Від паперових цитат до реальних перемог — у мізках і в житті

Масова свідомість є одночасно простою і складною. З одного боку, вона орієнтована на прості емоційні реакції, з іншого, має дуже довгу пам’ять, яку час від часу намагаються заглушити, коли у пропагандистів виникає така потреба. Пропаганда шукає «ключики» до людських душ. Це можуть бути прості, тому нібито щирі слова, а можуть бути цитати авторитетних людей.

СРСР завжди був країною цитат. Усі цитували класиків марксизму-ленінізму, що мало досить масовий характер. Університети й Академія наук жили від цитати до цитати, від одного з’їзду партії до іншого. Дисертації були наповнені цитатами з промов генсеків або рішень з’їздів КПРС. Це був певний науковий ритуал, без якого дисертації не могли існувати.

Правильні цитати допомагали людям у кар’єрі, відкривали шлях нагору. Ти міг цитувати сам або вписувати цитати в промови інших — працювало все. Згадаймо рядок «нам песня строить и жить помогает», точно так діє і трансформована фраза: «нам цитата будувати й жити допомагає». СРСР був країною цитати, де все вибудовувалося за ієрархією.

Цитата — це броня, яка дає можливість і іншим думкам рухатися під прикриттям вперед. Коли є когнітивний та інформаційний захист масової свідомості, то точно так само є і когнітивний та інформаційний напад. Відбуваються тисячі інформаційних пострілів, від яких захиститися можна тільки за допомогою когнітивного захисту, який має свою власну системність, і ці дві системності іноді збігаються, а іноді ні. Інформаційний удар не переможе когнітивний захист. З цієї причини дітей уже в школі готують до відбиття подібних ударів. По суті навіть завдання з арифметики можуть нести ідеологічне навантаження.

Ми перебуваємо в полоні цитат, навіть коли не пам’ятаємо їх. Часто повторювані кліше оточують нас, знаходячи своє місце в нашій голові. Тобто для опису ситуації у нас дуже часто «вискакують» цитатні висловлювання, оскільки вони заздалегідь відомі, часто є римованими, підкріплені віртуальними потоками — фільмом, книгою, піснею...

Можна навести безліч таких прикладів, коли широко поширена цитата починає жити своїм життям. І це говорить про те, що вона закріпилася в масовій свідомості, тобто «постріл» влучив у ціль, оскільки її повторюють навіть ті, хто її не бачив і не чув у тому, що було джерелом цієї комунікації.

Ми в принципі живемо у світі повторів, тому нове і старе йдуть нарівні. Але «старе» весь час накопичує кількість повторень. Це може бути все: від класиків марксизму-ленінізму до «побуту». Масова свідомість приймає все, і якщо вона вдала, вона починає жити зовсім іншим життям — своїм власним, оскільки у неї немає зовнішнього стимулювання...

Можна навести такі приклади «цитатопородження» від першого варіанту до безлічі повторів, як у високому стилі, так і в низькому:

«Раз пошла такая пьянка, режь последний огурец» (Висоцький);

«Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» (пісня ансамблю Александрова);

«Эй, вы, там, наверху!»;

«От вас опять спасенья нет!»;

«Не могу больше слушать»;

«Я этот ваш кордебалет!»;

«Эй, вы, там, наверху!

Не топочите, как слоны,

От себя отдохните,

Ну дайте, дайте тишины!» — співала Алла Пугачова.

Наші мізки — це насправді не зовсім наші мізки, їх доверху переповнюють чужі думки. Римовані думки мають велику силу для запам’ятовування. Об’єднані з візуальністю, як у кіно або на сцені, вони проходять багато бар’єрів, чого не можуть зробити прості цитати, які продовжують жити іноді тільки в шкільних підручниках.

Багато радянських пісенних цитат є прямими «пострілами» в масову свідомість, оскільки при вдалому створенні та виконанні вони знаходять місце в мозку кожного навіть поза їх змістом. Музика і рима роблять свою справу. В результаті перед нами не стільки інформаційна війна, скільки інформаційно-когнітивна. І це по суті війна зі своїм власним народом...

