Немає школи - нема села: закриття малокомплектних шкіл боляче б’є по громадах

Юридичний статус: "припинено". За рішенням Кабміну з 1 вересня 457 сільських ЗОШ та гімназій закрилися або переведені в ранг початкової школи. Держава перестала фінансувати заклади освіти, де навчається менше 45 дітей. Доля таких шкіл перекладена на плечі місцевих рад: хочете - утримуйте своїм коштом, не хочете чи не можете - скидайте «баласт». Наступного року чекає ще більше випробування: бюджетних грошей позбавлять осередки, де буде менше 60 учнів. А війна триває, триває міграція…

Пости у соціальних мережах схожі не некрологи - в кожному «осиротілому» селі школу оплакують як живий організм, від якого живилися інші. "Немає школи - нема села", - кажуть люди. Є школа - є надія на майбутнє. Про те, як намагаються рятуватися освітні заклади - у матеріалі Коротко про.

Не себе шкода - дітей

У  селі Бистріївка, що на Житомирщині, народні протести: 1 вересня діти та батьки влаштували «перший дзвоник» біля зачинених дверей школи. Разом з букетами квітів вони принесли гасла «Це моя школа, не закривайте!».  Позбавлення Бистріївської гімназії фінансування чиновники Вчорайшенської сільської територіальної громади пояснюють  тим, що у школі всього 32 учні. На лінійку-мітинг вийшли… 46 дітей шкільного віку.

Бистріївська гімназія намагалася рятуватися тим шляхом, яким йшли десятки сіл з малокомплектними школами: запрошували  до села переселенців з дітьми, пропонували житло, по змозі - роботу для батьків.

- Ми своїми руками приводили ті хати в порядок. Люди повірили, а тут таке… - обурюються і бідкаються геть усі в Бистріївці.

Вчителька української мови та літератур Лариса Титарчук пояснює, що сталося:

- 21 травня у нас були громадські слухання,  ми попереджали і голову ОТГ, і завідувачку освітнім сектором, що до нас приїхали і ще їдуть сім’ї переселенців, до 1 вересня буде комплект. Станом на 15 липня ми вже мали 45 учнів, а на кінець серпня - 46. Батьки написали заяви, до класів діти були зараховані наказами і включені в систему АІКОМ (електронна система управління освітою). Директора, представника батьківського комітету і громадського активіста-правозахисника мали запросити на сесію сільради, голова ОТГ особисто обіцяв директору, що школа працюватиме.

Педагог каже, що всі вже заспокоїлися, аж раптом депутат від Бистріївки дзвонить директору школи і повідомляє, що сесія відбулася без них - школу закрили.

- Вони навіть не оголосили протоколи громадських слухань.  Завідувачка відділом освіти подала інформацію про кількість дітей станом на 21 листопада 2024 року, а не станом на зараз, - пояснює пані Лариса.  

Педагоги, батьки намагалися стукати в усі двері, але не були почуті. Наприкінці серпня заввідділом освіти з комісією завітали до гімназії, щоб звільняти вчителів з роботи. Водночас забрали ключі і від школи, і від укриття - єдиного на  все село.

- Батьки просили: вчіть дітей, в іншу школу ми не поїдемо. Ключі від сховища таки передали старості села після нашого «першого дзвоника». 2 вересня ми провели в укритті, тим паче, що була повітряна тривога. А потім батьки забрали ключі і від школи. Я ніколи ще не бачила, щоб діти так раділи і кричали «ура», коли наші двері відчинилися. Поки так працюємо - на волонтерських засадах. Батьки звернулися за захистом до освітнього омбудсмена.

Лариса Титарчук каже, що всі сподіваються на краще, але… "Ваша школа закрита, - сказали чиновники, - звертайтесь хоч до прокуратури, хоч до господа Бога".

- Не себе шкода, ми з чоловіком вже на пенсії. Шкода дітей, які приїхали до нас з підвалів, де сиділи місяцями під обстрілами, обжилися тут, заспокоїлися, втягнулися, а тепер мають переживати новий стрес.

Яка б не була постанова, її треба виконувати

 «Не знаю, чим завинили, але школу закрили. На превеликий жаль, ми не змогли "знайти двох дітей", а може, їх ніхто і не губив, можливо, не там шукали…  В голові не вкладається - світлі коридори, просторі затишні класи, впорядковане подвір'я, спортивний майданчик, казкові кімнати дитячого садочка, тепленьке укриття…  Рідненька наша школо! Вибач, що не вберегли».

