Рецензія на серіал “Дівчина мого сина” / The Girlfriend

10 вересня на сервісі Prime Video одночасно вийшли усі шість епізодів психологічного трилера “Дівчина мого сина”, сюжет якого заснований на однойменному романі Мішель Френсіс, що з’явився на полицях книгарень у 2017 році. Екранне протистояння розіграли між собою Робін Райт та Олівія Кук, котрі виконали ролі матері та дівчини персонажа Лорі Девідсона відповідно. Наскільки цікаво спостерігати за цим принциповим як ніколи конфліктом — виклали у рецензії нижче.

Плюси:

присутність захопливих моментів; акторські виступи Олівії Кук та особливо Робін Райт; спільні сцени головних героїнь;

Мінуси:

присутність нудних моментів; сумнівні сценарні рішення; можливо, саме ви не є цільовою авдиторією такого контенту;

6/10

Оцінка
ITC.ua

“Дівчина мого сина” / The Girlfriend

Жанр психологічний трилер
Режисерки Робін Райт, Андреа Гаркін
У ролях Робін Райт, Олівія Кук, Лорі Девідсон, Валід Зуайтер, Анна Ченселлор, Франческа Корні, Шалом Брюн-Франклін, Карен Генторн, Лео Сутер, Таня Муді
Прем’єра Prime Video
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Багато з нас, хто пов’язав себе узами шлюбу, пройшли через той незручний момент, коли настає час знайомити свою другу половинку з батьками. Ось саме такий наступив у житті студента-медика з заможної лондонської родини Деніела Сандерсона, який привів додому свою нову пасію — ефектну кобіту з ягідним ім’ям Черрі Лейн. Але з самого початку у неї якось не задалася дружба з владною матір’ю бойфренда — художницею Лорою, котра не уявляє свого життя без улюбленого синочка поруч.

З плином часу взаємна неприязнь Лори та Черрі набуває зловісних обертів і переростає у справжню війну, у якій кожна готова піти на підступність, маніпуляцію і банальний обман заради виграшного становища. На тлі цього непримиримого конфлікту двох хижачок непорозуміння між Робертом Де Ніро та Беном Стіллером у “Знайомстві з батьками” (2000) здасться дитячим лепетом.

Підтвердженням цих слів послужать перші кадрі серіалу, які хоч і не розкривають усіх подробиць та інтриг (а їх тут буде дуже, дуже багато), але переконливо дають зрозуміти, що усе завершиться різаниною. Втім, до неї ще треба дожити, а для цього глядачу належить з головою зануритися у розкішний спосіб життя Сандерсонів та нездорові стосунки Лори і Деніела, що ні-ні, та й наштовхують на думки про комплекс Йокасти.

Не важко здогадатися, що рушійною силою сюжету виступають дві скажені дівиці, тоді як чоловічі персонажі виконують суто номінальну функцію — давайте, щоб не вішати на людей ярлики і не називати тендітного Деніела мамієм, просто відзначимо, що зупинився він на ментальному розвитку 7-річного школяра. З огляду на такі ввідні дані глядачу варто розуміти, чи є він цільовою авдиторією жіночих пристрастей подібного штибу — недарма ж згідно Rotten Tomatoes рецензувати “Дівчину мого сина” в переважній більшості взялися представниці прекрасної статі.

Підкріплюється оповідь загальною глянцевістю та промовистим попсовим саундтреком, притаманним, скажімо, екранізаціям невибагливого читва на кшталт “П’ятдесят відтінків сірого” (2016).

Виразною особливістю оповідання став той факт, що за прикладом першоджерела ведеться воно як з погляду Лори, так і Черрі, тож однакові ситуації в очах героїнь виглядають зовсім по-різному. Проблема місцевого ефекту Рашомона в тому, що глядачу важко обрати чиюсь сторону, адже жодна з панянок не заслуговує на наше співчуття (або, навпаки, точково начебто і заслуговує, щоб згодом переконати нас у хибності будь-яких проявів емпатії). Словом, глядачем тут теж намагаються маніпулювати.

Спецпроєкти

Для свого жанру і заданого напрямку “Дівчина мого сина” видається пристойною нісенітницею — ставки зростають, жінки божеволіють все сильніше і завдають шкоди одна одній все більше.

Не те щоб спостерігати за цими перипетіями велика насолода (як і невелика — оцінювати художню виставку Лори, картини якої можна схарактеризувати не інакше як “sausage fest”, if you know what I mean), якщо не сказати, що на екрані відбувається повнісінька дичина. Але коштом стандартних прийомів творцям частково, помірно вдається утримувати увагу. На неї працюють і вищевказане підвищення ставок та, як наслідок, напруги в кадрі, і обов’язкові кліфхенгери, куди ж без них, і різні погляду, що не дозволяють аж прямо засумувати.

Олівія Кук, якій перманентно довелося красуватися у кричущих нарядах, та особливо Робін Райт зробили чудову роботу — у найбільш бурхливі моменти наелектризованість повітря навколо них досягає свого апогею, і ти буквально чекаєш, що та чи інша суперниця утне цього разу.

При цьому пані Райт ще й власноруч зрежисерувала половину епізодів, але для неї то не нова функція, враховуючи постановницький досвід в “Картковому будинку” (2013—2018) чи “Озарку” (2017—2022). Про інших дійових осіб сказати до ладу нічого, настільки сильно історія зосереджена на поганих дівчиськах.

До фіналу можна ставитися по-різному, це вже залежатиме від вашого особистого сприйняття. Та до того часу екранне протистояння встигає добряче дістати не тільки усіх навколишніх у кадрі, але й глядача біля екрана — припиняйте нарешті ви це безглузде перетягування каната, навіжені! Іноді його достатньо просто відпустити, щоб ненависна опонентка незграбно гепнулася на землю.

Висновок:

“Дівчина мого сина” точно не є обов'язковим до перегляду і його спокійно можна попускати. Але і провалом проєкт назвати язик не повертається — у своїй ніші це цілком компетентне шоу.