Місто любові та смерті. Як живе Херсон за кілька кілометрів від ворога

Над Херсоном сходить сонце. Промені падають на зруйновану КАБами будівлю обласної державної адміністрації на площі Свободи.

У червні 2025 року росіяни скинули на неї кілька авіабомб. Перед руїнами майорить український прапор і квітнуть троянди.

Квіти обрізає Ольга Чупікова, яка працює в місцевому комунальному підприємстві "Парки Херсона". Ці троянди для неї – символ того, що життя сильніше за смерть: "Вони встояли, хоча було два влучання КАБів… Будинки не витримують, залізо не витримує, а рослини витримують", – каже Ольга.

На початку повномасштабного вторгнення російська армія за лічені дні захопила Херсон. Але окупантам так і не вдалося завоювати прихильність місцевих жителів. Саме сюди, на площу Свободи херсонці виходили на мітинги проти окупації, тут же через дев'ять місяців зустрічали українських військових, які прийшли звільняти місто.

На цій самій площі, тепер майже безлюдній, Ольга з колегами й далі опікуються червоними трояндами. Вони рясно квітнуть поряд з вибухами, руйнуваннями та смертями, які стали звичними для жителів цього міста.

Сафарі на людей

Ольга в бронежилеті, на ньому позивний – Відьма. З собою вона носить маленьку чорну коробочку – детектор дронів. Цей пристрій добре знайомий тим, хто живе поблизу лінії зіткнення. Він подає сигнал, щойно наближається безпілотник.

Російська армія базується менше ніж за два кілометри від Херсона. Якщо точніше, на відстані в 1366 метрів – саме такою була довжина нині зруйнованого Антонівського мосту, що з'єднував лівий і правий береги Херсонщини.

Єдина перешкода для росіян зараз – Дніпро. Вони не можуть її подолати, тому обрали іншу стратегію. На місто летить артилерія, включно з танковими снарядами, авіабомби, дрони та міни. Від них можна сховатись хіба що під землею. Що ближче до річки – то небезпечніше й страшніше.

До повномасштабного вторгнення працівники "Парків Херсона" здебільшого прибирали вулиці, сквери та зелені зони. Зараз цим займається лише одна бригада – та, якою керує Ольга. Всі інші працюють на місцях прильотів. Коли рук не вистачає, Ольга з колегами також долучаються, щоб усунути наслідки атак.

"Вигрібаємо суху траву, щоб зупинити пожежі. Якщо люди думають, що не на часі, то це дуже актуально, бо дрони літають, роблять скиди, й спалахує все миттєво", – пояснює Ольга.

До вторгнення вона мала власну справу – розплідник рослин на лівобережжі Херсонщини. Він згорів. Будинок Ольги – в Антонівці, селищі, яке починається одразу за зруйнованим мостом. Оселя понівечена обстрілами, звідти неможливо забрати залишки речей.

"Намагаюся не згадувати, бо вистачає проблем і без того. Єдине, що весь час в голові крутиться вишня, що посадив мій син для мене… Це єдине живе, що від нього залишилось".

Син Ольги, Дмитро, був військовим. Цього року він загинув на Донеччині.

Останніми тижнями Ольга і далі керує бригадою і працює у місті, але постійно думає про одну з найгучніших тем у новинах – перемовини з Росією, країною, яка забрала в неї власну справу, дім та рідного сина:

"Якщо здадуть, підпишуть мирну угоду з розмежуванням по Дніпру, це все одно, що викреслити Херсон з мапи України, – вважає Ольга. – Росіяни як стріляли, так і будуть далі стріляти. Як вони навчаються на нас, влаштовуючи сафарі на людей, так вони й будуть це продовжувати".

Як це – жити у червоній зоні

Антонівка та мікрорайони поблизу – так звана червона зона. Цю територію найбільше обстрілює російська армія. Попри повну відсутність світла й майже повну – води та газу, частина місцевих залишається у своїх будинках.

Тут немає магазинів, а маршрутки не їздять, бо одразу стають мішенями для російських дронів. Ні швидка, ні ДСНС не приїжджають. За можливості поліція вивозить поранених і тіла загиблих. Сюди неможливо привезти будівельні матеріали, щоб полагодити будинки після обстрілів.

