Як судили рашистів за воєнні злочини в серпні: сексуальне насильство в селі Гребениківка, катування в Балаклії та обстріл цивільних

У серпні українські суди винесли ще шість вироків у справах про воєнні злочини. Їх скоїли на Харківщині, Сумщині, Луганщині та в Херсоні. Зокрема це обстріли цивільних з “Градів”, сексуальне насильство, катування та примусова мобілізація.

П’ять з шести судових процесів відбувалися заочно, й одна зі справ — рідкісний випадок, коли обвинувачений був у залі суду. Разом з адвокатом Андрієм Яковлєвим, експертом МІПЛ з міжнародного гуманітарного права, журналісти МІПЛ проаналізували ці вироки та пояснюємо, які проблемні моменти вони демонструють.

“Гради” по центру Херсона

Справа № 766/648/23

Херсонський міський суд Херсонської області 1 серпня визнав підполковника збройних сил Росії Дмитра Жаркіх винним у відданні наказу масовано обстріляти Херсон.

Жаркіх — уродженець Феодосії, громадянин Росії. У вироці не деталізовано, коли він набув російського громадянства. З липня 2022 року він командував 8-м артилерійським полком берегової оборони Чорноморського флоту Росії. За даними слідства, саме його підрозділ 24 грудня 2022 року двічі обстріляв центр Херсона з реактивних систем залпового вогню “Град”. Під удари потрапили лікарні, магазини, ринок, пункти видачі гуманітарної допомоги, житлові будинки та промислові об’єкти. Загинули 13 людей, ще 60 були поранені.

Штаб тактичної групи “Грім”, який відповідає за безпеку в Херсоні, надав суду дані про те, що найімовірніше саме 8-й полк обстріляв Херсон 24 грудня, і командував ним саме Жаркіх. Також вони стверджують, що полк має на озброєнні “Гради”. Державна прикордонна служба підтвердила участь цього полку в наступі на Херсонському напрямку, а ГУР повідомило, що станом на 24 грудня 2022 року, командиром полку був Дмитро Жаркіх.

Слідчі отримали анкетні дані Жаркіх, а його фото знайшли через автоматизовану систему перевірки російських паспортів. Воно співпало з фотографіями з російських сайтів, де Путін нагороджував Жаркіх за участь у війні проти України. Там теж вказано, що він командував 8-м полком.

Офіс Генпрокурора також встановив, що вогонь по Херсону вели з лівого берега військові 8-го полку, планував операцію Жаркіх разом із начальником штабу.

У суді допитали п’ятьох потерпілих і двох свідків. Один з них розповів, що потрапив під обстріл, коли їхав у машині, отримав тяжкі поранення і автівка згоріла. Жінка, яка перебувала біля ЦУМу, згадала вибух і численних поранених довкола, сама ж отримала осколкові травми ноги й плеча. Інша потерпіла була в павільйоні на Центральному ринку, разом з родичем отримала поранення. Ще одна жінка побачила біля ЦУМу тіло своєї матері, яка загинула від осколкового поранення в голову. Інша постраждала отримала поранення плеча та легені, а її чоловік помер у лікарні через ураження живота.

Свідки підтвердили характер обстрілів. Продавчиня магазину розповіла, що вибух знищив будинок через дорогу від неї. Завідувачка лабораторії на Центральному ринку пригадала, як почула вихід снарядів із лівого берега Дніпра. Вона встигла сховатися перед тим, як вибух зруйнував лабораторію.

Судово-медичні експертизи зафіксували характер поранень у потерпілих — множинні осколкові травми, струс мозку, глибокі поранення черевної порожнини, ампутації кінцівок і переломи. Експерти вказали, що такі травми не можливо собі завдати самостійно.

Протоколи оглядів зафіксували понад двадцять місць влучань у центральній частині Херсона. У цих районах були лише цивільні об’єкти.

У суді захисник підсудного, залучений за дорученням від Центру безоплатної правової допомоги, просив ухвалити виправдувальний вирок. Він стверджував, що обвинувачення не довело причетність Жаркіх до обстрілів належними та допустимими доказами. Жаркіх на суді не було. Його сповіщали про судовий процес через газету “Урядовий кур’єр”, сайти суду й Офісу Генпрокурора.

