Сморід від спалених тіл та постійні розстріли: історія 9 місяців життя в окупованому Херсоні

Окупацію Лариса Григоренко пригадує уривками. Перший день війни був найстрашнішим через розгубленість і нерозуміння, як далі складеться життя. Херсон опинився в облозі вже в перші години, а 1 березня росіяни окупували місто. Лариса залишилася з двома доньками: 15-річною Альоною та 18-річною Анею. Її чоловік напередодні поїхав у відрядження до Києва.

Лариса нині живе в Німеччині з двома доньками / Фото 24 Каналу

Спершу вони облаштували сховище у підвалі: там спали в шубах і зимових чоботах, бо було дуже холодно. Але швидко зрозуміли, що це ненадійне укриття, й перебралися до сауни, розташованої в центрі будинку. Через відсутність вікон це місце здавалося безпечнішим і однозначно було теплішим. Дві полиці з дощок застелили всіма ковдрами, що були вдома. Уночі, почувши вибухи, дівчата бігли туди. Їхньою "сиреною" були вибухи.

"Найстрашніше, коли над головами пролітали винищувачі. Цей звук, здавалось, неможливо витримати. Діти особливо лякалися. Ніколи не знаєш, куди він полетить і де впаде", – пригадує Лариса.

Найважче витримати крики людей, яких катували

У перші дні війни в молодшої доньки почалися панічні атаки. Така реакція повторювалася щоразу, коли Альона бачила російських солдатів зі зброєю. А їх часто можна було зустріти на вулиці: вони патрулювали, сиділи на БТРах та переганяли техніку.

"Їй було дуже страшно. Я розуміла, що не можна показувати жодних емоцій. Аня теж це усвідомлювала, а в Альони підкошувалися ноги. Вона не могла йти, задихалася. Ми брали її під руки й тихо просили: "Альоно, не кричи, не біжи". Не можна було їх провокувати. Треба було поводитися так, щоб у них не виникало жодних підозр і щоб вони не мали приводу причепитися", – пригадує Лариса.

Причепитися вони могли до будь-кого: до жінок, які стояли біля українського прапора, намальованого на паркані, чи до чоловіка, що ввечері проводжав дитину. Люди часом зникали безвісти. Їхні друзі та рідні шукали їх у ФСБ, Росгвардії чи в окупаційних військах.

Знайомий Лариси зник на три тижні, як виявилось пізніше – увесь цей час він провів у підвалі. Повернувся весь у синцях. Казав, що найважче було витримати крики людей, яких катували.

Вулиці зі згорілими балконами

Провокувати росіян було категорично заборонено, адже можна було поплатитися життям. Люди, які виглядали з балконів, щоб зняти на телефон росіян, що заходили в місто, були вбиті.

Лариса розповіла, що в місті є кілька вулиць із вигорілими балконами. Одну жінку росіяни застрелили миттєво просто на балконі. Вона намагалась зняти відео. На іншій вулиці чоловік кинув у росіян коктейль Молотова. Унаслідок "відповіді" вигоріло вщент кілька квартир.

Якщо ти робиш щось проти них, треба розуміти: відповідь буде негайною. У них сил значно більше. Людей розстрілювали без зволікань. Коли окупанти переганяли техніку – усі знали, що й до вікон підходити не можна. Усе має бути заштореним,
– пояснює Лариса.

Удома Лариса повикручувала лампи, що реагували на рух, аби вони не вмикалися від випадкового шурхоту.

"Вночі молилися, щоб до нас не прийшли"

Вночі повз їхній будинок часто проїжджала громіздка машина, яка перевозила ракети. Її колесо було заввишки з людину, а на самій машині сиділи росіяни з автоматами.

Неподалік розташований шкільний стадіон. Саме туди окупанти звозили ракети й звідти запускали. Вони заїжджали в густонаселений район, здійснювали пуск і швидко тікали. Після цього прилітав удар у відповідь. Люди ховалися, де могли. Здебільшого у підвали, адже бомбосховищ у місті не було.

Коли під нашими воротами вони проїжджали, то ми тільки молилися. Виглядати не можна було, бо вони були з приладами нічного бачення. Молилися, щоб тільки не до нас, щоб вони проїхали повз,
– пригадує Лариса.

Тож люди затаювалися вдома й намагалися триматися подалі від вікон, коли окупанти перевозили вночі ракети чи переганяли техніку.

Вечорами ж на людей очікувало нове випробування: росіяни в пересувних крематоріях спалювали тіла.

"Щовечора на вулиці було неможливо дихати. Росіяни палили людей у крематоріях – і своїх, і наших, усіх підряд. Стояв такий сморід, що витримати його було неможливо. Чому вони робили це саме ввечері – я не знаю", – пригадує Лариса.

Жили під дулами автоматів

Удвох із дітьми вдома Лариса проводила 90% часу окупації. Вони дивилися фільми, читали книжки, садили квіти й доглядали за садом, а дівчата дистанційно виконували домашні завдання. Та все ж іноді доводилося виходити на вулицю. Зокрема, дівчата ходили за їжею, завжди разом.

Лариса з дочками / Фото з сімейного архіву

У перші тижні війни в місті закінчилися українські продукти. Росіяни "ділили" бізнес між собою, відкривали крамниці й завозити свої товари. Дівчата вирішили, що не будуть користуватися рублями й не купуватимуть їжу в окупантів.