Місцеві намагаються якимось чином заправляти газові балони, добувати бензин для генераторів, дрова для опалення, а воду брати з місцевих свердловин. Деякі готують їжу на буржуйках, які передали волонтери, й живуть у підвалах власних будинків.

Ганна Коршун-Самчук живе у мікрорайоні Янтарний, що неподалік Антонівки. Порахувати, скільки тут залишилось людей, – важко, проте Ганна каже, що точно більше як тисяча, і всі вони рідко виходять зі своїх будинків.

Через те що у Ганни та її чоловіка Андрія є машина, вони стали для сусідів своєрідним містком у цивілізацію. Привозять їм гуманітарну допомогу з міста, хліб і все необхідне, що може вмістити автівка. Щотижня возять хворого на рак сусіда на променеву терапію. Подружжя опікується місцевими, адже їх квартальний (голова квартального комітету, аналогу ОСББ у приватному секторі. – LIGA.net) лікується після поранень.

"Він мав важкі поранення, коли допомагав сусідам гасити дах, і стався ще один скид (боєприпасу з дрона. – LIGA.net). Зараз йому рятують руку в Миколаєві в хірургічному відділенні", – розповідає Ганна.

Вона продовжує: "Раніше нам допомагав також чоловік на "Волзі". Він теж опікувався цими районами і сам тут жив. Але по ньому теж був скид з дрона, і він загинув".

Андрій показує фото, які робив на телефон дорогою додому. На них спалені автівки, міни-пелюстки, розкидані проїжджою частиною, та понівечені будівлі. Чоловік і сам має кілька контузій. Його автівка потрапляла під дронові атаки, а будинок – під обстріли.

Навесні в дах будинку Ганни та Андрія прилетів російський снаряд. Вони жили там вп’ятьох – із трьома родичками старшого віку. Ганна вирішила шукати інше житло, телефонувала потенційним орендодавцям. Проте ці пошуки не були успішними:

"Перший мій номер, я подзвонила, а власниця каже: боже, як класно, у вас є собаки. Я кажу: з нами ще бабусі та коти. Вона каже: коти? Ви що? Ні, в мене меблі. Я передзвонила іншим. Ті питають: скільки вас дорослих? Кажу: п'ятеро. Ми більш-менш молоді з чоловіком і ще бабусі 90+ років. Чую у відповідь: бабусі – ні, це запах. Буде ванять старостю. Я кажу: все зрозуміла, до побачення. Поклала трубку".

В останні три з половиною роки життя Ганни та Андрія – наповнені турботою за тими, хто поряд. Жахи війни не змогли відібрати у них почуття гумору й любов до життя.

По-справжньому щаслива подія сталася з їхньою родиною цьогоріч на День Незалежності: дядько Ганни, колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко, якого росіяни викрали ще в квітні 2022 року, нарешті, вийшов з полону.

Наступного дня у його матері та бабусі Ганни, яка живе разом з нею, був день народження – їй виповнився 91 рік. "Всі ці три роки вона казала, що дочекається сина, – говорить Ганна. – І дочекалась".

Подружжя не збирається виїжджати. Сусіди допомогли полагодити дах – його тимчасово закрили плівкою. Ремонт відбувався так: двоє людей лагодили, а двоє стежили за небом, щоб не було дронів.

"Як буде, так і буде. Я знаю, що Боженька нас оберігає для того, щоб ми надалі допомагали людям. Він не може нас покинути", – каже жінка.

Евакуйовані з Острова

На початку серпня цього року російська армія почала атакувати єдиний автомобільний шлях до мікрорайону Корабел. Місцеві називають його Островом, адже з усіх боків він оточений водою. Якщо міст остаточно зруйнують, жителі будуть ізольованими. Щоб цього не сталося, місцева влада вирішила їх евакуювати.

У 2023 році Острів чи ненайбільше постраждав після підриву росіянами Каховської ГЕС. Тоді вода піднялась настільки, що квартири на перших поверхах затопило. Вулицями пересувались на човнах. Проте що тоді, що зараз більшість людей виїжджає неохоче.

