Романтичний трилер «Медовий місяць» про молоду пару в окупації. Як потенційний хіт перетворити на недосолену страву

Я вже не раз писала про дискусію в кіноколах щодо зйомок ігрового кіно про повномасштабну війну. Хоча, правду кажучи, вона вже давно вийшла за межі розмов у спільноті. Є багато різних аргументів, чому його варто знімати і чому не варто. Особисто я не маю категоричної думки, спостерігаю, але таки наближаюся до другого варіанту. Бо начебто завжди можна спробувати, чому ні? Але практика показує, що результат переважно таки доволі кепський. 

В основному тому, що автори (часто неофіти, для яких війна раптом з'явилася 24 лютого) беруться з пафосом спекулювати на темі, а результатом такого підходу не варто чекати іншого, ніж дешева героїка та байрактарщина з карикатурними персонажами (що нашими, що росіянами). Проте ширша проблема цих творчих невдач, як на мене, в сукупності факторів, головні з яких: недосвідченість авторів (або їхня попередня долученість до серіалів чи комерційних стрічок, далеких від майстерності), катастрофічно мало часу на подумати й не те щоб багато грошей. 

У поєднанні із замахом на неймовірно складні теми все це стає майже гарантованими факторами для творчої невдачі. Спостерігаємо це широко: від «Юрика» до «Бучі».

Утім, є одна стрічка, яка все ж відрізняється від усього цього, й нині вона виходить у прокат. Називається «Медовий місяць» і авторами позиціюється як романтичний камерний трилер. Запам’ятайте цей твіт.

Власне, як і байрактарщини, пафосу, героїки та карикатурних росіян. Вони там присутні небагато, ми чуємо лише їхній голос, причому не завжди розбірливо. Прекрасне рішення, яке окреслює загрозу, але позбавляє її субʼєктності. А головне — унеможливлює ситуацію цугцвангу, в яку неминуче потрапляють автори, котрі вирішують завести російських військових у кадр. Ці персонажі або перетворюються на «клюкву», або (якщо підійти до їхніх образів складніше) викликають більше чи менше розуміння, або просто стають цікавішими за українців (у «Бучі» герой В’ячеслава Довженка виявився найбільш харизматичним, а в «Конотопській відьмі» російські військові прописані значно краще, ніж головні героїні).

Також Жанна гарно задумала сам сюжет з етичної точки зору. На окупованих територіях творилося (і твориться) страшне. І тут знову цугцванг. Потрібно показувати правду, щоб не применшувати масштаби катастрофи та жорстокість росіян. Але знімати й показувати це в ігровому форматі зараз — просто немислимо. А якщо не знімати й не показувати — вийде окупація у стилі лайт. 

А ось якщо перевести все у звук — це вихід. У «Медовому місяці» ми чуємо зґвалтування та розстріли, але не бачимо цього. Сцени якщо і тригернуть, то хіба вже найбільш вразливих. Ну й сама історія — герої сидять замкнені у квартирі, поза її межі ми не виходимо і, відповідно, нема зобов’язання включати сцени жорстокості. Натомість уся увага переводиться на емоційний стан героїв, їхні реакції, співіснування у замкненому просторі в екстремальних умовах, в яких війна є лише фактором, а не одним з героїв. 

Елегантний задум, як на нього не подивися. Ще й головні герої — абсолютно європейського складу люди, креативний клас (психолог та художниця), інтелектуали. Тобто, світовому фестивальному глядачу (для якого стрічку знімали в першу чергу) не пропонують «брудних хат» і нещасних бідось, до яких не виникає іншого почуття, як вимушеної жалості. Головні герої для них — свої, такі ж самі. Тому не жалість, а емпатія.

Все прекрасно продумано. Утім, на превеликий жаль, не втілено. І особисто я це передбачала (що було зовсім не складно, бо дивися описання вище). Для того, аби ця задумка перетворилася на хороше кіно, потрібно мати доволі високу професійну майстерність та володіння ремеслом, аби впоратися із таким доволі складним завданням. І мені здається, що Жанна не встигла ще його набути на попередніх короткометражних роботах.

