Критики у захваті: чим вражає екранізація «Довгої ходи» Стівена Кінга

В українських кінотеатрах стартувала екранізація найпершого роману Стівена Кінга – «Довга хода». Знімали її палкі прихильники книги. Режисер Френсіс Лоуренс близько 20 років мріяв взятись за цю екранізацію. Продюсер Рой Лі, великий шанувальник Кінга і продюсер фільму «Воно» 2017 року, зараз працює ще й над адаптацією «Куджо». Сценарист Дж. Т. Моллнер зізнавався, що захоплюється творчістю Кінга з 7 років, і багато в чому саме пристрасть до цих книг сформувала його стиль письма як сценариста.

І у кожного з них - своє бачення історії, яке не завжди співпадало з баченням автора. Сюжет, на щастя, залишився без змін.

В альтернативному майбутньому США – тоталітарна держава, в якій після виснажливої війни панує суцільна бідність. Улюбленою розвагою американців стає реаліті-шоу «Довга хода», під час якої 100 хлопців-підлітків (у фільмі 50) без зупинки йдуть по трасі. Правила дуже суворі – йти треба з певною швидкістю, зупинятись навіть на природні потреби не можна, сходити з дороги не можна, передумати і повернутись додому – не можна. Натер мозоль, зламав ногу, втомився? Твої проблеми. За кожне порушення учасник отримує попередження, а після трьох попереджень – кулю в лоб. За «ходоками» прямують декілька бронетраспортерів із озброєними холоднокровними військовими.

Керує «ходою» безжальний і невблаганний Майор, який пафосними словами надихає хлопців, а на ділі не жаліє нікого. Довжина шляху не обмежена – йдеш, поки не впадеш замертво або від виснаження, або від кулі. Переможець той, хто залишився останнім. Як приз він отримує стільки грошей, що вистачить до кінця життя, і виконання одного бажання.

Здається, кожен із учасників - один одному ворог і конкурент. Але навіть в таких умовах є світло посеред темряви: хлопці примудряються подружитись та підтримувати один одного. Хоча, нагадуємо, є лише один переможець. Всі інші загинуть.

45 років до великого екрану

Ідея написання цього антиутопічного роману прийшла до 18-річного першокурсника Стівена Кінга в 1966 році, під час війни у В’єтнамі, коли США відправляли на безглузду загибель тисячі юнаків.

- Передусім була думка написати книгу про конкурс, де поразка означає смерть. Це було задовго до «Голодних ігор» чи «Гри в кальмара», - згадує письменник. – А ще я хотів вразити дівчину.

Опубліковано книгу було в 1979 році під псевдонімом Річард Бахман, але досить скоро роман зібрав велику кількість шанувальників, і буквально з наступного року почались розмови про його екранізацію. Від розмов до втілення задуму пройшло майже 45 років.

Любителів роману, які з нетерпінням очікують зустрічі з улюбленими героями на екрані, краще чесно попередити – текст книги було сильно змінено. Письменник лояльно поставився до змін, які запропонували режисер та автор сценарію: і до зменшення кількості учасників, і до зникнення основної маси глядачів, й до більш суттєвих переробок, в тому числі й фіналу. Ба, навіть сам запропонував, щоб змінили швидкість, з якою ідуть учасники – з 4 миль на годину (6,4 км/г) до 3 миль (4,8 км/г). Єдине, на чому наполягав Стівен Кінг, що цей фільм повинен отримати рейтинг R, тобто бути настільки ж чесно жорстоким, як і книга. Це, до речі, у знімальної групи вийшло – в Україні картині поставили 16+, але можна було б і всі 18+.

Не всі зміни пішли на краще. Головний недолік фільму – це те, що в ньому немає глядачів які  спостерігають за «Довгою ходою», лиш поодинокі місцеві жителі з незрозумілими виразами обличчя... В книзі - це ненаситне стадо, яке з нетерпінням очікує на щорічне криваве шоу. Влаштовує пікніки на узбіччі, щоб насолодитись видовищем змучених хлопців, робить ставки і підганяє своїх фаворитів, як на кінних перегонах. А ще з нетерпінням чекають, щоб когось застрелили у них на очах – буде, що сусідам розповісти. Кінг робить натовп співучасником злочину: якби ніхто на цю ходу не дивився, то її б і не проводили. Винні не лише ті, хто при владі, а й ті, хто підтримують їхні ініціативи.

