Стас Козлюк: Журналіст від блогера має відрізнятися тим, що він не постить мізки на асфальті. От і вся різниця

Стас Козлюк — фотокореспондент, журналіст, працював фіксером для багатьох іноземних видань, отримав за свою роботу під час війни Пулітцерівську премію разом із командою The New York Times. У подкасті «Важко сказати» (спільний проєкт Фонду «Повернись живим» і «Громадського радіо») Стас Козлюк розповів про те, як спілкується з людьми поблизу лінії фронту, про кадри, які не зміг зробити, та про вибір між тим, щоб публікувати фото зараз, потім чи ніколи. «Детектор медіа» публікує скорочену текстову версію розмови. Сам подкаст слухайте за посиланням.

«Коли їдеш на зйомку, ніколи не думаєш, що хочеш показати жесть»

Напевно, небагато журналістів можуть сказати, що хочуть знімати війну. Тому що війна — це щось дуже неправильне, страшне. І навряд здорова адекватна людина при добрій пам’яті хоче це знімати. Але ти репортер, у тебе є робота, яку ти маєш робити.

Я згадую перші тижні повномасштабного вторгнення, коли ми зупинилися з колегами в готелі в Дніпрі. Через тиждень, коли ми розв’язали всі свої проблеми, ми поїхали в Харків. І от у момент, коли ми виїжджали, персонал готелю до нас ледь не кидався і говорив, що Росія буде в Дніпрі, тому нам час тікати. І ти кажеш: ні, ми їдемо туди, де гірше, тому що така робота.

Я не знаю, як журналіст може спокійно сидіти, знаючи, що за кілька сотень кілометрів від нього відбуваються важливі історичні події. Я не виконую свою роботу в такому випадку.

Коли ти їдеш на зйомку, ніколи не думаєш, що хочеш показати жесть. Твоє завдання — зафіксувати момент часу і простору. Ти ніколи не знаєш, що можеш побачити. І коли ти вже приїжджаєш на місце, залежно від контексту, то знімаєш.

У моменті камера стає ніби бар’єром, ілюзією, що все, що ти бачиш, відбувається не тут і не з тобою. Тому що у тебе є завдання — зняти. І це основне, про що ти думаєш. Як це зняти, як це зробити якісно, як це зробити максимально повно. Тому що у нас є стандарти журналістики, серед яких, зокрема, повнота подачі інформації. І, відповідно, ти все навколо намагаєшся зафіксувати, аби дотриматися цього стандарту.

Уже потім, коли ти приїжджаєш додому, то дивишся на ці фотографії та починаєш розуміти, що ти назнімав. Ти починаєш сортувати кадри на ті, які ти публікуєш, а які ні, які, можливо, опублікуєш згодом. Але в сам момент зйомки ти про це навіть не думаєш.

Фотограф також має думати про героя, говорити з ним. Він має розуміти, кого знімає, де, і чому ця людина перебуває тут. Тобто треба відповісти на п’ять базових запитань — хто, що, де, коли і як. І якщо ти фотограф, ти все одно маєш дати відповіді на ці питання, навіть у підписі до фотографії.

«Якісь фото можуть бути опубліковані потім, а якісь не варто публікувати взагалі ніколи»

Я знімаю все, але є момент відбору фотографії. Тут усе дуже просто — ти ставиш себе на місце людей, які зображені на фото, або на місце їхніх родичів і думаєш: «Чи хотів би я, аби мене так фотографували і показували?» чи «Якби мої родичі були на місці цих людей, чи хотів би я, щоб їх так показували?».

Якщо ти знімаєш умовно передбачувані події, наприклад, прощання з військовими чи протести, у тебе є час зробити крок назад, подивитися на людей навколо і подумати, як побудувати кадр і що знімати. Зараз з об’єктивних причин фотографи знімають дуже багато поховань. І часто прощання відбуваються в Михайлівському соборі. І ти вже знаєш, де там можна стати так, щоб нікому не заважати, з якого боку будуть родичі, як побудувати кадр.

Я намагаюся уникати крупних планів і портретів чорних згорьованих людей. Мені це не зовсім ок, тому що для мене прощання — це якась дуже особиста історія. У людей загинув родич чи коханий, і їм треба простір для того, аби з ним попрощатися. Я намагаюся не знімати моменти, коли люди зламані на цьому прощанні. Треба шукати й публікувати кадри, де ти намагаєшся лишити людям право на гідність.

