Шлях у засвіти. Остання путь воїна очима побратима

Ця розповідь – про шлях тіла полеглого героя. Автор цього матеріалу не може наразі відкрити своє ім’я, тому що служить у розвідці. 

Близько опівночі отримуємо дзвінок: «двохсотий» – загиблий. Це означає, що близько 4-ї ранку ми повинні рушити до так званого «польового моргу». Це мій перший виїзд. Я не надто хвилююся, але не хочеться ненароком проявити неповагу до тіла. Тож вирішую не снідати навіть кавою. 

Світає, їхати треба ще далі на схід, хоч ми й так на Сході. Сонце встає над чорною дорогою, все точно так, як на прапорі Донецької області.

Ми – служба супроводу. Не всі навіть у війську знають, чим ми займаємось, не кажучи вже про цивільних: наше служіння – на межі двох світів.

Тонкі рукавички

З траси повертаємо до якогось села, там виїжджаємо до поля на краю населеного пункту та на віддалі підрулюємо до старих одноповерхових технічних споруд. Тут вже стоять з десяток машин: позашляховики, як і у нас, європейські карети «швидкої» та вантажний мікроавтобус з написом «На щиті».

Виходимо вдвох з машини та одягаємо тонкі хірургічні рукавички, яких у багажнику завжди кілька коробок. Більш досвідчені побратими попереджають: товсті гумові рукавиці, такі, як для посуду чи миття ванн, не підходять – вони рвуться чи злізають.

«Польовим моргом» виявляється якийсь старий хлів. Невеликий простір навпроти розчинених дверей біля нього відгороджений парканчиком. Машина «На щиті» стоїть задніми дверцятами перпендикулярно до виходу. 

Польовий морг

У сараї темно – крізь розчинені двері видно кінці санітарних мішків – білих та чорних – і маленький стіл із санітайзером на вході. 

О шостій ранку щодня тут збираються представники всіх військових частин, де є загиблі, тіла яких евакуйовані сюди. Сьогодні тут чоловік з десять: хтось більш звичний до запаху стоїть між машиною та відкритими дверима, інші – трохи далі. Кілька курять. Кремезний дядько повністю у військовій формі сварить свого підлеглого, аби той зняв звичайну медичну маску. «Весь цей запах в момент збереться в масці й ти будеш дихати концентратом», – переконує командир. Підлеглий знімає, під примусом.

Недобрий дух і правда дуже сильний. Потім ще день-два він відчувається в носі, його важко вимити чи вишмаркати. Ти постійно з ним ходиш.

В іншій компанії готуються морально за допомогою гумору: «Та да, я їду, дивлюся, якийсь воїн голосує на дорозі. Я такий зупинився, кажу, сідай, братику, підкину. Він такий дивиться на емблему на машині і так головою крутить – ні, типу, дякую», – навіть тут травить байки водій.

Полеглі герої

Звучить пропозиція розпочати. Мішки треба винести з приміщення та розкласти в рядочок на землі. Робимо це всі разом.

«Якийсь легкий, певно, тіло не ціле», – каже один з військовослужбовців, з яким я несу чиїсь рештки.

Ми не знаємо, що на нас чекає: тіло може бути свіжим та цілим – герой міг загинути, наприклад, від кульового поранення. А можуть бути й скиди, й ураження від танкових чи артилерійських обстрілів, тоді нам не відомо, що від людини залишилось.

Ось вони лежать в ряд на землі – чорні та білі мішки. Обережно їх відкриваємо. Не можна сказати, що смороду більшає – він тут навкруг на максимумі. Розстібаємо повністю. Наш свіжий – можна розпізнати за обличчям. В інших – складніше, треба дивитися за документами. Когось відправлять на ДНК-аналіз, тому ще взагалі невідомо, хто це.

Красивий череп

Два тіла повністю в глині й землі, видно, що пролежали десь в окопі певний час. Всі у бойових костюмах. Десь вже видно кістки, хтось на спині у весь зріст, а один – скрючений на боку, неначе тримається за живіт, в нього відсутня кисть. Ще в одному мішку абсолютно цілий та чистий череп. «Ого, вперше таке бачу – щоб без пошкоджень і так виблискував, як у фільмах», – зауважив побратим.

Наш – цілий та спокійний, зі скандинавськими татуюваннями на кистях. У мішку багато крові, але я не розумію, де рани – певно, кульове чи осколкове поранення в тулубі. Його очі розплющені, я дивлюся в них і думаю, чи потрапив цей воїн до Одіна у Валгаллу, чи до Фрейї у Фолквангр, адже саме вона має першочергове право забирати полеглих з поля бою. А може, він з Ісусом чи вже переродився у колесі Сансари. Подумки дякую йому. Певно, я дивлюся в очі герою надто довго, хтось мене вже штовхає…

Роззираюсь. Бачу метрах у 15-ти якогось дядька, голого по пояс, з пляшкою «Прозорої» в одній руці та зубною щіткою в іншій. Він стоїть та чистить зуби просто тут. Ця сцена приземляє, починаю працювати…

Обшук

Мій побратим вже дістав документи, поклав загиблому на груди та зробив фото на телефон. Далі – я. Найочевидніше – годинник, зняв легко. Перстень з емблемою роду військ годі й пробувати чіпати. Його повинні якось зняти в справжньому моргу під час розтину.