Суд дійшов висновку, що вина Жаркіх доведена — він порушив норми Женевських конвенцій, які забороняють невибіркові атаки на цивільних. Дії Дмитра Жаркіх кваліфікували за частиною 2 статті 28 та частиною 2 статті 438 ККУ як порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством, вчинені за попередньою змовою. Йому присудили довічне позбавлення волі. Підсудний відбуватиме покарання після затримання. Наразі вирок не оскаржували.

Катування у Балаклії

Справа № 610/2754/24

Балаклійський районний суд Харківської області 7 серпня визнав бійця ПВК “Редут” із позивним “Тайсон” Султана Паштова винним у катуванні цивільних під час окупації. Він, зазначають у вироку, був найманцем батальйону “Чібіс” 16-ї окремої бригади ГРУ Генштабу ЗС РФ.

Слідство встановило щонайменше чотирьох потерпілих. У суді один з них розповів, що 13 травня 2022 року російські військові обшукали його будинок, забрали три рушниці. Йому й братові одягли мішки на голови та відвезли до катівні у відділку поліції. Під час допиту троє військових у балаклавах вимагали співпраці, але чоловік відмовився. Облич він не бачив, запам’ятав лише форму очей, а згодом дізнався позивні військових. Вони побили його кийками по голові й тулубу, зламали ребра, а потім виштовхнули за ворота й наказали повернутися наступного дня, якщо виживе.

Чоловік прийшов наступного дня. Йому влаштували допит й “очну ставку” з братом. Зрештою брата відпустили, а йому зламали пальці й вимагали інформацію про знайомих у поліції чи СБУ. Потім вивезли до лісу, поставили на коліна біля ями з двома тілами та стріляли поруч із головою, імітуючи розстріл. Через місяць його знову вивели на допит, знущалися й вимагали віддати карабін. Чоловік пояснював, що вже вказував під час обшуку, де він. Тоді його відвезли додому, забрали зброю та відпустили.

Брат потерпілого розповів у суді, що його утримували в катівні з 13 по 24 травня. Допити проводили троє російських військових у балаклавах. Згодом він дізнався позивні двох із них — “Тайсон” і “Сурік”. На допиті 17 травня вони вимагали співпраці та змушували кричати на камеру “слава Росії”. Коли він відмовився, “Тайсон” бив його дубинкою. За кілька днів на допиті його примушували обмовити брата. За відмову “Тайсон” бив його по сідницях, ногах, потилиці та застосував електрошокер. За кілька днів чоловіка відпустили, перевіривши телефон.

Третій потерпілий розповів, що “Тайсон” і “Сурік” били його гумовим кийком та електрошокером, зокрема по грудній клітці й статевих органах. Змушували розповісти про вітчима, який нібито співпрацював з українськими військовими. Четвертого потерпілого також побили “Тайсон” і “Сурік”. Вони так само застосовували струм, імітували розстріл і погрожували відрізати кинжалом палець. Саме четвертий потерпілий побачив Султана Паштова без балаклави.

Усі потерпілі підтвердили, що їх утримували в нелюдських умовах, без належного харчування та медичної допомоги.

Слідчі департаменту стратегічних розслідувань Нацполіції розшукали фото й анкетні дані Паштова. Потерпілі підтвердили, що це “Тайсон”. На слідчих експериментах вони переказали, як усе було. Судово-психіатрична експертиза підтвердила, що пережите завдало їм психологічної травми та суттєвої моральної шкоди. Лікарі відзначили погіршення фізичного та психоемоційного стану постраждалих.

Захисник підсудного, залучений за дорученням Центру безоплатної правової допомоги наполягав, що провина Паштова не доведена, адже, зі слів потерпілих, нападник був у балаклаві. Натомість суд наголосив, що один з потерпілих бачив обличчя Паштова, а решта чоловіків впізнали його за характерними рисами.

Судовий процес провели заочно, Паштова оголосили у міжнародний розшук. Повістки публікували в газеті “Урядовий кур’єр”, на сайтах Офісу Генпрокурора й суду.

Суд визнав доведеною провину Паштова у порушенні законів і звичаїв війни, а саме жорстокому поводженні з цивільними за попередньою змовою. Це частина 2 статті 28, частина 1 статті 438 КК України. Паштов отримав 11 років ув’язнення з можливих 12. Він відбуватиме покарання після затримання. Вирок ще не оскаржували. Потерпілі не заявляли цивільний позов.