У випадку масової свідомості рядки з пісень були важливішими за будь-які монографії, оскільки пісню чує і знає кожен. Точно так у реальність переходять герої та слова з романів або дії з ігор. Ми починаємо жити, хоча б частково, у світі, побудованому цитатами.

Були цитати для конспектування, а були для відпочинку. «Ненаукові» цитати набагато ширше поширювалися, відповідно бомбардуючи мізки. Такі цитати починали жити своїм власним життям. Наприклад, Микола Басков співав так, а за ним повторювали: «Я встретил девушку, полумесяцем бровь. На щечке родинка, а в глазах любовь. Ах, эта родинка меня с ума свела. Разбила сердце мне, покой взяла...».

Спочатку в 1957 році був фільм «Я зустрів дівчину» з таким же сюжетом: «Прекрасний голос Лоли, головної героїні фільму, привертає увагу багатьох у її місті — починаючи від професіоналів з міського хору, які прагнуть залучити дівчину до своїх лав, до Саїда, звичайного робітника, який довго стоїть біля її будинку. Але батько Лоли, бажаючи захистити дочку від будь-яких зазіхань, відправляє її в село, навіть не підозрюючи, що закоханий Саїд знайде Лолу і там».

При цьому цікаво, що мелодрама якраз по суті безпосередньо розмовляє з масовою свідомістю. Це відображення її суті, її картини світу. Коли масову свідомість намагаються зробити ідеологічно орієнтованою, це порушує її основи. В принципі ми зазвичай завищуємо свого співрозмовника, а насправді йому не потрібні високі істини.

По суті низькі істини теж можуть бути високими. Ми недооцінюємо силу простих думок і простих слів. У будь-якому випадку вони мають ширшу аудиторію слухачів, ніж передові статті газет. Естрада живе саме в такому світі, оскільки її аудиторія — це широкі простори масової свідомості. Леонід Утьосов, наприклад, співав таке:

«С Одесского кичмана

Бежали два уркана,

Бежали два уркана та й на волю.

В Вапняровской малине

Они остановились.

Они остановились отдыхнуть».

Перебування в орбіті уваги масової свідомості робить зірку справжньою зіркою. Тепер їй не буде страшна будь-яка критика, оскільки масова свідомість заповнить для неї будь-який зал. Саме Рашид Бейбутов співав прямо для масової свідомості, тобто цитатою, потім усе було повтором, він — перший:

«Я встретил девушку, полумесяцем бровь,

На щечке родинка и в глазах любовь.

Ах, эта родинка меня с ума свела,

Разбила сердце мне, покой взяла».

До речі, так і залишилася нерозкритою таємниця його смерті. Тільки таємниці радянського часу вже нікому не цікаві, вистачає своїх.

Масова свідомість — як дитина, вона простодушна, вона відкрита простим зрозумілим емоціям. Пропаганда часто їх використовує, наприклад, каже: «Це ж наші діти», чим захищає від будь-якої критики тих, кого треба захистити.

Цитата є одним із варіантів віртуального впливу, а не просто інформаційного, оскільки тут відбувається додатковий вплив авторитетності та повторюваності. А те, що повторюється багаторазово, масова свідомість готова визнати правдою. Це не погано чи добре, просто легше визнати правдою те, що чують усі, а не сперечатися з цим.

Багато чинних політиків переймають віртуальність поведінки з минулого, стаючи тінню героїв минулого і сьогодення. Тобто інформаційно вони з нами, а когнітивно — їхній ідеал знайдений ними в минулому.

Леніна після тиску масиву радянських пропагандистських фільмів дуже часто повторювали не тільки в поведінці, але і в анекдотах, які обігрували цю модель. Сталіна — рідше, чи то тому, що в минулому це було страшно, чи то тому, що легше повторити, просто взявши акцент грузина, який говорив російською.

А ще не повторився стиль одягу Сталіна: «Жоден із радянських лідерів не запам’ятався сучасникам своєю манерою одягатися, як Сталін. Можна навіть сказати, що він створив особливий стиль, який залишається затребуваним і в наші дні. Правда, вже не в Росії. Комуністичні вожді Китаю, Північної Кореї, В’єтнаму, як і сім десятиліть тому, одягають «сталінки», які з одягу давно перетворилися на ідеологічний символ. Знак вірності партії, символ незмінності політичного курсу. Курс, цтім, може бути різним, може дуже серйозно змінюватися. Але ось символ залишиться колишнім», — пишуть на сайті «Новий русскій бренд», на якому продають речі в російському стилі.