Також у неї немає досвіду перебування в окупації (що суттево б допомогло глибше осмислити реакції героїв), вкрай мало часу на розробку, дуже коротка дистанція від подій та неймовірно маленький бюджет. 200 тисяч євро – це максимально смішні гроші. За таке у нас колись фільмували найдешевші комедії, а нині й не знаю, чи такі бюджети ще мають місце.

Кожен із цих факторів окремо ще можна було побороти, але все разом – це ту мач. Тому маємо наступне. Трилером цю роботу, як на мене, не можна назвати навіть з натяжкою, адже жанр передбачає наявність напруги, ми маємо хвилюватися за героїв, переживати. Утім, здається, вони самі за себе не переживають – справжній жах на обличчі героїні я бачу лише десь всередині стрічки, коли вона чує звуки розстрілів у дворі. Перед тим росіяни гамселять їм та сусідам у двері, але її обличчя лишається спокійним.

У таку реакцію можуть повірити хіба ті, хто такого ніколи не переживав. Точніше, хто дивився, та не бачив. Навіть якщо ми говоримо про флегматичних персонажів з реакцією «завмри» – це не означає, що їм не страшно (говорю як флегматична людина з реакцією «завмри», яка ось точно так застрягла в окупації). Просто це проявляється складніше, ніж крики, біганина по хаті та істерика, а тому важче фіксується.

І тут вже має працювати режисура та робота з акторами (дуже хорошими акторами, які б точно потягли складні завдання – Романом Луцьким та Іриною Ніршею). Це може читатися у погляді, у роздратуванні, специфічній заторможеності, нелогічних діях і ще багато у чому. Тобто, персонажі могли б, наприклад, проявляти спокій, але щось у цьому мало проглядатися специфічне. Але у фільмі нічого цього немає – просто буденна поведінка людей. 

Тим паче дивно бачити такий одношаровий спокій у трилері, який має викликати сильні емоції та переживання, тому я взагалі не розумію, навіщо цей фільм так позиціонувати. Бо, як на мене, він більше мав би скидатися на камерну психологічну драму, в якій ми би спостерігали, наприклад, якусь цікаву взаємодію між персонажами, трансформацію їхніх стосунків, їх самих, неочікувані реакції, здивування, прийняття/не прийняття партнера.

Адже потрапляння у екстремальні умови завжди використовували в мистецтві як неймовірний фактор оприявлення героїв, їхній правдивих рис, якоїсь боротьби з собою. У «Медовому місяці», здається, цей фактор використовують лише для пояснення, чому герої не можуть вийти на вулицю. Тому загалом це подружжя цілком могло жити, приміром, в Івано-Франківську чи Полтаві. 

І загалом таке враження, що через пересторогу пересолити, просто недосолили. Я не можу навіть описати обох персонажів більше, ніж одним реченням, адже вони абсолютно не виписані, не зіграні і не бачаться особистостями – просто жінка і чоловік, художниця і психотерапевт. Ми навіть навряд зможемо завести цікаву дискусію, аналізуючи цих людей, бо на то немає навіть предмету. І це, до речі, поки лишається слабким місцем нашого кіно – невиразні персонажі.

Їхні стосунки не розвиваються, між ними не виникає жодного конфлікту, залагодження конфлікту – вони просто перебувають у замкненому просторі, скучають, трохи стрімаються. З ними практично нічого не відбувається, вони не змінюються. Знову ж, думаю, що планувалося зовсім не це, бо в героях таки проглядаються якісь замальовки характеру.

Наприклад, Тарас в одній зі сцен репетирує ймовірну розмову з російськими військовими і фактично лише у цьому моменті видно, в якому він відчаї й готовий відмовитися від демонстрації навіть натяку на гідність, аби лише вижити. Ще недавно він посилав нах*уй свого батька, який двонив йому з Росії і молов ахінею, а нині вже готовий згадувати його у цій репетиції, бо може пощастить і росіяни сприймуть за свого (до речі, ці розмови героїв з родичами-росіянами повторювалися вже у безлічі творів і зазвичай автори наче копіюють одне в одного кожне слово). Було б добре показати цю рису в об'ємі, глибині, але цього не трапляється 

До речі, її Луцький значно тоньше демонтрує у серіалі «Перші дні», про який ми теж писали. Автори цього епізоду примудрилися показати два абсолютно різні чоловічі характери – брутальний та боязкий – але без перебільшень і спрощеності. Героїня, до речі, обрала боязкого і за сюжетом теж стає зрозуміло чому. 