Обдивляємось тіла, переглядаємо одяг. Кожен займається своїм. Обмацую кожну кишеню – яких у бойовому костюмі дуже багато. В одних штанях може бути з десяток чи більше. Ось запальничка, її викидаємо. Щось цінне – лишаємо, аби передати рідним. У моєму випадку цінного чи небезпечного майже нічого – бойові побратими полеглого вже обшукали тіло до мене.

Далі мішки застібаються, їх беруть за ручки кілька чоловік та складають у вантажний мікроавтобус «На щиті».

Папери та одяг

Одразу після інформації про загибель робимо довідку-доповідь, яку підписує командир. На основі цього робиться сповіщення, що відсилається до ТЦК. Там уже роблять своє сповіщення і, за можливості, разом з лікарем, йдуть додому та віддають «похоронку» родичам.

Знаходимо чергового ТЦК, дізнаюся, хто займається полеглими і вже тримаємо з ним зв'язок. Що ми на фронті, що вони в ТЦК працюємо цілодобово, тому і спілкування йде тоді, коли потрібно, без зайвих затримок.

Потрібно ще зателефонувати начальнику речової служби, він кидає заявку на склад. Ми їдемо полями за багато десятків кілометрів і забираємо форму для поховання. Тут вже водій пише, на якому відрізку шляху перебуває тіло, ми це теж постійно тримаємо на контролі.

У дорозі

Далі тіло прямує до великого міста, де є морг. Там проводять розтин та аналіз на алкоголь і наркотики. Якщо їх знаходять – родина не отримає виплат. Вважається, що нетвереза людина сама наражає себе на небезпеку. Втім, є вірогідність довести відсутність причинно-наслідкового зв'язку між станом сп'яніння та загибеллю – цим займається суд, і він розв'язує питання виплат у кожному спірному випадку.

Одночасно служба супроводу замовляє машину «На щиті», і вона везе тіло далі – в інше велике місце, де є спеціальний хаб для решток.

Інколи щастить і трапляється прямий маршрут, тоді тіло привозять на прощання швидше. «На щиті» хочуть перейняти систему роботи «Нової пошти» з їх ефективними розподільчими центрами.

Потім героя привозять у морг міста, де є ТЦК та СП. Там вже ним опікується офіцер ТЦК: забирає з моргу, забезпечує транспорт. Все це робиться у тісному контакті зі службою супроводу військової частини.

Служба супроводу так само тримає контакт через месенджер-групи судмедекспертів, моргів, «На щиті». Завантажує, куди треба, документи та відстежує статус й місцеперебування тіла. І, звісно, відповідає на всі численні питання родичів.

Ми будемо тримати контакт з ТЦК та СП ще якийсь час, поки буде проходити обмін потрібними запитами та документами.

Церква

Тепер починається моя персональна дорога на похорон, вона займає годин дев'ять. Нарешті дістався райцентру на Наддніпрянщині. На прощанні я – представник частини, в якій служив загиблий. Ставлю в ТЦК відмітку у відрядному листі. На подвір'ї через гучномовець звучить оголошення про хвилину жалоби – зараз рівно 9 ранку. Я не відразу реагую, не відразу зрозумів, що відбувається – у прифронтових містах чи селах я не зустрічав такого, можливо, не проїздив у цей час.

Бачу, що всі поховали телефони та зосереджено стоять, опустивши голови. Я теж згадав полеглих подумки та подякував їм.

Пан майор з ТЦК та СП скидає точку. Паркуємось неподалік автобуса з траурними відмітками біля великої церкви. Там вже з десяток військових у піксельному державному однострої: від солдата до лейтенанта – військовослужбовці з «військкомату». Вони будуть носити труну, робити військовий салют – постріл автомата в повітря. Знайомлюсь та йду купувати квіти.

Вітаюсь з родичами – стандартні питання: як помер, яким побратимом був. Чи зможе найближчий родич отримати тепер бронь, досі він «оминав» групи сповіщення ТЦК. Питає не він – його дружина, хоч той сам прийшов на поховання. Труна в церкві закрита, родичі стоять півколом, ладан тихо пливе перед образами.

Далі військові беруть домовину, починається траурна хода центром містечка.

Після поховання – на сповіщення

«Всі чомусь думають, що в ТЦК є окрема почесна варта, яка просто отак чекає на поховання! В мене і сповіщення, і розслідування, і нескінченні скарги від якихось адвокатів – робота нон-стоп майже без вихідних… І плюс поховання. А хто ж його поховає?», – каже пан майор з місцевого ТЦК та СП. Він та його хлопці роз'їдуться не раніше, ніж на кладовищі у рідному селі полеглого закінчиться поховання.

Хлопці дещо напружені – сьогодні їм ще доведеться вручати повістки місцевим чоловікам, а це незабутній конфліктний досвід.

Жалобна хода з музикантами проходить містечком, люди шанобливо стають на коліно. Далі – автобус, село, кладовище. Розпитую родичів про полеглого та відмовляюся від пропозиції долучитися до обіду – це заборонено. Та й люди після чарки іноді можуть озвучувати свої версії, зокрема, обвинувачувальні.

Сідаю за кермо, вмикаю навігатор. Вісімсот з гаком кілометрів до фронту, назад. Доброї дороги: тобі – у засвіти, у вічність, а мені назад – на Схід.

Дякую тобі, братику, де б ти тепер не був!

Іван Петров, військовослужбовець, журналіст