Ще один з не дуже вдалих моментів – відображення Майора, який мав би втілювати суцільне зло і безжальний каток тоталітарної системи. У виконанні Марка Гемілла Майор виглядає дещо карикатурно і навіть мультяшно. Ти не боїшся його, хоча мав би завмирати, як кролик перед удавом. Ну їде десь там собі попереду колони, щось періодично викрикує – навіть безіменний і безсловесний солдат із гвинтівкою і той моторошніший. Але гру Гемілла з надлишком компенсує гра молодих акторів.

Один проти всіх і всі проти одного? Не завжди

Головна тема і роману, і фільму – стосунки між підлітками. Цю тему роками відточував і сам Стівен Кінг («Воно», «Інститут»), та й режисер Френсіс Лоуренс після чотирьох частин «Голодних ігор» теж знається на підлітках, які потрапили в пастку. Тож у фільмі прекрасно передані почуття та поведінку хлопчаків, які опинились перед обличчям неминучої смерті. Не всі розуміють, у що саме вони реально вплутались – на початку багато хто сприймає це як пригоду чи якийсь літній табір. Багато хто бере участь заради грошей, але у деяких є й більш висока мета – спротив тоталітарній системі.

У кожного з хлопців свій характер, своя історія – вони відрізняються в романі та фільмі – але все одно пронизливі. Звісно, важко розповісти детально про всіх 50 учасників – тож, як і в книзі, оповідачі зосереджуються на кількох хлопцях: чутливий Рей Гаретті (Купер Гоффман), енергійний Пітер МакВріс (Девід Джонсон), позитивний і релігійний Арт Бейкер (Тут Нюот), дотепний Генк Олсон (Бен Ванг), мерзенний Гері Баркович (Чарлі Пламмер), потайний і невтомний Стеббінс (Гаррет Ворейнг). Саме між ними зав’язуються якісь стосунки – комусь допомагає дружба та взаємовиручка, комусь – ненависть, яку він відчуває до інших.

З самого початку Гаретті, МакВріс, Бейкер і Олсон  хлопців домовляються йти разом та підтримувати один одного – такі собі мушкетери: один за всіх і всі за одного. І тривалий час їм це вдається. Під час ходи вони відкриваються, діляться щирими спогадами та порадами, готові навіть зменшити швидкість, аби допомогти товаришеві.

Режисер Френсіс Лоуренс поставив амбітну мету – майже всі події фільму відбуваються в дорозі: ми йдемо разом з учасниками, втомлюємось разом з ними, страждаємо від болі в ногах чи шлунку, переживаємо (або вже й байдуже спостерігаємо) за смертями суперників, спимо прямо на ходу, вдень, вночі, під дощем, під палючим сонцем – і це не виглядає нудно, навпаки - тримає в постійній напрузі.

Цьому сприяє висока майстерність молодих акторів. Зірки фільму, безперечно, Купер Гоффман та Девід Джонсон, чиї персонажі зливаються перед обличчям смерті в такі емоційно тісні стосунки, що виглядають як справжня братерська любов. Тут є місце не тільки відданості та підтримці, а й брутальним жартам нижче пояса, і під’юджуванням – та все це лиш зміцнює близькість. Близькість, яка триватиме стільки, стільки витримають ноги.

Кінокритики (які, до речі, високо оцінили фільм – 95% «свіжості» на Rotten Tomatoes) називають картину міцним уроком життя і навіть життєствердним посланням. І дійсно, якщо провести аналогію між «Довгою ходою» та реальним життям, виявиться найважливішим те, яких друзів ми зустріли на цьому шляху та наскільки достойно ми триматимемось перед обличчям смерті.

Довга хода/ The Long Walk

Країна: США

Жанр: трилер, антиутопія

Режисер: Френсіс Лоуренс (франшиза «Голодні ігри» та «Костянтин», «Червоний горобець»)

У головних ролях: Купер Гоффман («Лакрична піцца»), Девід Джонсон («Чужий: Ромул»), Марк Гемілл («Зоряні війни», «Життя Чака»), Джуді Грір («З 13 в 30», «Гелловін»), Бен Ванг («Карате Кід: Легенди»), Чарлі Пламмер («Усі гроші світу»), Гаррет Ворейнг.