У нашому кіно – це доволі поширене явище, яке я називаю «ходять». Мені дуже подобаються спокійні камерні драми штибу «Малькольма і Мері» Сема Левінсона, але вони потребують добре написаного сценарію, глибоко пропрацьованих персонажів і хорошої роботи з акторами. Інакше уся робота розвалюється і ми просто бачимо повільне кіно, яке дуже важко хоч якось описати.

Назву ще два приклади. «Кумедні ігри» Міхаеля Ханеке. В будинок до сімʼї пробирається двоє маніяків. Вони не одразу себе видають, але ми розуміємо, що насувається щось лихе. Усі члени сімʼї перед цією загрозою просто заклякають, у них яскрава реакція «завмри». І режисер її перетворює на фактор дослідження. Чому люди так поводяться, чому не тікають, чому не відбиваються, чому вони такі кончені, біжіть же! Один з маніяків навіть у якийсь момент дивиться у камеру, посміхається і каже: «Ну ви ж, звісно, поводилися б інакше». Ну і ще це завмирання створює напругу, бо усе більше і більше погіршує ситуацію.

І другий фільм, про несподівану реакцію на екстремальні умови. «Форс-мажор» Рубена Естлунда. Сімʼя їде кататися на лижах і під час обіду на терасі на них починає спускатися лавина. Тато сімейства реагує тим, що кидає дружину, дітей і негайно рятується сам втечею. Наслідки лавини не виявилися руйнівними, на відміну від стосунків у подружжі.

Дружина намагається приховати розчарування і зневагу до чоловіка, але виходить погано і напруга наростає. Чоловіку страшенно соромно і це почуття його просто знищує. В результаті усе приводить до саспенсу, після якого бачимо розвʼязання цієї проблеми. Це хоч і чорна комедія, але поведінка персонажів не є гіперболізованою, їхнє глибоке збентеження, сором, роздратування ми бачимо за якимись тонкими моментами.

Таких прикладів у кіно – безліч. «Медовий місяць» справді міг би стати дослідженням людей в екстраоринарних обставнинах. Можна було б показати купу усього цікавого, глибокого, делікатного та несподіваного, що відбувється з людьми і між людьми в таких ситуаціях. Але цього не стається. Ситуацію міг би трохи врятувати звук. Як я писала вище, зробити на нього ставку було дуже правильним рішенням і автори вважають роботу звукорежисера Сергія Степанського просто неймовірною. 

І тут вже справа в очікуваннях. Звук в окупації на Київщині (принаймні можу казати за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Ворзель) був просто розкішним. Вже даруйте мені за таку характеристику, але з точки зору звукорежисури це саме так і є. Починаючи з ранку 24 лютого це була просто неймовірна какафонія з десятків звуків, яка не припинялася ані на мить і великою мірою створювала ось цю специфічну моторошну атмосферу, до якої звикаєш і потім тиша видається дивною. Щось гупало дуже гучно, щось тихіше, щось геть далеко, іколи було чутно звуки, з якими наші військові знищували техніку росіян, а росіяни знищували наші будинки та вбивали людей. 

Відтворити усе це бодай наполовину – було б справді неймовірною роботою та звуковим, як то кажуть, полотном. Натомість у фільмі переважно спостерігаємо якраз тишу, яка час від часу переривається певними звуками війни, інколи доволі гучними та ефектними. Якщо не знати, як воно було насправді, то, напевне, претензій не виникне. Те саме можна говорити і про фільм вцілому. Якщо не мати якихось очікувань, то, можливо, він вам навіть сподобається. Хоча, успіху у нашому прокаті особисто я не передбачаю. Великих звершень ми не бачимо і у фестивальній історії стрічки. Утім сама ідея, з моєї точки зору, мала дуже великий потенціал. І, можливо, у майбутньому вона знайде достойну реалізацію.