Якщо ж ти знімаєш, наприклад, приліт, ти не можеш передбачити, що там буде відбуватися, тому ти знімаєш усе. Ти знімаєш людей, рятувальників, завали, як дістають постраждалих з-під завалів. Але тут ти теж намагаєшся думати, якось ховати обличчя цих людей. Я б не дуже хотів, аби мої рідні дізналися, що мене убило, з фотографій у медіа. Це дуже погана історія.

Крім цього, якщо ти знімаєш поранених, теж дуже багато залежить від контексту. Як їх знімати — чи показувати обличчя, чи фотографувати деталі тіла? Тобто це все дуже залежить від моменту, й іноді у тебе є час над цим замислитись і ти це робиш. А вже потім, коли ти відбираєш ці фотографії, ти ще раз для себе розв’язуєш цю задачку. Якісь фото можуть бути опубліковані потім, а якісь не варто публікувати взагалі ніколи.

«Світ має бачити що відбувається, але від тебе залежить, яким чином він це побачить»

Я мав би гарний кадр зі знищеною російською колоною в Дмитрівці, коли там ще валялися залишки росіян. Але ти усвідомлюєш, що ти не можеш знімати розірвані тіла крупним планом просто тому, що це росіяни. Не тому, що ти якийсь етичний до агресора, а тому, що ти етичний до своєї аудиторії. І журналіст від блогера, а тим паче від якогось телеграм-каналу, має відрізнятися тим, що він не постить мізки на асфальті. От і вся різниця.

Дуже важка зйомка була на Житомирській трасі, де були просто спалені люди. Тобто ти їдеш трасою — і тут лежать люди з усіх сторін. І ти питаєш себе: що взагалі відбувається і як це знімати?

Це доволі складно й етично, і технічно, тому що ти можеш побудувати дуже сильні кадри. Але ти їх навіть не виставляєш собі в об’єктиві, тому що ти не можеш це зняти. Це неправильно, так не має бути. Тому ти намагаєшся розмивати передній, задній план, знімати якісь деталі. Світ має бачити що відбувається, але від тебе залежить, яким чином він це побачить. І не всі фотографії варті цієї пафосної фрази.

Тобто в тебе все одно так чи так є час задуматися, як ти це будеш знімати. Ти не вперше в житті в руки камеру взяв. Ти знаєш, як це робити.

Наприклад, ти знімаєш приліт якийсь, наслідки. Є люди, яким ок, що ти їх фотографуєш, а деякі можуть до тебе підійти й сказати, що не треба цього робити, або можуть якось похитати головою чи ще щось. Чи загалом ти бачиш, що вони в стані зміненої свідомості й не до кінця розуміють, що відбувається — і ти взагалі їх не знімаєш. У нас таке було в Миколаєві. Там чоловік вижив після прильоту С-300, йому зрізало весь будинок до ліжка. От він прокидається від вибуху, а у нього справа будинку немає, там кратер. І ми його побачили, він весь у білому такому пилу сидить. Він не тут, тобто він не усвідомлює, що відбувається. Ми сказали йому, що якщо треба якась допомога, звертайтеся, ми там можемо щось зробити для вас, якщо ні, ну, ми будемо там, умовно кажучи, за три будинки, якщо ви раптом передумаєте. Треба говорити словами через рот.

«Ти ніколи не знаєш, який кадр стане історичним»

Не можна виправдовувати свої не зовсім етичні вчинки тезою про фотографію, яка зупинила війну. На жаль, фотографія не може зупинити війну. Макс Левін, неймовірний фотограф, якого я щиро люблю, казав про те, що кожен український фотограф мріє зробити фотографію, яка зупинить війну. Десятки фотографів зняли тисячі таких фотографій, але війна не зупиняється.

Водночас ти ніколи не знаєш, який кадр стане історичним. Напевно, Женя Малолєтка, коли поїхав знімати в Маріуполь, знав, що ці кадри стануть історичними. Він це усвідомлював.

Коли ми з колегами сиділи в Кураховому за два дні до повномасштабки і чомусь відмовились їхати у Маріуполь, бо це далеко і ми думали, що наступ росіян почнеться з Донецька, а нам тут до Донецька дуже близько, — ми були наївні. Ми думали, що ми зробимо фотку з колонами російських танків, швидко втечемо, і це буде історичний кадр. Але насправді ти не знаєш, який кадр таким стане і тому треба знімати стільки, скільки можна, але публікувати, думаючи головою.

