Мирослава Барчук нестерпна в роботі «перфекціоністка», знайте, що з людьми, які це транслюють, краще не робити спільних проєктів — накосячать і підведуть.

Треба сказати, що ми робимо фільм дуже невеликою командою, а тому це праця величезної інтенсивності. Ми зробили за три роки шість годинних фільмів (дослідили чотири теми). Це дуже щільна робота, проєкт забирав усю мою увагу, думки, практично весь час. Я звела до мінімуму решту своїх проєктів, відмовлялася від запрошень на фестивалі й форуми, від поїздок, модерацій, бо не могла відірватися від «Останньої війни». Той, хто розуміється на кіновиробництві, знає, скільки часу йде на самі дослідження, сценарій, авторські тексти, підготовку розмов зі спікерами, пошук архівних матеріалів, відео для перекриття тощо.

Добре пригадую, як Дарка Гірна і Жанна Озірна кілька днів шукали для «Анатомії рашизму» один (!) 15-секундний синхрон із російського телебачення, який би точно ілюстрував думку спікера, і знайшли бездоганний. Таких синхронів там десятки, але щоразу це було стовідсоткове влучання. Я наводжу цей приклад для розуміння масштабу роботи, яка стосується суто перекриття матеріалу. Або от, наприклад, слова Юрка Прохаська в «Анатомії рашизму», де він каже: «Путін мені подібний до гоббсівського Левіафана, алегоричне зображення державного тіла, складеного з окремих тілець — тілець підданих». І ось Жанна окрім зображення Левіафана знаходить відео з якоїсь акції в Москві, де кількасот росіян стають таким чином, щоб собою викласти ім’я «Путін». Просто уявіть, як непросто такий кадр підібрати, і як блискуче воно врешті працює з фразою про Левіафана і тільця підданих. Або Рома Синчук і Олеся Моргунець-Ісаєнко, які переглянули понад 600 годин архівного відео УТ-1, щоб вибрати потрібні нам кадри чи кілька речень. Це колосальна робота. Я про те, що тут потрібна ювелірна точність. Взяти й нахляпати будь-чого з інтернету неможливо, вийде шизофренія.

Люблю бачити, як оживає фільм після режисерської роботи Юри Беденка, з яким ми зробили і «СВО “Війна і мир”», і «Українське прокляття». Захоплююся його смаком і красою, яку він творить. Зверніть увагу, наскільки красивий завершальний фільм циклу. Це завдяки Юрі Беденку й оператору Олегу Авілову, вони просто фанатики, люблю таких.

Зйомка у студії. Мирослава Барчук із режисером Юрієм Беденком та оператором Олегом Авіловим

— Яку мету перед собою ставили, коли задумували цей проєкт? І чи вдалося, за вашими відчуттями, її досягти?

— Я вже казала про інтерпретацію того, що з нами відбувається. Я впевнена, що це потрібно фіксувати. Велика війна просто на очах міняє уявлення про спільне «ми», катастрофа змушує переосмислювати національну пам’ять, народжує нові наративи й новий канон героїв, викристалізовує нову ідентичність. Я думаю, що наш цикл — це досить непоганий допоміжний матеріал.

— Чи були особисті відкриття під час роботи над циклом? Чи змінився ваш власний погляд на війну під час роботи над цим циклом?

— Готуючи фільм, я дуже багато дізналася і навчилася. Погляд не змінився, але щось з історичних фактів, скажімо, склалося докупи в зрозумілу картину. Знаєте, як це буває: ти знаєш якісь загальні історичні факти, а потім дізнаєшся про якусь деталь, яка раптом стає для тебе дуже промовистою і зрозумілою — і цей історичний факт ніби стає частиною твоєї особистої історії. Ось, наприклад, в роботі над фінальною серією ми, вірніше, спікери, розповідаємо про те, як козацька старшина стала «малоросійським дворянством». І тут я дивлюся так звану «Табєль о рангах» — офіційний перелік чинів, зокрема нашої старшини, яка відповідно до Жалуваної грамоти Катерини ІІ ставала дворянством. Я ніби раніше знала про існування таких «табелів» у різні часи, але в процесі роботи відкрила катерининський «Табєль о рангах» і вжахнулася, як ці козацькі чини стали називатись у Російській імперії. Це просто тяжко читати. Козацький полковник ставав надворним совєтніком, полковий обозний — колєжскім асесором, хорунжий — губєрнскім сєкрєтарьом, єсаул — титулярним совєтніком тощо. Тобто ти наочно бачиш, як навіть на рівні посад і чинів міняється ідентичність.