Приватні пекарні мали запаси борошна й пекли хліб. Все, що було в супермаркетах, зникло за два тижні. Залишалася лише випивка. Усе розкупилося надзвичайно швидко,
– пригадує Лариса.

Єдиним українським осередком залишався ринок. Попри окупацію, херсонці привозили туди продукти: м’ясо, овочі, фрукти, різні крупи, домашнє масло та сири. Вибір був невеликий.

"Їжі було небагато, але скільки її там треба? Готували кашку, картоплю з м’ясом. Ми не бачили ні ковбаси, ні цукерок, нічого подібного. Коли ми вже виїхали на територію, підконтрольну Україні, нам так усього хотілося, що купляли все підряд", – пригадує Лариса.

Розплачуватися в окупації можна було лише картками – готівки ні в кого не було. Люди продавали на довірі: брали номери банківських карток, купували продукти та йшли у місця, де ловив сигнал інтернету. Інколи там з’являлися окупанти, але продавці й покупці вдавали, що їх не бачать і не бояться, нібито за ними не стежать солдати з автоматами.

Дівчата виходили на двір, щоб піти до друзів, у яких був інтернет, щоб зателефонувати рідним, прочитати новини та отримати домашні завдання з університету та школи. Пересувалися вузькими маленькими вуличками, де росіяни рідко могли бути.

У місті росіяни поводилися, як "хазяєва". Вони навіть привезли свої сім’ї. Якщо вони йдуть, ми переходили на інший бік дороги і не ходили там, де їх можна зустріти. Вони завжди і скрізь були з автоматами. Коли їздили по місту, їхала якась техніка чи БТР, то зверху сиділо кілька осіб із автоматами. Без зброї навіть боялися,
– пригадує Лариса.

У провулках херсонці залишали знаки підтримки один одному: на парканах висіли жовто-блакитні стрічки або маленькі намальовані прапорці. Це додавало сил Ларисі та її донькам, нагадуючи, що скоро їх звільнять, а окупація залишиться лише страшним сном.

Херсон, 2022 рік / Фото з архіву Лариси Григоренко

"Ти живеш, як у клітці або тюрмі. Не маєш права ні на що, абсолютно ні на що. Я просто намагалась зберегти дітей і їхнє життя", – зазначила Лариса.

Як старша донька виїхала з окупації?

Восени старшій доньці Ані потрібно було їхати на навчання до КПІ в Києві, але гуманітарних коридорів не було: дорога через Миколаїв була закрита, а виїзд через окупований Крим Лариса навіть не розглядала. Батько однокласниці, чия родина вже виїхала, вирішив їхати сам автомобілем. Він шукав, кого може взяти з собою, бо росіяни менше чіплялися до машин, де сиділи діти та жінки.

Лариса наважилася відправити Аню разом із ним. Вони переправлялися поромом, потім через Василівку. Після 38 блокпостів дівчина потрапила на підконтрольну Україні територію.

"Приїхав цей пором. Я навіть не знаю, як туди вмістилося цих десять машин! Як у мультфільмі про капітана Врунгеля: машини начіплялися з усіх боків на пором. Він такий малесенький, остання машина висіла на трапові. Дуже переживала, але доїхали!" – пригадує Лариса.

Місяць перед звільненням Херсона: зникли вода та світло

Лариса та Альона останні місяці окупації залишились удвох. Осінь була важкою. Тоді зникла вода і світло, продуктовий ринок вже не працював, тож їли те, що залишалось в запасах. Дівчата могли приготувати собі їжу завдяки тому, що вдома був газ.

Херсонська міська влада організувала доступ до води. Місто черпає її з Артезіанської свердловини, а не з Дніпра. Свердловини перестали працювати, коли зникла електрика. Влада відправляла трактор із дизельним генератором, щоб качати воду, а містяни приходили з бутлями, щоб набрати додому.

"Бо в іншому місці зовсім ніде не було води. Тоді вже й їжі не було ніякої, бо з Олешок нічого не могли привезти. Ми десь місяць так жили", – пригадала Лариса.

Яким був день, коли ЗСУ звільнили Херсон?

11 листопада 2022 року Лариса зі свахою пішла на ринок, щоб купити квітку для свого саду. Доглядаючи за ним, жінка відволікалася від реальності. Тоді вже люди між собою перешіптувалися, мовляв, на Таврійському нібито стоять "наші".

Таврійський недалеко – маршруткою хвилин 15 від місця, де перебувала Лариса, але їхати їй було страшно. Жінка повернулася додому і посадила хризантему. Аж раптом до неї прибігла подруга. Вона сказала, що говорять про звільнення Херсона.

Ми з Альоною йдемо дивитися. Виходимо на вулицю Кулика, а там – купа народу! Всі кажуть, що вже їздили наші автомобілі з українськими прапорами. Боже, які ми були щасливі, що нас звільнили! Ми можемо дихати вільно! Стемніло, а ми можемо вийти на вулицю. Всі повиходили на вулицю,
– пригадує Лариса.

"Йдеш вулицею – щось летить. О, пролетіло далі. Добре. Йдемо далі. На бульварі Шевченка лежали маленькі "стріли". Це бомби, що вибухали на висоті близько метра, аби вражати людей. Потім усе залишалося просто на землі. І думаєш: добре, що обстріл не застав тебе саме тоді, коли ти пробігала повз", – пригадує Лариса.