Роботизовані комплекси ЗСУ: коли інженерія стає зброєю

У війні, навіть вже не майбутнього, а сьогодення, техніка не просто допомагає — вона рятує.

Українські наземні роботизовані комплекси вже працюють на передовій, виконуючи завдання, які надто небезпечні для людини.

Вони вивозять поранених, доставляють боєприпаси, розвідку ведуть без зайвого шуму та штурмують ворожі позиції. Але за кожною машиною — команда інженерів, яка, перед тим, як відправити комплекс на «нуль», створює його з нуля. Часто в умовах обмежених ресурсів та браку комплектуючих і партнерів-суміжників.

Ми поговорили з Максимом Васильченком — одним із таких виробників, співзасновником і директором компанії Tencore, продуцента НРК TerMIT — про те, як народжуються бойові роботи, чому важливо мислити нестандартно, і як техніка може змінити правила гри на фронті.

— Як ви оцінюєте роль наземної робототехніки у зміні тактики сучасної війни?

— Скажу не про якусь свою оцінку, а про те, що я бачу фактично. Фактично я бачу, що наземні роботизовані комплекси, або зараз ми називаємо їх безпілотні комплекси, вони повністю замінили людей у тих підрозділах, які почали їх використовувати.

Тому що не секрет: до цього бійці до «нуля», здебільшого, просто не могли доїхати. Вони під’їжджали до якоїсь певної дистанції, а потім, і це могло бути і 3 кілометри, і 15 кілометрів, вони в руках несли боєкомплекти, провізію і все інше необхідне на позиції. І не просто ж несли — це ж активне поле бою. Вони бігли різним темпом до місця призначення. І ту вагу, яку може понести навіть молода людина, враховуючи те, як вона екіпірована, це відносно невелика вага.

Нині ж за допомогою цих безпілотних систем є повністю налагоджені логістичні зв’язки, і вони постійно забезпечують людей необхідною провізією, боєкомплектами. Дуже активно почали використовувати їх вже для евакуації поранених, для вивезення померлих.

І також військові використовують їх тепер як інженерні засоби: для дистанційного встановлення «Єгози» (колючого дроту. — Ред.), для замінування або ж розмінування територій, для збору артефактів з поля бою, для різного роду нетрадиційного використання саме вже як засобів роботизації.

Тобто машина дистанційно під’їжджає і може зробити щось необхідне для потреб виконання завдання. Ці засоби міняють, реально міняють ситуацію на полі бою в бік збереження життя людей.

Як не парадоксально звучить, але це і в грошах можна вже рахувати. Не секрет, і я вже неодноразово про це казав у попередніх інтерв’ю: 15 мільйонів гривень — це компенсація сім’ї, якщо військовий гине. І приблизно 1 мільйон гривень коштує екіпірування та навчання військового. Тобто 16 мільйонів гривень виходить. Це в доларах близько 380 тисяч, а один дистанційно керований виріб у середньому коштує 20 тисяч доларів.

Тобто, якщо ми втрачаємо виріб, ми просто втрачаємо залізо. Засіб, який є на сьогодні інструментом, що зберігає життя людини. Якщо ми кажемо про гроші, то ми втрачаємо 20 тисяч доларів — це сам виріб. Хай провізія чи інші матцінності, які він перевозив, є там теж ця вартість, але знову наголошую: при цьому ми не втрачаємо людину.

Якщо ж ми кажемо про евакуацію, напевне, усі читачі неодноразово бачили відео, що на руках евакуювати травмованого бійця важко. І зазвичай його чотири інші людини доправляють на ношах.

І, повертаючись до підрахунків: якщо ми кажемо вже про чотири людини, то це вже півтора мільйона доларів. І один FPV уражає людей, ранить, вбиває. Якщо ж це робить дистанційно керована машина, то ми знову зберігаємо життя людей.

Тобто те, що я бачу в районах боєзіткнень, те, як наші військові трансформують українську армію, замінюючи традиційну броньовану техніку такою мобільною платформою, це — вже дуже круто.

Є й інші цифри, які можна порівнювати з традиційною донедавна логістикою: вантаж, який роботи перевезли, кількість кілометрів, дистанції, які вони подолали. Це дуже потужні показники. І зараз маємо надію на наступний рік, що ми все покращимо, підвищимо планку навчання пілотів таких комплексів. Бо навчання — це 50% успіху виконання будь-яких профільних операцій. І це дуже впливає на те, що ми бачимо на полі бою.

— Пане Максиме, а які ключові технології лежать в основі наземних платформ: автономність, навігація, захист. Як відбувається адаптація техніки до різних типів місцевості — урбанізованих зон, лісів, відкритих полів?

— Якщо казати про технологічність, то ми зараз на тому етапі, коли починаємо розуміти, чого ми хочемо від цієї техніки взагалі. І в автономність рухатись треба. Але поки що сьогодні ми не знаємо, як її правильно застосовувати. Це — тимчасове явище, як і все інше. Тобто треба отримати певну технологію для того, щоб її опанувати і зрозуміти, де вона може знову замінити людину або підвищити скіли людини.

