Родичам зниклих військових дозволили встановлювати символічні могили: вони розповіли, чому це важливо

Військовий цвинтар / © ТСН

Родинам зниклих безвісти уряд дав дозвіл на встановлення кенотафів — це символічна могила, де не має поховання. Через суд рідні мають отримати свідоцтво про смерть і тоді звернутися до місцевої влади, щоб отримати місце на кладовищі. Під час бойових дій отримати рештки загиблих не можуть тисячі сімей. Однак для них важливо мати таке місце — і для вшанування пам’яті, і для проживання втрати. Перші кенотафи почали з’являтися в Україні для військових, що загинули у війні за незалежність.

Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: ТСН З АЛЛОЮ МАЗУР НАЖИВО! ПІДСУМКОВІ НОВИНИ 20:00 5 ВЕРЕСНЯ - П'ЯТНИЦЯ

Історія дружини загиблого військового

Аліна дістає найдорожче — ці кілька надрукованих фото її чоловіка — Василя Отземка. У цивільному житті він був вчителем історії. Мав бронь, але мобілізувався у першій день війни. Василь мав бойовий досвід ще за часів АТО, а під час повномасштабного вторгнення став командиром розвідувальної роти на позивним «Тічер».

«Він говорив як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться зараз і я залишаюсь осторонь», — згадує дружина військового.

Аліна з сином Юрком намагалася кожні 2 місяці їздити з Корсунь-Шевченківського на схід, щоб бачитись з чоловіком і татом.

Коли ситуація на Лимано-Куп’янському напрямку загострилась, а саме там воював Василь, її переслідувала постійна тривога.

«Ти ніколи не знаєш що відбудеться в наступну хвилину, навіть коли ти поговорив. Якщо ти потрапляєш на новину, що щось відбулось на цьому напрямку, коли водночас не має зв’язку це — тваринний страх, це — тваринна тривога, коли не контролюєш нічого», — каже Аліна.

Аліна боялася дзвінка з невідомого номера. Саме такий розбудив її 7 червня 2024 року.

«Я думала, що почую про поранення, але я почула — він загинув. Це була сіра зона, буквально через тиждень ця територія стала окупованою, зараз це російській тил», — згадує жінка.

Тіло залишилося на окупованій території. Ймовірність, що Аліна зможе поховати Василя — примарна. Офіційно він був зниклим безвісти.

«Те, що ми знаємо, на цій ділянці росіяни своїх загиблих спалювали. Це були не крематорії — це було просто згребти в купи і облити бензином і дуже ймовірно що наших вони теж спалювали», — каже вона.

Але їй було важливо з’ясувати обставини загибелі. Аліна знайшла побратимів, які були свідками того бою і навіть сама бачила тіло Василя на відео з дрону.

«Технічно він був зниклим безвісти, поки ми не визнали через суд померлим», — каже жінка.

Вона проживала різні етапи втрати. Каже — допомогло їй видавництво дитячої книжки «Чому тато не вдома?» — вона написала її сама, видавництво назвала на честь свого чоловіка за позивним — «Тічер». Нещодавно Аліна закінчила другу книгу про те, як говорити з дітьми про смерть.

Аліна — клінічний психолог. І в книжці — її професійний і особистий досвід. Бо найтяжче після загибелі чоловіка, їй було сказати про цю звістку Юрку. Аліна змогла — це зробити через два місяці після загибелі Василя. Вже минув понад рік. Поки ми пишемо це інтерв’ю Юрко бавиться і з конструктора будує могилу тата. Аліна, як психолог каже — гра це спосіб для дітей прожити втрату.

Але і для психіки дорослих потрібна фінальна точка.

«У нашій культурі прямий наслідок смерті — похорон, оскільки похорону не має, психіка не може інтегрувати втрату», — каже вона.

Родичі загиблих можуть встановити кенотаф

У сімей військових, які не можуть отримати тіло рідного для поховання, однак через суд довели їхню загибель і через суд отримали свідоцтво про смерть — тепер є можливість встановити кенотаф.

