Юлія Буйновська: Я досить довго воювала з невпевненістю в собі, тим паче на сцені

З 29 вересня на глядачів Нового каналу чекає продовження шостого сезону серіалу «Будиночок на щастя». Одну з головних героїнь цього сезону – дизайнерку Дашу, яка приїхала в Сеньківку з Франції, – грає Юлія Буйновська. Акторка, до речі, теж фанатка моди і має фах стиліста.

В інтерв’ю Коротко про Юлія Буйновська розповіла про зйомки в комедійному серіалі, як стала акторкою, абсолютно про це не мріючи, що дає їй впевненість у собі та чому важливо уважно ставитися до свого психологічного здоров’я, про стосунки з чоловіком, актором Єгором Козловим, та чому живе не мріями, а «хотілками».

Не боюся ходити на проби, бо знаю собі ціну

- Юлю, ви приєдналися до шостого сезону «Будиночку на щастя» на Новому каналі, де за ці сезони вже сформувалася своя компанія акторів. Легко влилися в тусовку?

- Оскільки це перша комедія в класичному жанрі у моїй фільмографії, було досить страшно, що я не впишусь взагалі, бо досвіду в такому жанрі в мене не було. Працювати з колегами було не страшно. Острах був саме щодо гри, чи буде моя гра відрізнятися від гри інших акторів.

- Таке враження, що вашу героїню Дашу писали спеціально для вас.

- Справді, це фантастика. Бо я горю модою, моя друга професія - стиліст. Я ще й затята фанатка Парижу, регулярно туди їжджу. До того ж вивчала французьку мову і сказала про це на кастингу. І так склалася доля.

- Що чекає на вашу героїню у нових серіях?

- Саме в другій частині шостого сезону мій персонаж повноцінно розкривається. Думаю, всі вже зрозуміли, що в нас з Максом, якого грає Костянтин Войтенко, будуть любовні перипетії. Буде цікаво спостерігати, як в нас починаються стосунки, як Даша та Макс притираються, в тому числі і в побуті, будуть перші сварки. Це буде дуже комічно.

- З Костею комфортно на майданчику? Можливо, ви вже були знайомі?

- Ні, ми не були знайомі. Але він досить позитивно відреагував на мене на пробах. Ми не дружимо, не спілкуємося поза майданчиком. Просто працюємо як колеги - і все.

- У вас цікава біографія. Коли всі кажуть, що хотіли бути акторами з дитинства, у вас все навпаки. Ви не мріяли стати акторкою. Вступати в театральний вам порадила мама, коли прийшов час обирати професію. Як вам це вдалося? Бо має бути певна підготовка. До того ж, далеко не всі вступають з першого разу.

- Напевно, мені вдалося, бо я не думала, що щось може не вдатися, в мене не було страху. Це єдина відповідь. Я не думала про те, що може не підійти мій репертуар, що я сама можу не підійти. Не знаю, звідки тоді взялось в мене стільки впевненості.

Насправді я досить довго воювала з невпевненістю в собі, тим паче на сцені. Навіть не вважала себе акторкою до того моменту, поки в мене не з'явився другий проєкт. Адже коли ти навчаєшся - який з тебе актор, ти просто студент. А після перегляду першого серіалу ти бачиш, що не жахливо зіграла, значить, треба далі працювати.

Напевно, тут ще допомогло те, що я ні за що сильно не тримаюся. Якщо мені не вдасться тут, я піду далі. В мене багато хобі.

- Ви кажете, що не знаєте, звідки в вас тоді взялася впевненість. Зараз ви впевнена в собі людина?

- Я дуже багато років в терапії. І зараз дуже впевнена в собі людина, дуже люблю себе. Я не боюся ходити на проби, бо знаю собі ціну. Я знаю, коли було зроблено добре, а коли - погано. Мені для розуміння цього не треба підтвердження інших людей. Звісно, класно отримувати фідбек, але це велика рідкість. Тому якщо щось не вийшло, якщо кудись не взяли, це не трагедія всього життя. Далі буде щось інше.

Коли в голові «бардак», треба йти до спеціаліста

- Зараз багато людей звертаються до психологів, психотерапевтів, якщо відчувають потребу, і це добре. І класно, коли люди не бояться ділитися своїм досвідом.

- Так, наразі це абсолютна норма. І класно, якщо ти займаєшся своїм здоров'ям. В цьому нічого поганого немає, погано, коли ти ним не займаєшся.

Не дуже люблю про це говорити, але поділюся своїм. Мені не так давно поставили діагноз РДУГ – це розлад дефіциту уваги і гіперактивності. Виявляється, він в мене з самого дитинства, тобто я мала схильність до депресивних розладів з дитинства. Здоров’я похитнулося, коли я вступила до університету, бо там були свої перипетії і проблеми. І в якийсь період з цим стало дуже складно жити. Шість років я шукала свого лікаря, поки не знайшла. Тому вже півтора року, як я живу, прекрасно контролюю свої емоції, своє життя, здраво мислю. Коли ти в здоровому глузді і в світлому розумі, можеш бачити об'єктивні речі.