Тому технологічно ми нині на тому порозі, коли виявляємо, що саме нам треба з автономності, чим точно будемо користуватися, які скіли треба в це «качати». І як, зрештою, застосовувати в міській забудові, у лісах і на будь-якій іншій локації. Тобто в лісі ця техніка виконує ті самі місії, використовує технології, принципи зв’язку, що і в забудовах. Тому там немає особливих якихось змін до технологічності, конструкцій або ще чогось.

Єдине, так це те, що наша Ненька багатогранна: маємо різні ґрунти, рівнини, впадини. На динамічному полі бою підрозділи використовують переважно той засіб, який доречний саме для виконання цієї операції. Тобто це має бути або гусенична техніка, або колісна з великою базою чи навпаки — з маленькою. І вони просто виконують ту саму роботу, яку до цього виконували механічні підрозділи, що працювали на броні. Тобто все те саме і кардинально нічого такого нового там немає.

— Наскільки гнучкою є виробнича модель у вашій галузі? Чи можете масштабувати виробництво під потреби ЗСУ і на які типи наземних роботизованих комплексів наразі найбільший попит у військах?

— Ми можемо масштабувати завдяки тому, що в нас модульна система, у нас правильно поділені етапи виробництва. Наразі ми саме працюємо над стабільністю і якістю, тому що, як і будь-яка галузь в Україні, ми не маємо стабільних підрядників для різного роду послуг через те, що триває мобілізація, людей призивають, люди виїжджають в інші країни, в інші міста.

Один з найважчих етапів — це пошуку цих стабільних партнерів, які могли б забезпечити стабільну якість. А так можемо масштабувати майже на будь-яку кількість виробів, тому це не питання.

— Які виклики стоять перед галуззю — технічні, нормативні аспекти, проходження кодифікації Міноборони?

— Кодифікація — це не є виклик. Що таке кодифікація? Це позначення номером виробу для того, щоб його можна було закуповувати і ставити собі на облік. От і все. Це все, для чого потрібна кодифікація.

А основні виклики — це підвищення якості виробів до того рівня, щоб підрозділи, отримуючи ці НРК, не витрачали час і власні ресурси на їхнє поліпшення і якусь модернізацію.

Це виклик, кажу чесно. Тому що наразі ця галузь — нова, взагалі НРК-галузь нова. Можливо, десь у світі вона і існувала, але масового бойового використання тих засобів не було, Тому європейські засоби і чимало інших знаних у світі профільних комплексів не мають популярності в Україні. Тому що вони надто технологічні. А ці технології просто неможливо впровадити в реальну війну. Вони просто не потрібні. І до того ж — дуже дорогі.

А так, як ми маємо ще й ресурсну війну, де рахуються гроші, то просто немає сенсу застосовувати засоби по 300 тисяч, по 150 тисяч євро. Ми маємо власні засоби, які набагато дешевші. Тому основний виклик для нас — це зробити максимально технологічний механізм саме для використання тут і зараз. І зробити його максимально якісним.

Для цього як наша, так і переважна більшість компаній, що займаються виробництвом безпілотних наземних засобів, зараз дуже багато вкладаємо в R&D (Research and Development, наукові дослідження та розробки, спрямовані на створення нових продуктів, технологій, процесів або вдосконалення існуючих рішень шляхом здобуття нових знань і їх практичного застосування. — Ред.). Для того щоб поліпшувати елементну базу, ми шукаємо в Україні компанії, які могли би взяти на себе локалізацію виробництва необхідних компонентів, аби ми не мали залежність від постачання з того ж Китаю.

І ми застосовуємо в себе на підприємствах різні процедури, різні можливі інструменти, які сприяють підвищенню якості нашого виробництва і внутрішніх процесів. Починаючи навіть із впровадження звичайних стандартів ISO 9001 (міжнародний стандарт системи управління якістю, який визначає вимоги до того, як організації повинні керувати своїми процесами для досягнення стабільної якості продукції та послуг, а також постійного підвищення задоволеності клієнтів. — Ред.), які є базою для побудови будь-чого якісного.

Тому нам, як виробникам, треба ще трошки часу для того, щоб ми це встигли зробити. І я вважаю, що ми будемо точно попереду і нашого ворога, і в принципі, профільних колег-конкурентів у світі, в Європі. І зможемо потім допомагати європейцям впроваджувати і правильно будувати оборонну робототехніку в себе.

— Чи є приклади успішного бойового застосування ваших систем на фронті? Які функції вони виконували?

— Звісно, є. І всі охочі можуть побачити це на наших сторінках у соціальних мережах, на моїй сторінці в LinkedIn.

Ми все не можемо постити, тому що поки підрозділ не міняє позицію, ми не можемо ці відео показувати. До того ж у бійців не завжди є час на те, щоб підготувати такі відео, які можна було б оприлюднити.