До початку евакуації в серпні цього року тут жили близько двох тисяч херсонців. Нині залишається приблизно двісті людей. Усіх дітей, за словами місцевої влади, вивезли. Частина евакуйованих поїхала до родичів, частина залишилась в облаштованих прихистках.

В одному з них коротку екскурсію проводить комендантка Людмила. Каже, що зараз не так багато жильців на місці: хтось пішов на роботу, хтось – оформлювати документи ВПО. Чоловіки, жінки та сім’ї живуть в окремих кімнатах. Разом із ними їхні домашні улюбленці – коти й собаки.

Евакуйовані зможуть жити тут наступні пів року. Якщо за цей час ситуація не зміниться, вони, імовірно, залишаться у прихистку й надалі.

Попри те що люди живуть безкоштовно, їх годують і за комунальні послуги не треба платити, більшість хоче додому. Між собою жінки, які тут живуть, переговорюються, мовляв, світло не увімкнуть, бо місцева влада не хоче, щоб на Острів повертались люди.

Голова Херсонської міської військової адміністрації Ярослав Шанько каже, що над відновленням комунікацій постійно працюють, проте зробити це у місці, яке постійно обстрілюють, доволі складно:

"Я теж отримую коментарі в соцмережах, що ми щось не хочемо. Я намагаюся відповідати всім, але потрібно зрозуміти, що в нас війна йде зараз. Для ремонтних робіт потрібна велика техніка. Міст пошкоджений, і він не може виконувати свою функцію на 100%... Як тільки буде можливо щось зробити, ми це зробимо", – каже Шанько.

Зараз на Острові є електропостачання, але воно може зникнути в будь-який момент після російських обстрілів. Воду подають за графіком кілька годин на день. Ймовірно, опалення цьогоріч не буде зовсім.

Бізнес у фронтовому місті

За словами Шанька, до початку повномасштабного вторгнення у херсонській громаді жило 323 тисячі людей. Зараз лишається 77 тисяч, у самому Херсоні – приблизно 65 тисяч жителів.

За можливості люди намагаються переїжджати у райони далі від Дніпра. Туди, куди менше "долітає", проте, як кажуть херсонці, безпечного місця немає ніде.

Після обіду людей на вулицях меншає. Деякі заклади й магазини працюють до 15:00 або 16:00. Проте кав'ярня "COFFEE 11/11" закривається лише за годину до комендантської, яка влітку починається о 21:00, взимку – о 20:00. Власник кав’ярні Олексій Гайдук розповідає, що відкрив її після деокупації Херсона. Назвав символічно, бо ЗСУ звільнили місто саме 11 листопада 2022 року.

Олексій повернувся до міста за пів року до вторгнення – тут живуть його батьки. До цього 13 років жив у Києві.

Попри пізню для Херсона годину, на літньому майданчику кав'ярні зайнято більшість столиків. Люди п'ють лимонади, замовляють каву й смакують десертами. Чути іноземну мову.

Власник каже, що навіть в день, коли через дорогу від кав'ярні прилетіло, а заклад пошкодило вибуховою хвилею, робота тривала, бо люди приходили по каву.

"Поки ми живі, цілий бізнес, то треба тут працювати", – каже Олексій.

Скоро розпочнеться комендантська година. На площі Свободи та в центрі міста зовсім не так велелюдно, як в кав’ярні Олексія. Можна стояти на проїжджій частині й бути впевненим, що тебе не зіб’є жодна автівка.

На площі майорять українські прапори. Її прикрасили до державних свят. Позаду них – все та сама понівечена будівля адміністрації. Тут важко знайти хоч одне вціліле вікно, але якщо особливо не вдивлятись і сконцентруватись на трояндах, що квітнуть, на секунду згадується мирний Херсон. У ньому теж майже не було людей і машин, бо на свята всі їхали на море й дачі на лівобережжі.

Тепер через річку – російські окупанти, які щодня вбивають херсонців. Лягаючи спати, місцеві не знають, чи прокинуться завтра, чи встоїть їхній дім. Але над площею Свободи знову сходить сонце. Люди їдуть на роботу в маршрутках із забитими фанерою вікнами, п'ють каву та телефонують рідним, щоб дізнатись, як минула ця ніч. Життя триває.