Антарктида в кадрі і за кадром

Глядацький середній метр і попсова документалістика – так самовизначив свій перший документальний фільм «Ми, наші улюбленці і війна» Антон Птушкін. Орієнтованість на глядача та «попсовість» в Україні досі погано сприймається спільнотою, котра вперто покладає надію на високочолість як основу просвітництва та позитивного розвитку всіх сегментів. І коли хтось вчергове заїкнеться про «попсовість», негайно згадують «Сватів», концерти «Кварталу» та один серіал, за який одного разу всі проголосували на виборах. Забуваючи при цьому: кухонним ножем можна як порізати корисний для здоров`я салат, так і зарізати на смерть людину. Залежно в кого той ніж у руках.

Той факт, що другий фільм Птушкіна «Антарктида» повторив – якщо не перевершив! – успіх першого, згаданого вище, свідчить: ніж у правильних руках. Знаряддя праці, а не вбивства. Звісно, ніж тут метафора, бо в руках автор тримав камеру. Весь свій шлях до Антарктиди знімав сам, ставши в одній особі сценаристом, режисером та оператором. Подібний крок вимушений, і це перше, про що він не говорить, а треба зчитувати. Тож «Антарктида», яка в кінотеатральному прокаті з 4 вересня  - не лише озвучена іронічним та, що важливо, самоіронічим  тоном картинка, але й простір для роздумів. Улюблені українцями рефлексії сюди теж включені.

Це не перші українські зйомки на станції «Академік Вернадський». Наприклад, до Дня Незалежності група «24 каналу» представила стрічку «Українська Антарктида». Проте Птушкін, знімаючи на тій самій локації, все ж таки втілює нереалізовану мрію багатьох творців: робить суто авторське, суб`єктивне документальне кіно, яке подобається ширшій, ніж у більшості творців, аудиторії. Вперше за багато років мені довелося брати квитки наперед.

Ба більше: половина не найменшого залу нашого районного кінотеатру була розкуплена наперед на ранок 7 вересня, після чергової безсонної ночі російської атаки зі страшними наслідками. За дві (!) години до сеансу квитків не було зовсім. Мами заходили з дітьми на руках. А каса продала кілька квитків… на підлогу. Якщо така картина в одному залі одного не найбільшого в Києві кінотеатру, можна уявити ситуацію в інших. І маємо наочний результат: за перший вікенд «Антарктиду» переглянуло близько 36 тисяч глядачів. Зібрала вона в прокаті 7.5 мільйонів гривень – новий рекорд для неігрової стрічки.

Перед документальним фільмом показали два трейлери ігрових, українських, за задумом творців заточених на сімейну аудиторію. Проте в мене ой, які великі сумніви, що казки «Хрещатик 48/2» та «Вартові Різдва» викличуть бодай третину подібного інтересу. Я люблю українське кіно незалежно від бокс-офісу. Тож залишаю за собою право на скептичні прогнози. З дослідницькою метою дивитися це все одно доведеться.  

Таким чином, «Антарктида» набуває ознак типового сімейного і, як зараз модно казати, лампового кіно. Яке водночас стає своєрідним засобом релаксу, можливості на півтори години перемкнутися – але зовсім не відпочити! – від щоденних та всенощних повітряних тривог й поганих новин, всередині яких ми живемо. Звісно, не всякий зможе створити альтернативу (несмішним) комедіям українського виробництва, на які автори чомусь покладають такі самі функції. Виходить погано, бо розважають не штучно створені конфлікти, а реальні ситуації, в яких опиняються волею долі чи навмисне поміщають себе люди, на чиє місце міг би, а частіше – хотів би поставити себе глядач.

Тому в повному залі дружній сміх, коли Антон Птушкін знімає себе під час переживання морської хвороби. Чи коли показує, яке місце для спання йому виділили на дослідницькій станції. Або – під час короткої екскурсії до станційного бару. Ну і звісно море, а то й океан позитиву – пінгвіни. На відео з ними автор запросто міг би побудувати весь фільм. Проте, розуміючи потреби аудиторії, являє корінних мешканців Антарктики та фактичних господарів території станції дозовано. Домагаючись ефекту, коли після першої появи зграї кумедних птахів глядач нетерпляче чекає наступної, вже більшої за хронометражем. І не сміється – регоче під час детальної оповіді про процес пінгвінячого випорожнення під час висиджування яйця. Там, де інші вперто переборщують із туалетним гумором, у Птушкіна все виходить органічно.

На станції він сам, бо без варіантів: треба втрапити у вікно можливостей. У нього на все про все є тиждень, протягом якого триває розвантаження й перезмінка. В інший спосіб повернутися назад він не зможе, місце (як на кораблі, так і на станції) заледве знаходиться для одного зайвого пасажира. Звідси – чергова історія, котра лишається за кадром і яку можна хіба додумати.

Йдеться про власне українську станцію «Академік Вернадський», колишню британську «Фарадей». Її, як і криголам «Ноосфера», британці передали українцям. Станцію – за один символічний фунт стерлінгів. Судно – продали за 5 мільйонів доларів, що лише вдвічі вище вартості брухту. По суті, Україна отримала спадок багатійки, котра вирішила віддати його на благодійність. А якби – ні? В такому разі Україна навряд чи б мала в осяжній перспективі власну дослідницьку станцію в Антарктиці. Країна, яка будувала ракети, в 1990-тих дуже швидко перетворилася на збанкрутілу жебрачку. Провини громадян у тому нема, хоча це ж громадяни на демократичних виборах її змінювали. Хоча варто було спершу змінитися самим, але то вже інша історія.

Ще одна тема для роздумів – руйнівний вплив глобального потепління на унікальну природу материка. Лід повільно таке, поверхня вкривається зеленим наростом. Для пінгвінів, як і решти фауни, існує потенційна загроза. Причини – руйнівна, байдужа до природи життєдіяльність людей. Не в Антарктиці, звісно, але з нею все тісно пов`язане, як і вона – з усім. Навряд фільм Антона Птушкіна це зупинить, бо проблема озвучена не лише в ньому. Проте знати й розуміти варто. І це теж напряму стосується побажанню мінятися самим. Не тільки нам у себе вдома.

Нарешті – експансія Росії та Китаю. Про неї в фільмі говориться прямим текстом, з чого варто розуміти: ці дві авторитарні держави-союзниці нікуди не згинуть, як роса на сонці. Сфера їхніх руйнівних інтересів – увесь світ. Україна лише експериментальний майданчик, проба пера, тестування межі дозволеного. Поки цієї межі не досягнуто. А отже, Росія з Китаєм готові прискорити в Антарктиці процеси, які розпочало глобальне потепління.

Як бачите, «Антарктида» - «попсова» за формою подачі, проте багатошарова за змістом. Розважальна, пізнавальна документалістика, травел-блог довжиною в 90 хвилин. І водночас – інформація для роздумів: хто ми, чого вже досягли, з чиєю допомогою, кого і що слід цінувати, які наукові галузі варто розвивати. Та особливо – про те, чому ми не можемо впливати на певні, не завжди позитивні процеси. І чи можемо щось добре зробити сьогодні, коли довкола всім погано.

Фото: кадри з фільму «Антарктида», надані B&H Film Distribution Company/Роман Яремен