«Якщо людина не хоче вона бути в кадрі, значить, її там не буде»

Коли ти збираєшся знімати людей, вони мають тебе бачити. Ти виходиш із машини, йдеш до них, не паркуєшся у них у дворі, а йдеш до них ногами. Вони мають бачити твою камеру, що вона висить у тебе на поясі, але ти її не береш у руки поки що. Ти з ними вітаєшся, намагаєшся говорити. І зазвичай, як це у нас працювало — ти питаєш «як ви?», а далі тобі годинами розповідають історії з пекла просто про все на світі. Тобі покажуть, розкажуть, підкажуть, куди сходити, щоб щось зняти, де у них заміновано, де там снаряди валяються.

Достатньо просто почати говорити. Буває так, що люди говорити з тобою не хочуть, і ти теж маєш це приймати. Якщо людина не хоче бути в кадрі, значить її там не буде. Ти перепрошуєш і йдеш собі далі.

Ти не лякаєш людей, бо ми теж таке бачили, здається, в Бородянці. Була висотка, де провалився проліт, і зверху там ще висіли дві бетонні плити. І на фоні цієї висотки йде бабуся, здається, з кравчучкою. Якийсь іноземний фотограф бачить її, починає бігти з усіх сил, на ходу міняє об’єктиви, робить кадр, він невдалий. Він біжить, випереджає цю бабусю, десь стає попереду, знову знімає кадр, знову невдалий, він знову кудись біжить. Ну, щоб що? Постій біля цього будинку годину і знімеш такий самий кадр. Хтось обов’язково ще пройде. Проїде жовтий жигуль, мужик на велосипеді буде їхати, діти прийдуть гратися.

Ти мусиш мати терпіння і чекати, а не лякати людей. Якщо це якісь прильоти — по-перше, ти тримаєш дистанцію, не лізеш людям в обличчя об’єктивом, бо це загалом не зовсім культурно і не зовсім правильно.

Якщо якісь люди незадоволені, вони агресивно реагують на тебе, ти їх не знімаєш. Ти можеш до них підійти, пояснити, хто ти такий, що ти робиш, чому ти тут перебуваєш. Зазвичай так це працює — декому ти надаєш емоційну підтримку, з кимось ти говориш.

Ми всі живемо в цій війні, у когось друзі, родичі, знайомі постраждали від цих обстрілів. Упевнений, що у кожного є хтось знайомий, хто зараз воює. У вас є спільні теми, про які можна поговорити. Ти можеш підказати, куди звернутися по допомогу, ти можеш підказати номери телефонів, бо ти їх знаєш. Іноді буває так, що людину просто треба обійняти. Ти бачиш, що людина на межі, вона зараз зірветься, ти її питаєш, чи можна її обійняти. І якщо вона каже «так», ти її обіймаєш, ви просто стоїте, ридаєте вдвох.

У момент, коли ти прибираєш камеру від обличчя, ти ж тут. І ти не поза контекстом існуєш. Тому ти намагаєшся допомогти, якщо ти можеш це зробити, бо ти людина передусім, а вже потім усе інше.

«Блогер не обмежений стандартами, не обмежений правилами»

Чим журналіст відрізняється від блогера? Блогер може сказати, хто мудак і кого треба ненавидіти. Блогер не обмежений стандартами, не обмежений правилами. Тому він може собі це дозволити. Журналіст — ні. Тому що ти пам’ятаєш, що немає простих відповідей на складні питання. Іноді вони, можливо, і є, але в більшості випадків — ні.

Ти не маєш права називати людей крадіями, ґвалтівниками, убивцями, поки немає рішення суду. І ти цього не робиш. Тому люди йдуть до блогерів, читають і дивляться їх. І якщо раптом так станеться, що всім-всім журналістам заборонять знімати, люди все одно будуть знімати на телефони. Вони будуть знімати відео, вони будуть знімати фото, вони будуть постити рилзи. І з цим ти теж нічого не зробиш.

Ми з колегами знімали обміни полоненими. І там теж є певні правила, зокрема правила публікації. Тому що це скупчення людей в одному місці. І журналісти намагаються їх дотримуватися. Ми не публікуємо кадри, поки не отримаємо дозвіл на це, поки це буде дозволяти безпекова ситуація. Люди цими правилами не обмежені, вони їх не знають, і вони знімають відео, постять в соцмережі фото з натовпу, з вікон будинків, ще звідкись — і з цим ти нічого не зробиш. Можна багато розказувати, які журналісти погані, але насправді це переоцінка впливу медіа, бо в сучасному світі інформацію поширюють не лише вони.