Примусова мобілізація в Луганську

Справа № 185/3969/23

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області 11 серпня визнав Михайла Костюкова винним у воєнному злочині — примусовій мобілізації мешканців Луганщини до лав окупаційної армії.

За даними слідства, Костюков із 2021 року очолював відділ “військкомату ЛНР” по Артемівському та Кам’янобрідському районах Луганська. Виконуючи вказівки російської окупаційної адміністрації, він ставив цивільних на військовий облік, формував “резерв” і примушував чоловіків вступати до “Народної міліції ЛНР” та інших підрозділів, підконтрольних російській армії.

У справі ключовими стали свідчення двох жителів Луганщини, яких мобілізували примусово, а згодом вони потрапили в полон до українських військових. Під час процесу суд досліджував відеозаписи їхніх допитів, оскільки обох обміняли. Потерпілі розповіли, що їх затримали на вулиці та доставили у військкомат, де Костюков представився начальником відділу й оголосив, що вони мобілізовані. За відмову погрожував покаранням. Жодних медичних оглядів чоловіки не проходили — їх одразу відправили на фронт.

Потерпілі впізнали Костюкова за фото, які слідство отримало з “ПриватБанку”, де він колись відкривав рахунок. Свідчення ще одного жителя Луганщини суд не врахував, бо їх неналежно оформили й не записали на відео.

Доказами у справі стали також відео про “загальну мобілізацію” на окупаційних сайтах. На одному з роликів Костюков представився начальником відділу військкомату по Артемівському району та заявив про розгортання пунктів збору для відправки на фронт.  Портретна експертиза засвідчила, що на відео той самий чоловік, що й на фотографії з банківських документів Костюкова. Цей матеріал і публікації на сайтах окупаційної адміністрації “ЛНР”, де цитували слова Костюкова про масштаби мобілізації, суд визнав підтвердженням його участі в організації примусу цивільних до служби.

Суд відкинув аргументи захисту про те, що обвинуваченого нібито не встановили належним чином.

Процес провели заочно, а Костюкова повідомляли про розгляд справи через публікації в “Урядовому кур’єрі”, на сайтах Офісу Генпрокурора та суду. Крім того, суд доручив СБУ встановити місцезнаходження обвинуваченого — він і надалі працює у “воєнкоматі ЛНР” та постійно перебуває в Луганську. Прокурор додатково надсилав повістки на електронну адресу “військкомату”.

Оцінивши всі матеріали, суд визнав доведеною провину Костюкова у посяганні на територіальну цілісність України й участі у незаконному збройному формуванні (частина 2 статті 110, частина 2 статті 260 ККУ) через роботу у “військкоматі” “ЛНР” та у незаконній мобілізації населення окупованої території, що вчинена у змові (частина 2 статті 28, частина 1 статті 438 ККУ). У підсумку суд призначив Костюкову 11 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Він відбуватиме покарання після затримання.

Вбивство цивільних 

Справа № 646/5284/25

Основ’янський районний суд Харкова 12 серпня визнав російського військового Артема Кулікова винним у воєнному злочині — умисному вбивстві двох цивільних на Харківщині. За даними СБУ, 21-річний Куліков служив у 23-й мотострілецькій бригаді загальновійськової армії збройних сил Росії. Він мобілізувався з тюрми, де відбував покарання за розбій і крадіжки.

У жовтні 2024 року в селі Петропавлівка Куп’янського району Куліков разом з іншим російським військовим увірвався до будинку й облаштував там тимчасову позицію. Невдовзі на подвір’я під’їхали двоє місцевих чоловіків на скутері. Вони були в цивільному одязі, без зброї й будь-яких розпізнавальних знаків. Чоловіки намагалися зайти до будинку, але в цей момент поруч пролунав вибух, і вони від’їхали. Згодом повернулися, і Куліков із напарником повідомили командирові по рації про появу цивільних. Виконуючи його наказ, вони затримали чоловіків і допитали їх. До будинку підійшов ще один місцевий, його теж схопили та допитали. Усіх затриманих зв’язали та залишили в будинку.

Наступного дня, 8 жовтня, українські військові почали штурм. Куліков з напарником знову повідомили командирові про ситуацію. Той наказав змінити позицію та “обнулити” затриманих. Куліков зайшов до кімнати й розстріляв з автомата двох беззбройних чоловіків, які загинули на місці. Третій раніше вночі звільнився і втік.