Але маємо дуже багато відеосюжетів, як наші НРК працюють, які завдання виконують. А найбільш резонансні, найпронизливіші відеосюжети, це, звісно, евакуація поранених героїв. Один з недавніх відеозаписів, який я репостив на своїй сторінці у фейсбуці, це від однієї із штурмових бригад. І там наш виріб везе людину. Автор описує, в якому стані був поранений воїн, як вони вивезли його. І головне, повідомляє, що той — живий. Наразі в них триває збір на покупку даних мобільних виробів, тому всі спроможні можуть їх підтримати у своєму колі.

Це найпоширеніші напрямки застосування НРК, а їхня демонстрація в соцмережах збирає дуже багато проявів емоцій у людей. Тому що, коли це просто логістика виконується, просто наводяться цифри, мовляв доставлено там 300 тонн вантажу за тиждень, стільки-то кубів деревини і колод для споруд, це все — звичайні дії. А от евакуація поранених хлопців, у яких практично не було надії вийти звідти, то це такі найщиріші речі.

— Запитання до вас, Максиме, як до людини, яка безпосередньо займається розробкою цієї техніки. Наскільки активно військові залучені до таких виробничих процесів? Чи є зворотний зв’язок від бойових підрозділів? Які функції або модифікації були додані саме на основі запитів від фронтовиків?

— На початку зародження цієї галузі військові були дуже залучені. Багато зворотного зв’язку ми, як виробники, отримували саме для того, щоб разом пропрацьовувати деякі моменти. І в той час ми рухалися набагато швидше.

Нині таке залучення військових стає меншим, і ми розуміємо чому. Тому що коло людей, які б могли надавати цінні відгуки, стає меншим: у них менше часу стає для якогось залучення у творчо-технічний процес. Адже для такого спілкування, інформування нас, як виробничників, їм потрібно в більшості випадків виїжджати зі своїх локацій до нас на виробництво, Для того, щоб на власні очі побачити новий виріб, поїхати з нами на полігон, щось протестувати НРК.

І зараз це спілкування зменшилось десь відсотків на 50.

Тому ми тепер сідаємо в машини, їдемо до них, спілкуємось більше вже біля їхніх позицій, збираємо цей зворотний зв’язок, Але все одно бачимо, що вже так очі не горять, тому що хлопці втомилися. Так, хлопці втомилися, їм треба відпочивати, треба заміна.

Тому в нас мета нині — зробити якомога більш якісною цю продукцію. Та забезпечити можливість керування нею на більших дистанціях, щоб ми могли залучити більше людей до мобілізації. Людей, які розумітимуть, що не треба йти воювати фізично руками в окопі, а можна допомагати долучатися і розвантажувати наших хлопців дистанційно. За допомогою роботів.

Ще додам, що завдяки саме відгукам і рекомендаціям військових на наших виробах з’являються різні інженерні модулі та специфічне приладдя. Тому що саме бійці їх вигадують та роблять у своїх майстернях. І та сама 5-та штурмова, саме вони свого часу перші зробили турель під озброєння на НРК і використовували її.

І це не поодинокий зразок таких творчо-бойових новацій. Дуже багато випадків, коли наші хлопці роблять інженерію, роблять профільні R&D безпосередньо на досвіді, набутому на полі бою для виконання подальших власних завдань.

Деякі зразки подібних модулів ми переймаємо, масштабуємо і допомагаємо їх втілювати.

— Чи розглядаєте можливість створення повністю автономних бойових платформ?

— Ми розглядаємо цю можливість. Але наразі ми бачимо це більше для європейського ринку, тому що вони все-таки не про ефективність, а про технологічність. І коли ми з ними проводимо зустрічі, то, скажу чесно, дуже часто складається враження, що більшість європейських партнерів відірвані від реальності.

Вони не розуміють, якою є справжня сьогоденна війна. Тому повна автономність — це більше для них.

Для нас же, я повторюсь, на промисловій лінії мають бути присутні лише ті технології, які будуть використовуватись. Щоб виріб був дешевший. Щоб він був «запальний», як ми кажемо. Щоб його використовували тут і зараз.

А автономність… Це те, що допоможе таким компаніям, як наша, у роботі після війни. От після війни в Dual-Use-кейсах (сценаріях застосування. — Ред.) ми зможемо продукувати автономність для наших виробів дуже широко.

— Яким ви бачите розвиток виробництва наземної робототехніки для Сил оборони протягом найближчих 2-3 років?

— Ми маємо прогнозувати, які будуть дистанції в застосування НРК. Який ми маємо закладати запас ходу. Яка нам потрібна дальність зв’язку.

Ми це все прогнозуємо і робимо все для того, щоб наші вироби згодом, через деякий період часу, відповідали тим технічним вимогам, тим реаліям бойових дій, які будуть на прийдешній період.