"Довга хода" або похмурі голодні ігри: якою вийшла екранізація антиутопії Стівена Кінга

Можна стверджувати, що перед нами — один із найважчих трилерів за останній час. Режисером картини став Френсіс Лоуренс ("Голодні ігри"). І ці "голодні ігри" у багато разів голодніші, ніж ті, що нам доводилося бачити раніше. Фокус уже подивився фільм і розповідає про нього.

Альтернативна реальність у США, часовий простір, за сприйняттям, — період після війни у В'єтнамі. Це не дивно, адже роман був у далекому 1979 році, коли пам'ять про події була ще свіжа, а ветерани війни були частиною життя громадян США.

П'ятдесят молодих людей відбирають за жеребом для щорічного марафону. Коли хтось із учасників ходи втрачає темп і сповільнюється, його розстрілюють впритул. Останній, хто вижив, за ідеєю, отримує великий куш.

Ідея, для сьогоднішнього кінематографа не нова. Тут спадає на думку і "Гра в кальмара", і "Людина, що біжить", і вже згадані "Голодні ігри". Але такого градуса драматизму, мабуть, не досягала жодна варіація на тему.

Упродовж фільму глядачі вболівають за Рея Гаратті (Купер Гоффман) і його суперника Пітта (Девід Йонссон). Сюжет розгортається навколо їхньої міцної дружби, попри суперництво. Звичайно, у героїв є і темні сторони, з якими нам доведеться познайомитися під час розвитку історії, але це не скасовує загального враження: дружба перед обличчям смертельної небезпеки, коли вижити вдасться тільки в одного.

Вони жартують один над одним, говорять про все на світі. Це, безумовно, зближує героїв.

У сюжеті є і другорядні герої, чия присутність на деякий час "розбавляє" загальну напругу. Але надовго цей ефект не затримується: військові регулярно когось розстрілюють. І кожен черговий постріл у голову нам показують у деталях. Тож, глядачам буде не до сміху.

Ряди набутих друзів регулярно рідшають, а з ними змінюється і наше уявлення про людську витривалість і ціннісні устремління. Можливо, якби ці люди познайомилися за інших обставин, вони б створили спільну справу або стали б членами дружного чоловічого "клубу по п'ятницях". Але їх привели у смертельну гру складні особисті мотиви, що заважають творчим процесам кожного з них.

Акторський склад картини — чудовий. Хоффман і Йонссон ідеально впоралися з глибоким драматизмом своїх ролей, що балансують десь на межі страху смерті, боротьби за можливість соціальної переваги і якогось відчайдушного гумору.

Перед нами — військова драма без війни в кадрі, але з війною всередині кожного персонажа. А ще вона про те, що людині часто властиво розуміти важливе, коли вже нічого не можна змінити.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, яким вийшов український фільм "Малевич".

А також розповідав, яким вийшов фінал грандіозної кіноепопеї "Абатство Даунтон".