Невдовзі українські військові взяли Кулікова в полон. У суді він повністю визнав провину й заявив, що розкаюється. Його вину підтвердили матеріали слідчого експерименту, результати дослідження на поліграфі та протоколи впізнання. У засіданні також дала свідчення жінка, яка особисто знала загиблих і підтвердила, що вони загинули за обставин, які викладені в обвинувальному акті. Прокуратура відмовилася від допиту інших свідків. Через активні бойові дії їх не змогли доставити до суду.

Оцінивши всі матеріали, суд визнав Кулікова винним у порушенні законів і звичаїв війни, поєднаному з умисним убивством, вчиненим групою людей за попередньою змовою. Це частина 2 статті 28, частина 2 статті 438 ККУ. Його засудили до довічного ув’язнення. У справі подали апеляційну скаргу.

Викрадення авто

Справа № 644/9444/24

Індустріальний районний суд Харкова 18 серпня визнав Дениса Максимова з Макіївки, командира відділення 4-го батальйону 202-го стрілецького полку “ДНР”, винним у жорстокому поводженні з цивільними.

На початку березня 2022 року російський підрозділ, у складі якого був Максимов, окупував села Петроіванівка та Дворічна Куп’янського району Харківщини. У червні того ж року Максимов разом з іншими озброєними військовими вдерся на подвір’я працівника Національного природного парку “Дворічанський”. Погрожуючи зброєю йому та дружині, Максимов змусив віддати службовий автомобіль Renault Duster. Авто окупант використовував для власних потреб, а не для воєнних цілей, що суд кваліфікував як порушення законів і звичаїв війни.

У суді водій Нацпарку “Дворічанський” розповів, що на сотий день великої війни до його будинку прийшли озброєні військові й погрозами змусили віддати службове авто з документами. Згодом він бачив його у Дворічній у користуванні окупантів.

Дружина працівника підтвердила, що того дня біля двору стояли двоє військових з автоматами. Вона не запам’ятала їхніх облич, але наголосила, що чоловік повернувся наляканим і розповів про вимогу віддати службове авто.

Представник Національного природного парку засвідчив, що автомобіль зберігався в гаражі працівника, а в червні 2022 року той повідомив керівництво, що озброєні військові забрали машину разом із документами. А сусідка потерпілого розповіла, що бачила, як обвинувачений їздив викраденим автомобілем. Вона додала, що донька її односелиці зустрічалася з цим військовим і розповідала, що той з “ЛНР”. Працівниця Нацпарку, підтвердила, що бачила авто біля будинку дівчини, яка зустрічалася з військовим, причетним до викрадення.

Під час розслідування слідчі встановили анкетні дані Максимова й інших військових, які брали участь в окупації села. Свідки впізнали Максимова на фото, які надали слідчі.

У матеріалах справи є відповідь заступника командира однієї з військових частин про те, що Максимов, імовірно, служив у 2-му мотострілецькому батальйоні 101-го стрілецького полку армійського корпусу 8-ї армії Південного військового округу ЗС РФ.

Також слідство надало рапорт старшого оперуповноваженого ГУНП у Харківській області про те, що Максимов був командувачем відділення 4-го батальйону 202-го стрілецького полку у “ДНР”.

Захисник обвинуваченого наполягав, що сукупність доказів не підтверджує фактичну причетність Максимова до злочину, а отже провину не доведено належним чином. На цій підставі він просив суд ухвалити виправдувальний вирок.

Процес був заочний, Максимова сповіщали про засідання через “Урядовий кур’єр”.

Суд визнав Дениса Максимова винним у жорстокому поводженні з цивільними та іншому порушенні законів та звичаїв війни, вчинених за попередньою змовою. Це частина 2 статті 28, частина 1 статті 438 КК України. Йому призначили 9 років позбавлення волі. Він відбуватиме покарання після затримання. Окрім того, суд повністю задовольнив цивільний позов парку “Дворічанський” до Максимова про відшкодування 502 тисяч гривень вартості автівки.

Насильство під примусом

Справа № 588/376/25

Тростянецький районний суд Сумської області 19 серпня визнав російського військового Павла Приходька винним у нелюдському поводженні з цивільною. На момент злочину він був старшим розвідником-оператором 1-го мотострілецького полку 2- мотострілецької дивізії 1-ї танкової армії Західного військового округу ЗС Росії.