Це, як мінімум, підтримка.

Коли в нас дуже сильно болить, наприклад, рука, ми ж не думаємо, що вона сама по собі переболить, а йдемо до лікаря. До психологічного здоров’я треба ставитися так само. Коли в голові «бардак», коли все йде не так, коли ти розумієш, що так голова не має працювати, теж треба йти до спеціаліста. Тому я топлю за те, щоб люди зверталися за допомогою. Буває так, що ми не можемо впоратися, ще й в такі часи! Ми вперше в такій ситуації, коли йде війна. Ми взагалі маємо одне життя, нам не було де вчитися.

- Ваша мама – психолог. В терапію не беруть рідних людей, друзів. Але, напевно, як фахівець, вона глибше розуміла, що з вами відбувається. Як вона намагалася вам допомогти?

- Дійсно, мама не може лікувати свою доньку. Проте вона дуже старалася, завжди була поруч. Мені було 18 років, коли в мене діагностували депресію. А це ще й підлітковий вік, я була достатньо агресивна, казала, що вона нічого не розуміє.

Я прочитала дуже багато книжок, намагалася сама вилізти з цього стану. Але, на жаль, це так не працює. Мама намагалася непомітно дати мені поради, підсунути якусь інформацію. А я тікала після першої секунди розмови.

Вона відвела мене до спеціаліста. І я була не проти. Просто дуже багато років вони мені не підходили.

- Тепер ви розумієте старання мами. Казали їй дякую за це?

- Два роки тому в мене в голові все наче помінялося. І якщо в підлітковому віці маму вважала своїм ворогом, то зараз я маму просто обожнюю. Вона ще й далеко від мене, я так за нею сумую, за кожної можливості говорю їй, яка вона розумна, що вона найкраща мама. Я справді так відчуваю всім серцем. Тепер бачу, що все, що вона робила, було правильно. Вдячна їй за кожен крок.

- Ваші батьки в Харкові лишилися?

- Мама зараз живе в Америці. Тьотя - в Харкові. Моя бабусечка по татовій лінії теж живе в Харкові. Я підписана на харківські групи, бачу, коли там тривоги, що летить. І в мене серце не на місці.

- А як ваш тато? У нього були серйозні поранення на фронті.

- Йому краще. У нього інвалідність другої групи. Реабілітація - це дуже довгий процес. Найсумніше, що здоровою людиною він вже не буде. Він до психіатра ходить, знову почалися проблеми зі здоров’ям. Йому ж повністю збирали ногу по частинах. Зараз починають німіти пальці.

Головна проблема ще й в тому, що, на жаль, в країні не придумали професій для людей, які стали інвалідами після війни. Татові знайти роботу майже нереально. Це дуже сумно.

- Тато теж у Харкові?

- Ні, тато живе в Ужгороді зі своєю дружиною. Батьки розійшлися дуже давно, мені було два роки. Але от ви запитали про тата, і мені просто хочеться кричати. У нас дуже багато ветеранів, в тому числі й серед молодих людей.

От сиджу в кав’ярні – і заходить красивий молодий чоловік з котиком. Він був легко одягнений, а надворі було холодно. Зайшов просто погодувати котика в теплі. Я якось одразу зрозуміла, що він військовий. Підійшла, запитала, може, чимось пригостити. Він подякував і – розплакався. Ми почали говорити про те, що з ним відбувалося на війні, як йому живеться зараз. Дуже старалася сама не розплакатися. Мені це болить, бо я бачу, як болить моєму татові, я бачу в цих хлопцях його.

А нещодавно спостерігала за людиною, він теж ветеран війни. Думаю, в нього була контузія. І тепер він трохи не при своєму розумі. Хоча він нормально може спілкуватися. Але періодично щось йому десь здається, він щось кричить, розказує, а потім йде собі далі. Боляче, що ця людина більше нікому не потрібна. Так же не можна.

Спочатку зустрічалися з Єгором тишком-нишком

- Якщо історія з акторством у вас незвична, то історія кохання у вас класична для акторів – ви з Єгором Козловим зустрілися на знімальному майданчику і досить швидко стали парою. Хто кому запропонував зустрічатися?

- Це був мій перший проєкт – серіал «З ким поведешся». Режисерка Міла Погребиська, ця диво-жінка, нас і воз'єднала. Їй здалося, що ми будемо прекрасною парою в кіно. Як виявилося, що й в житті (сміється).