Світ цитат був дуже важливим у СРСР, оскільки будь-який текст, будь-яке рішення оформлялося як реалізація мудрих рішень партії та уряду. Тобто цитата, а не закон, швидше були способом обґрунтування тих чи інших рішень. Преса теж спиралася на подібний цитатний причинний ряд, що пояснював появу тих чи інших подій «мудрими» рішеннями партії та уряду. Відчуття справедливості було, оскільки всі жили однаково, що відрізняє той світ від розгулу багатства у невеликої кількості людей сьогодні.

Росія повторила цей радянський досвід домінування державного погляду на події без права на його критику. Те, що написано або публічно сказано, завжди має бути більш правильним, ніж сама дійсність. У цьому полягає найголовніша сила друкованого слова. Воно завжди має більший авторитет, ніж слово усне. Звідси все більша роль держави, слова якої завжди домінують над будь-якими іншими.

Дослідники фіксують такий стан таким чином: «Вплив держави на ЗМІ, на громадську думку в Росії поки що практично абсолютний. Держава в буквальному сенсі вирішує, кому можна існувати, кому не можна, хто допущений до публічної свідомості, хто ні. Вона поки що не хоче втручатися в діяльність зовнішніх сил на російському інформаційному ринку. Адже у нас поки що немає цензури зовнішньої інформації: і “Радіо Свобода”, і “Голос Америки”, і західні видання, і західне телебачення доступні на території Росії, ніхто поки що не збирається перерізати кабель або встановлювати глушилки. З іншого боку, ефективність цих ЗМІ обмежена: скажімо так, їхній вплив у російському суспільстві поширюється на відносно замкнуті й аудиторії, що самі себе агітують», — пише Ярослав Шимов у статті «Путін пішов далі Андропова» на сайті російської служби «Радіо Свобода».

Безліч інформації, що циркулює, робить важливим вміння відокремлювати головне від другорядного, правду від брехні. Інформації завжди більше, ніж ми в змозі охопити, а тим більше перевірити на достовірність. Сучасний світ породжується генераторами інформації, які контролюються державами. А держави хочуть бачити в інформаційних потоках тільки те, що їм подобається.

У мирний час держави все одно перебувають у стані війни, тільки інформаційної. Дослідники констатують, що російські інформаційні операції завжди спрямовані не тільки на збройні сили країни, що атакується, але обов’язково і на її населення: «Російський підхід має цілісний характер. Він спрямований не тільки на державу-ціль і її збройні сили [...], але й на досягнення бажаних ефектів у свідомості цільового населення, його сприйнятті та прийнятті рішень на користь російських інтересів і цілей. Це двосторонній  підхід, який спрямований на фізичне та когнітивне вимірювання інформаційного середовища», — ідеться в англомовному дослідженні «Інформація війна Росії» Деніса Гомеза.

Тоді має працювати все те, що перебуває в полі уваги масової свідомості. І можливо, це буде навіть важливіше для виграшу/програшу, ніж просто увага до збройних сил. Адже навіть війна спрямована на те, щоб кінець кінцем перемогти мізки, тут просто коригується кінцева мета.

Світ різноманітний, у ньому є багато того, що може бути перетворено на зброю, є й маса непрямого впливу, який у результаті все одно спрацьовує, хоча й пізніше. Державам більш приємний прямий спосіб завуальованого наказу. Його думка багаторазово тиражується в різних формах.

У принципі працюють навіть ігри: і це зрозуміло, ніхто не очікує саме такого удару, розглядаючи все це як невинне задоволення. З цієї причини все, починаючи від букварів, може бути містком до зміни поведінки.