Як встановило слідство, у березні 2022 року під час окупації села Гребениківка Приходько зупинив місцеву жительку на вулиці. Він відібрав у неї мобільний телефон і погрожуючи автоматом змусив його розблокувати. Після цього під погрозою змусив її до дій сексуального характеру.

У суді потерпіла розповіла, що на початку повномасштабного вторгнення разом із сином і братом приїхала в Гребениківку, щоб поховати дідуся. Через окупацію не змогла виїхати. У березні 2022 року вона вийшла до пам’ятника, де зазвичай ловив мобільний сигнал, щоб подзвонити чоловіку й тітці. Там її зупинив російський військовий зі зброєю. Він наказав віддати телефон. Вона плакала і благала не забирати його, пояснювала, що не матиме зв’язку з родиною. Солдат не слухав і пригрозив пострілом. Коли він вистрелив у землю біля її ніг, вона злякалася й віддала телефон. Військовий змусив її розблокувати його.

Далі він почав домагатися від неї сексуальних дій. Спершу пригрозив прострелити коліна, а потім наказав іти з ним. Солдат завів її у підвал дитячого садка, де, погрожуючи зброєю, змусив йому мастурбувати. Після цього наказав принести пляшку горілки та відпустив її. Відтак жінка забрала дитину і втекла до сусіднього села, адже боялася, що військовий знайде її та вб’є через дані в телефоні. Там були меми, вочевидь про росіян, й інформація про чоловіка-ветерана АТО.

Пізніше, коли вона відновила SIM-карту й доступ до свого акаунта, побачила у “хмарі” фотографії цього військового, а також історію його пошуку в Google. Жінка чітко запам’ятала його обличчя та на слідчому експерименті показала, що відбувалося.

Також свідчив селянин, який бачив момент нападу на потерпілу. Він розповів, що 13 березня працював на городі, коли помітив, як російський військовий у формі зупинив жінку біля пам’ятника невідомому солдату і відібрав телефон. Він зняв автомат із плеча, направив на жінку та почав щось вимагати. Потерпіла голосно просила відпустити її, плакала. Пострілів він не чув. Чоловік хотів піти до сусіда, аби вирішити, що робити. Поки зібрався, їх уже не було. Свідок також згадав, що того ж дня обвинувачений стукав до нього у двір, але він вирішив не виходити.

Судово-психіатрична експертиза підтвердила, що пережите завдало жінці психологічної травми і призвело до негативних змін фізичної, психоемоційної та соціальної сфер її особистості, обмежило соціальне функціонування та погіршило якість життя.

Слідство надало відомості від СБУ про встановлення анкетних даних і соцмереж Приходька, а також про те, що у березні 2022 року його підрозділ знаходився в районі села Гребениківка. Слідчі передали суду інформацію з сайту ГУР про 1-й танковий полк, що брав участь в окупації Сумщини у березні 2022 року. У списку військових є і Приходько.

Оперативно-технічне дослідження показало, що до 21 березня телефон потерпілої працював у Гребениківці. Пізніше в нього вставили SIM-карту російського мобільного оператора й телефонували на російські номери. Слідчі встановили, що серед абонентів був номер матері Приходька.

Портретна експертиза підтвердила, що на фото з соцмереж Приходька і на знімку, який потерпіла знайшла у “хмарі” відновленого акаунту — одна й та ж людина.

У рішенні суд звернув увагу на суперечності у свідченнях щодо пострілу. Потерпіла стверджувала, що російський військовий вистрелив біля її ніг, тоді як свідок, який бачив події з відстані, пострілу не чув. Через цю невідповідність суд визнав факт пострілу недоведеним поза розумним сумнівом і не врахував його під час ухвалення вироку. Суд зазначив, що потерпіла могла щиро помилятися у деталях через сильний стрес.

Аргументи захисту про те, що Приходько нібито вважав свою участь у подіях частиною “навчань”, суд відкинув. Підсудного на засіданні не було, процес провели заочно. Про засідання його сповіщали через “Урядовий кур’єр” та сайт суду.

Суд визнав Приходька винним у жорстокому поводженні з цивільною. За частиною 1 статті 438 ККУ йому призначили 10 років ув’язнення. Він відбуватиме покарання після затримання. Вирок можна оскаржити у 30-денний строк. Невдовзі після публікації цей вирок прибрали із публічного доступу на підставі статті 7 Закону України “Про доступ до судових рішень”.