Це про гімназію у селі Підлісний Мукарів на Хмельниччині. Від перегляду відео і у сторонньої людини стискається серце. Школа вимита, вибілена, вбрана наче лялечка, а вже мертва. Що буде з ошатною спорудою, художніми композиціями, що прикрашають її коридори, галереєю Тараса Шевченка, вишитими рушниками - поки не вирішено.

- Всі ми маємо почуття, любов до свого закладу, але що є - те є. Яка б не була урядова постанова, її треба виконувати. Емоції - не вихід із ситуації, - каже директор Олександр Онищук. - Вчителі працевлаштовані, крім пенсіонерів, будуть їздити з дітьми в сусіднє село.  Будинок обіцяють зберігати, підтримувати. Укриття (звісно, теж єдине на село), поки я тут, поки сторож, працюватиме. Далі теж будуть вирішувати.

Минулого року у Хмельницькій області вже було закрито 12 гімназій і 3 початкові школи, 3 заклади призупинили роботу, ще 24 реорганізували шляхом пониження ступенів. Перед початком нинішнього навчального планувалося закрити ще 20 шкіл, більше 40 приєднати до ліцеїв чи залишити на рівні початкових шкіл, інформує «Суспільне. Хмельницький».

Малі автобуси, погані дороги, біржа праці для вчителів

Лідером по закритих школах стала Запорізька область - 65 об’єктів. Частково це пов’язано з окупацією, бо заклади, що були на захоплених агресором територіях, вважаються на простої. На другому місці Тернопільщина - 34 школи. Серед них гімназія у селі Дибще, яка має більш ніж 155-річну історію.

Народну школу на два класи з українською мовою навчання збудували у 1870-х роках, коли нинішня Тернопільська область була частиною Австро-Угорської імперії. Під час Першої світової війни будівля згоріла, але місцеві просвітяни винайняли кілька сільських хат, щоб продовжувати навчати дітей. За радянської влади школу у сучасному її вигляді відкрили в 1967 році. Це була велика подія для села, коли у нових стінах за нові парти сіли 33 першачки.

Першого вересня на своїй сторінці у фейсбуці школа попрощалася зі своїми учнями і вчителями. «Це сумно і страшно, тому що не чути дитячого голосу і сміху. Просто на шкільному подвірʼї тишина. І це навіює страх. Це потрібно побачити і відчути. Діти ідуть з квітами в школу, а у нашому селі пустота», - написала в коментарях місцева жителька Ольга Олиськів.

Таких історій по Україні безліч. Опинившись перед вибором: фінансувати малокомплектні школи чи звозити до одного ліцею дітей з різних сіл - місцеві ради обирають економваріант. Про рішення уряду було відомо давно, але не все врахували.

Користувачі соцмереж обурюються, що в один старий, наспіх пофарбований автобус, розрахований на 26 місць, впихаються 40 дітей, хоча стоячих місць, за правилами безпеки, не має бути, хіба що для дорослих, які супроводжують. Інше питання - дороги. В окремих районах між селами вони ґрунтові, під час злив, заметілей, відлиги стають непроїзними.

Пишуть також, що для дітей з інклюзією, які в рідному селі у класі на п’ять учнів почувалися нормально, фактично немає альтернативи. Везти далеко їх бояться, пропонують сімейну форму навчання, а її здатні потягти далеко не всі прості родини. Та й нормотипові діти відчувають дискомфорт, а особливо дошкільнята. Нова школа може бути за десяток кілометрів, щоб дістатися на уроки треба прокидатися о шостій ранку.

Не кращі часи настали і для освітян. Сільські школи закривали і раніше. Але не так масово, щоб можна було вирішити одразу всі долі.  

- У селах ситуація для педагогів стає вкрай складною. Вчителям, які роками працювали зі своїми учнями, майже не пропонують альтернативних робочих місць. Робочі освітні установи в сільській місцевості часто не мають вільних ставок, а в міські школи потрапити географічно складно. І більшість педагогів вимушені звертатися до центрів зайнятості. Це не лише моральний удар для людей, котрі присвятили життя дітям, але й серйозне економічне випробування для всієї громади, де школа була центром культурного та суспільного життя, її закриття призводить не лише до втрати робочих місць, а й до занепаду села. Вчителі залишаються без належної підтримки з боку держави. Допомога у вигляді тимчасових виплат по безробіттю не компенсує втрату стабільності та соціального статусу. До мене багато було звернень як з боку директорів закладів освіти, які турбувалися про колективи, так  і з боку педагогів, які намагалися знайти вихід щодо працевлаштування, - каже юрист і психолог Лілія Орел.