Або, наприклад, ми знайшли в архівах сотні скарг українських селян, старшини й посполитих на російських військових, які квартируються в українських полкових містах і чинять кривду місцевому населенню. Це 18 століття, Гетьманщина. Цікаво, що наш науковий консультант Микола Попелуха не знайшов серед дисертацій і досліджень українських істориків жодної розвідки про конфлікти наших із москалями (вживаю це слово у первісному українському значенні, що означало «військовий»), а це була взаємна неприязнь, і про це варто знати.

Мирослава Барчук і Ярослав Грицак

— Ви говорили, що робота над циклом для вас є і чимось особистим. А наскільки важко дотримуватися цього балансу між особистим і професійним, між журналістикою та документалістикою?

— Коли я говорила про особисте, мала на увазі колективне «особисте», коли у кожному з нас говорить травма. Це постколоніальна травма, яка походить, наприклад, із пережитої нами у кількох поколіннях насильницької асиміляції, втрати культурної ідентичності, соціальної маргіналізації, нав’язування колонізаторами відчуття вторинності власної культури. Ця травма невидимо, неусвідомлено передається через культурні практики, сімейні історії, якісь поведінкові звички. І ось я відчуваю, що лікування від такої травми можливе через культурне відновлення, діалог, новий наратив, осмислення пережитого досвіду. Саме це я пробую робити у своїх фільмах.

• Читайте також: Суспільне презентувало фінальний епізод циклу «Остання війна» — «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії»

— Три епізоди документального циклу «Остання війна», за інформацією дослідницької компанії Nielsen, подивилися 2,254 мільйона глядачів телеканалів Суспільного та марафону «Єдині новини #UAразом». Усі епізоди циклу «Остання війна» на ютуб-каналі Першого каналу зібрали 1,77 мільйона переглядів. Як вважаєте, чим викликаний такий інтерес до циклу?

— Є опитування КМІС 2023 року, яке показує, що майже 70% українців кажуть, що війна змінила їхнє ставлення до української історії, вони тепер більше цікавляться. Думаю, інтерес пов’язаний зокрема з цим. Ну і також це документальне кіно високої якості, — динамічне, розумне, дуже насичене і пізнавальне. Ми записали понад 40 розмов із найцікавішими  українськими та західними  інтелектуалами, це Тімоті Снайдер, Сергій Плохій, Оксана Забужко, Володимир Єрмоленко, Тарас Лютий, Олеся Островська, Пітер Померанцев, Френсіс Фукуяма, Ярослав Грицак, Віра Агеєва, Євген Глібовицький і багато інших. Ціле суцвіття мислителів, які говорять про історію, культуру, суспільні зміни, — це ж дуже цікаво. Особливо приємно, що все ж таки рівень розмови досить високий, це серйозніше, аніж те, що колись називалося наукпопом, але однаково є аудиторія і перегляди. Аналітична служба Суспільного дає такі показники: за період 2023—2025 років усі серії «Останньої війни» на ТБ (телеканали Суспільного мовлення, телемарафон, «Еспресо ТV») зібрали 9 363 244 переглядів (ЦА 4+ років, міста 50 тис.+ жителів). Сумарна кількість переглядів усіх серій на YouTube — 1 963 472 (це без урахування завершальної серії, яка щойно з’явилась у мережі).

Знімальна група фільму в Сокиринцях

З гуртом «Гуляйгород» у Батурині

— Минулого тижня відбулася прем’єра фінального епізоду «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії». Для вас це звучить як завершення цієї історії? Чи, можливо, хочеться ще щось зробити в продовження цієї масштабної та дуже потрібної сьогодні роботи?

— Завершальний епізод документального циклу «Остання війна» мав робочу назву «Монстр Франкенштейна». Він про нашу відповідальність за імперію, яку у 17 столітті власноруч створювали українські інтелектуали. Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, київські священники, сотні й сотні українських емігрантів до Московії. Як каже у фільмі Оксана Забужко, у них усе похідне від нас — наука, освіта, переклади, ідеї, ми детально показуємо це в «Українському проклятті».

З іншого боку каргокульт зіграв із росіянами злий жарт. Викравши нашу назву, приписавши собі нашу історію, привласнивши культуру, вони все одно почуваються неповноцінними. Російська ідентичність уражена відчуттям власної меншовартості. І ось, мені здається, що саме ця велика російська таємниця, витіснена росіянами пам’ять про своє походження, їхнє відчуття вторинності, викрадена ними київська церковна метрика, якою вони підмінили свій ханський ярлик, не дає їм спокою століттями. Саме це й спонукає їх до несамовитого бажання знищити свідків і свідчення, тобто нас.

Ми переможемо їх неодмінно, у мене в цьому сумнівів немає. Але ще кілька поколінь потрібно буде займатися дерусифікацією, бо, як хтось влучно недавно сказав, «русскій мір» полишав нам купу наркоманських «закладок», із якими нам ще працювати й працювати. Так що поле роботи величезне.

Фото надані Мирославою Барчук; титульне фото Андрія Якобчука