Про що свідчать вироки 

Андрій Яковлєв, керуючий партнер адвокатського об’єднання “Амбрелла” й експерт МІПЛ з міжнародного гуманітарного права, звертає увагу на кілька системних проблем у вироках. Передусім йдеться про нечітке формулювання у резолютивних частинах, де не конкретизують, за що саме засуджують обвинуваченого.

— Всюди у вироках пишуть лише “визнати винуватим за статтею 438”, — каже Яковлєв. — Але не уточнюють, який саме воєнний злочин доведено. Це ми розуміємо лише з тексту вироку. Представники міжнародних експертів дивуються: чому не вказали прямо?

За словами Яковлєва, це “традиція українського судочинства”, де акцент роблять на номері статті, а не на роз’ясненні суті правопорушення. Також ця практика сформувалася через те, що стаття 438 КК України на відміну від класичних односкладових статей кримінального кодексу містить десятки складів воєнних злочинів. Тому було б доречно уточнити, за який злочин засуджують.

Окремо Яковлєв звертає увагу на справу “Тайсона” з Балаклії.

— Мене здивувало, що обвинувачення називає підсудного найманцем. Найманство — це окрема стаття у Кримінальному кодексі. Тут його дії кваліфікували як воєнний злочин, але водночас назвали найманцем. Як пояснив експерт, у цьому випадку підсудний ймовірно входив до збройного формування російської армії, тож найменування його як найманця не доцільне.

У вироці про обстріл Херсона Яковлєв підкреслює проблему стандарту доведення: суд застосовує цивільний стандарт вірогідності доказів, а не кримінальний стандарт поза розумним сумнівом. Стандарт вірогідності доказів означає, що суд переконаний: факт скоріше мав місце, ніж ні. Тобто докази однієї сторони є більш правдоподібними порівняно з доказами протилежної сторони. Натомість стандарт поза розумним сумнівом має значно вищий рівень доказів. Тому саме його застосовують у кримінальних справах, де суд має бути майже повністю впевнений у вірогідності факту і не мати значних сумнівів. Тобто те, що постріл був російським, доводять поза розумним сумнівом, а те, що діяв саме цей підрозділ і конкретний командир — за стандартом вірогідності. Яковлєв пояснює:

— Ми маємо докази лише з українських джерел — розвіддані, довідки. Вони можуть бути правдивими, але для міжнародної практики потрібен ширший спектр: супутникові знімки, дані з російських документів, незалежні підтвердження. Інакше виникають сумніви у якості доказів. Наприклад, через те, що “Гради” можуть переміщувати. Тому за доведеністю поза розумним сумнівом цей вирок десь на “6” з “10”.

Водночас Яковлєв визнає: слідство обмежене у методах розслідування і працює з тим, що є.

Також, на його думку, у подібних справах варто акцентувати на відповідальності командирів, а не лише виконавців:

— Катування і знущання з цивільних — частина цілеспрямованої політики Росії. Вони були й на півночі, і на сході, і в Харківській області. Росіяни заздалегідь готували місця утримання і відбирали певні категорії людей. Це означає, що хтось проводив політику переслідування, і логічно притягати командирів, бо їх легше ідентифікувати, а докази їхньої причетності будуть ґрунтуватися на презумпції відповідальності, що детально регламентована МГП.

Яковлєв також звертає увагу, що Тростянецький районний суд Сумської області спершу оприлюднив вирок у справі про сексуальне насильство, але згодом закрив його повністю, посилаючись на статтю 7 Закону України “Про доступ до судових рішень”. За його словами, таке рішення суперечить самому закону. Адже стаття 7 передбачає можливість обмежувати доступ лише до тих частин рішення, які можуть розкрити чутливі дані — наприклад, ідентифікувати потерпілу. При цьому повний текст не може зникати з реєстру. Яковлєв підкреслює:

— Мета — захистити людину, а не приховати сам факт злочину чи опис дій обвинуваченого. Закон дозволяє обмежувати тільки частину інформації. Немає положень, що дозволяють закривати доступ до всього рішення.

Яковлєв додає, що закриття усього вироку створює низку проблем. По-перше, неможливо оцінити, як суд кваліфікував злочин і чи відповідає це закону та принципам МГП. По-друге, це ставить під сумнів право обвинуваченого на оскарження, особливо у справах in absentia. Та водночас він може необмежено довго використовувати право на оскарження через те, що не знав про закритий вирок.

Автор: Анастасія Зубова

Джерело: МІПЛ

Tweet