Не диво, що ті, кому вдалося втриматися, почуваються мов новонароджені.

Коли діти ранком до школи йдуть - це як день оживає

У Волинській області із 25 малокомплектних шкіл повністю збереглися тільки 3 навчальні заклади, що їх взяла на фінансування місцева влада. Один з таких працює у селі Жашковичі і належить до Павлівської громади. Директор Віталій Богун не приховує радості, що зберегли статус гімназії, тобто не понизили школу до початкової.

Зараз гімназію, розраховану на 100 учнів, відвідують 33 дитини з 2-го по 9-й клас. Першокласників у школі немає, але двоє вже підростають на наступний рік.

- Є школа - є село! Коли діти ранком до школи йдуть - це як день оживає. І батькам спокійно на душі, що не мусять кудись відправляти. Я як татко не переживаю за свою дитину - до школи десять хвилин, так само додому, і прокидатися з півнями не потрібно.  Ми дуже вдячні своїй громаді за таку підтримку і оцінку важливості школи, - каже керівник закладу.

Віталій Богун пригадує, що переживали вже такі часи, коли дітей було мало, а потім побільшало.

- Років з десять тому в школі була 41 дитина, а потім стало 60 дітей. Зараз кількість учнів знову зменшилася, але ж життя на місці не стоїть. Коли в селі є школа, то якась сім’я і на другу чи третю дитинку наважиться, сподіваємось, що добрі зміни будуть. Також запрошуємо до себе переселенців, є людина в громаді, яка над цим працює.

Бомбосховище школа орендує у сусідньому Будинку культури. Він працює у селі, і це також добрий знак. У коментарі «Суспільному. Луцьк» начальниця гуманітарного відділу Павлівської сільської ради Неоніла Вижва сказала, що на навчання одного учня в малокомплектній школі потрібно витратити майже 60 тисяч гривень.

За даними Міносвіти, тільки 57 громад по Україні згодилися фінансувати малокомплектні школи. Підприємець, голова громадської організації «Нейзац» Любомир  Гайдамака з Миколаївської області бідкається, що немає стратегії розвитку сіл. Що така стратегія нікого не цікавить.

- Немає школи - занепадає село. Здебільшого місцевій владі до цього просто байдуже. У нашій Прогресівці  школу закрили чотири роки тому. Зараз у селі зареєстровано 200 дорослих і понад 30 дітей підліткового віку. 70% жителів - пенсіонери, роботи немає, перспектив немає. Я пропонував зробити на базі школи спортивний навчальний центр для дітей, і на кожному етапі - палки в колеса. Просив здати в оренду 18 гектарів на облаштування індустріального парку, що підтримає село, так теж ні, бо там пасуться корови. Добре... якщо корови, то давайте робити сир. Сир не можна, бо… немає молока, - наводить приклади підприємець.

Про такі села кажуть «перспективне»

Порятунок потопаючих - справа рук… У селі Кудрівка  Сосницької громади на Чернігівщині про цей жарт на повному серйозі згадали ще два роки тому - одними з перших почали запрошувати переселенців з дітьми. Частину будинків для приїжджих викупив місцевий меценат, частину надали самі селяни. На 1 вересня 2025-го в закладі - більше 60 дітей, він зберіг статус повної школи.

- Цього року ми й не були заплановані на закриття, бо мали вже повний комплект і більше. Зараз думаємо про наступний рік, коли буде вимога мати не менше 60 учнів. До нас уже приїхали дві нові сім’ї, ще одну чекаємо на цьому тижні, - каже директор школи Оксана Рудя. - Дві сім’ї, що прибули торік, поїхали до  себе через сімейні обставини, але життя таке, що все міняється, і ми продовжуємо свою програму. Працюємо з фондом, який контактує з переселенцями, розповідає їм про наше село.

Про такі села, як Кудрівка, кажуть «перспективне». Тут є Будинок культури, відділення пошти і Нової пошти, медпункт, продуктовий магазин, своя крафтова сироварня з робочими місцями, навіть футбольний клуб. На додачу до цього - річка та озеро, грибні ліси довкола…  Але школа - це головне, це центр повноцінного життя. Це те, що значною мірою втримує людей. І не тільки в Кудрівці, а й в усій Україні.