Кенотаф — це своє місце загиблих, зниклих безвісти. Це припиняє якусь психологічну довготривалу травму, людина розуміє, де з’являється ця крапка куди вона може прийти покласти квіти і запалити лампадку.

Олександр Скорик, ветеран, який пройшов «Азовсталь», нині працює заступником директора «Спецкомбінату» — це підприємство, що надає ритуальні послуги у столиці. І у нього є своє бачення, як має виглядати сучасний кенотаф.

«Відлита загальна фігура: воїн буде без обличчя, поруч обеліск на якому портрет меморіальна табличка і QR-код, який буде прив’язаний до Інституту національної пам’яті: де родився, де вчився, де отримав поранення», — каже він.

Це лише пропозиція. Якою можуть скористатися на міських цвинтарях, або на національному військовому кладовищі. Олександр Скорик каже — родин загиблих, які ніколи не отримають тіл і навіть фрагментів — тисячі. Тільки зараз, ті рідні, які отримали звістку — зниклий безвісти у 22 році, починають розуміти незворотність втрати і йти до суду, щоб отримати свідоцтво про смерть.

Історія матері військового, який загинув у Маріуполі

Пані Олена гладить фото свого старшого сина Кирила. Його зображення серед сотень Азовців на Софійській площі — це тимчасова виставка. У батьків не має місця, куди можна прийти до сина і вшанувати його пам’ять.

«Що нам робити, у нас не має Маріуполя, ставлять меморіальні дошки на школах у нас не має», — каже вона.

У них не має — ні міста, ні житла, ні могил найрідніших людей. 29 березня через нестачу ліків в Маріуполі померла її мама і поховати її на цвинтарі теж не було можливості.

«Маму поховали біля дому, хоча вже зайшла русня і вони сказали ховати в братських могилах. Ми просто наділи з двох сторін сміттєві пакети на неї, наділа частий одяг і все, але ми поховали її окремо», — каже Олена.

Син загинув в один день з її мамою — 29 березня, але пані Олена навіть цього не знала, бо не було зв’язку. Про смерть Кирила вона дізналась, коли росіяни їх з чоловіком взяли у полон, як батьків «азовців». Після обміну пані Олена дізналася, що син зниклий безвісти. Обставини загибель розповіли побратими — коли Кирило з 6-ма азовцями мінували міст, росіяни скинули на них авіабомбу.

«Був авіаудар там така вирва була. Він каже ми вийшли з тепловізорами, щоб щоб побачити — просто все засипано землею, ми нічого не знайшли», — розповідає Олена.

Після полону мама, яка була проти татуювань, що робили сини, вибила собі позивний старшого сина — «Прайд» і дату його загибелі. Її менший син у 3 штурмовій, нині на фронті.

«Справа в тому, що його тепер тримає помста помста за Кирила», — каже вона.

А її тримає пам’ять: «Мені б дуже хотілось поховати його з почестями, він герой! Хочеться, щоб було таке місце, щоб було куди прийти побути».

Пані Олена хоче щоб кенотаф її сина був саме на Національному військовому цвинтарі, який відкрили 29 серпня. Але встановити його вона зможе лише через рік — так прописано в урядовій постанові. На міських та сільських кладовищах — пам’ятний знак без поховання можна встановлювати вже.

Аліна вже пройшла процедуру встановлення кенотафу

Аліна вже пройшла цю процедуру. На Алеї героїв у Корсунь-Шевченківському у Василя поки є хрест, пам’ятник в процесі виготовлення.

Якщо колись в Україну повернуться і будуть ідентифіковані останки, родина на цьому місці зможе захоронити прах. З психологічної точки зору — цей кенотаф фінальна крап для родина, що Василя не має.

І не менш важлива функція кенотафа, каже Аліна, це зробити все, аби імена загиблих не перетворювалися на статистику. Аби їхню історію пам’ятали інші. Бо пам’ять — це вперше чергу імена.

«Я дуже не люблю фразу — герої не вмирають, герої вмирають, вмирають першими і пам’ять ця згасає. Єдине що ми можемо зробити щоб це ім’я звучало», — каже Аліна.