З іграми є і такий приклад: «Польська фірма Galaktus представила гру Hollow Home від студії Twigames із Києва. Її головний герой — 14-річний Максим, який повинен самотужки покинути українське місто, яке обложили російські війська. Творці розповідали, що приступили до розробки після облоги Маріуполя навесні 2022 року. Глава Galaktus Матеуш Шукайт заявив DW, що українські колеги працювали над грою про війну, самі постійно перебуваючи під бомбардуваннями. “Прив'язка до реальних подій надає внутрішню глибину всій грі. Звичайно, вона досить трагічна. І була розроблена прямо під час війни”, — сказав Шукайт», — ідеться у статті Микити Ошуєва «Ігри про Росію, репресії та війну в Україні» на сайті російської служби «Німецької хвилі».

У таких підходах скрізь є таке правило: споживач стежить за основною лінією, залишаючи увагу на непрямі меседжі на потім. А далі ця інформація поширюється поза його увагою, оскільки вона вже увійшла в дозволене поле.

Або такий приклад: «Видавництво Critical Reflex, яке зараз базується на Кіпрі, але засноване росіянами, представило гру Militsioner від розробника TallBoys. У ньому також працюють громадяни РФ. У грі потрібно бродити вигаданим містом з архітектурою в стилі російської провінції. З неба за головним героєм стежить величезний міліціонер. Мета — втекти з цього міста, чому перешкоджає всевидючий страж. Ще у 2020 році, коли гру тільки анонсували, телеканал “Росія 24” назвав її русофобською і звинуватив творців в оскверненні образу Дяді Стьопи з поеми Сергія Михалкова. Розробники стверджували, що при створенні гри про репресії надихалися романами “Злочин і кара” Достоєвського та “Процес” Кафки», — пише «Дзеркало тижня».

У Алли Пугачової в одній з пісень є такі слова: «Этот мир придуман не нами, этот мир придуман не мной»... Виходить, ми завжди живемо в чужому світі... Значить, хтось його створює навмисно.

Ми не можемо перемагати те, що не розглядаємо як напад, оскільки просто не помічаємо цього. Непрямий вплив сильніший за прямий, оскільки проти нього не спрацьовують стандартні види захисту. Дитина тим більше не бачить небезпеки, а бачить тільки розвагу, від якої неможливо відмовитися.

У сучасному світі відбулося перемикання на споживання відеоконтенту, старі друковані видання вимирають через свою відданість вербальності перед візуальністю. Вони явно прибульці, тільки не з майбутнього, а з минулого.

Сьогодні у великому масиві візуального контенту можна приховати все, що потрібно. Плутаються всі вихідні сліди: «Аналітики відзначають, що серед 50 провідних дитячих каналів на ютубі можуть бути й інші російські проєкти з українським маркуванням, але встановити кінцевих власників без офіційних документів неможливо. Експертка також навела приклад із каналом Booba, який формально зареєстрований у США, але фактично створюється продакшном у Москві та заробляє на західній та українській аудиторії», — пише авторка «Детектора медіа» Наталка Данькова в тексті про дитячі ютуб-канали.

Література — це складний механізм впливу, що вимагає розуміння і навіть переосмислення твоїх знань про світ, гра — на порядок легша. Напевно, це пов’язано з тим, що в разі гри ти сильніше перебуваєш усередині уявної ситуації. За твоїм сприйняттям ти не граєш, а живеш там. Вона одночасно є генератором цитат, які активно присутні у твоєму мозку, оскільки створені кращими фахівцями з письма, які є у світі. Журналістика розрахована на разовий вплив, література — на умовно вічний. Підтверджує феномен газети, яка цікава в день виходу, тоді як книга може бути цікава вічно.

Радянські міфотворці справедливо писали й навіть співали: «Нам песня строить и жить помогает». Однак пісня, яку співають, причому майже всі, і є реальною цитатою, яка дійсно будувати й жити допомагає. Це відбувається з двох причин. З одного боку, вона популярна, тобто її знають усі. З іншого боку, вона правильна для замовника, тобто формує потрібний варіант поведінки.

Ми живемо у світі, побудованому міфотворцями. Вони запускають свої міфи, а нам доводиться підганяти під них життя, яке з усіх сил чинить опір, оскільки міф завжди сильніший за правду.

Зображення згенероване за допомогою ШІ