Пам'ятаю, як вона сказала на початку: «Романів на майданчику не має бути». Бо як буває - закохалися, перший місяць добре, на другий - розійшлися, на третій - вже скандалять на майданчику.

Але ми закохалися, почали тишком-нишком зустрічатися, нікому нічого не говорили. Навіть коли лишалися ночувати одне в одного, хтось зранку їхав до себе через все місто, щоб кожного з нас забирав водій з дому, як нічого й не було.

Через місяць після знайомства Єгор запропонував зустрічатися. Все й так було очевидно, але було приємно, що він запитав, чи хочу я, щоб ми були парою. І це було так мило, наче в кіно.

- По-джентльменськи.

- Так. Бо чула від дівчат: «Я не знаю, в яких ми стосунках, не знаю, який у нас статус». А я знала, бо мене запитали.

- Освідчитися Єгор планував у Парижі, вже були куплені навіть квитки, але тоді ви так і не полетіли. Потім почалася війна. Зрештою, як це було?

- Не те щоб Єгор планував зробити це в Парижі, просто у нас була можливість поїхати туди разом. Я дуже цього хотіла. Ми купили квитки. Тоді був ковід, суворі заборони. Єгор зробив друге щеплення, але після нього не пройшла потрібна кількість днів, щоб ми могли в’їхати у Францію. Потім почалася війна. Ми поїхали з мамою на Кіпр, я пожила там місяць і поїхала назад до Києва. Їхала просто побачити Єгора, але коли побачила його, вирішила, що залишаюся.

На другий день Єгор запропонував мені піти на побачення. Ми пішли маршрутом нашого першого з ним побачення, дійшли до Труханового острова. Перед цим трохи випили. Хоча випили – голосно сказано. Мені пару крапель вистачає, і я вже п'яна (сміється). Починаємо обирати вечерю, а мені так смішно, так весело, я не можу визначитися, які суші обрати. Думаю, чого Єгор так поспішає, не сміється. А в нього просто паніка, бо в нього був план - зробити пропозицію на заході сонця.

Ледве встигли до заходу сонця. І тут Єгор починає казати: я тебе дуже ціную, ти мені друг, ти моя любов… Я вже на третій фразі розумію щось неладне (сміється). Він стає на коліно і питає, чи буду я його дружиною. Я була в шоці. Я просто ніколи не мріяла про весілля. Але дуже сильно люблю цю людину і одразу ж погодилась.

- Ви - одна з перших публічних пар, які зіграли весілля у 2022 році. І це були такі приємні новини, було чому порадіти.

- Перед нами були ще Ярослав Шахторін і Таїсія Хвостова, пам’ятаю. Це було в дуже важкий період. В акторів же взагалі не було роботи. Не знаю, як нам вистачило сміливості.

В нашій парі всі шалені ідеї - завжди мої. І я кажу Єгору: «Було б класно, якби ми одружилися на нашу другу річницю 22 вересня». А до річниці – місяць. У нас немає грошей. Я працювала тоді бариста, Єгор - офіціантом. Якщо й заробляли 10 тисяч, то дай боже.

Не знаю, як нашкребли, мама допомагала. У мене сукня навіть не весільна була. Найдорожче було розписатися в приватному РАЦСі. Здається, коштувало 10 тисяч.

Відсвяткували в дуже тісному колі. Був лише мій вітчим, який тримав на відеозв’язку мою маму. Я так плакала, бо нікого більше з рідних не було.

Мама Єгора і його сестра проживають в Британії. Тьотя, на жаль, не змогла приїхати з Харкова.

Так мені боляче, що зараз немає можливості зібратися великою родиною – з мамою, татом, тіткою, моїм братиком. Зараз моя родина - це Єгор і наші дві собаки.

Ідеальної картинки у стосунках не існує

- На початку повномасштабної війни ви не розгубилися. Спочатку працювали у кав'ярні, потім освоїли нову професію стиліста. Чи це зараз так виглядає, що не розгубилися? Як переживали момент, що ти нікому не потрібен і треба щось починати заново?

- Я спілкувалася про це на майданчику з художницею-костюмером, вона старша за мене, їй, напевно, за 40. Мені тоді було 22. Розповідала їй, як мені було страшно і важко шукати щось нове, пробувати. А вона й каже: «Юлю, уяви, як мені? Я пропрацювала все життя художницею-костюмером. Кому я в своєму віці потрібна?»

Мені дуже легко впасти в депресивний стан через розлад. Спочатку я так злякалася, що лежала в ліжку, і мені просто не хотілося вставати. Потім собі казала: «Юлю, якщо нічого не робити, ми з голоду помремо». Професія бариста мені не дуже підходила. Я інтроверт, мені дуже важко спілкуватися з різними людьми. Тим паче, я запальна. Якщо людина кидатиме мені гроші і буде хамити, як в мене було, скоріш за все, я не витримаю і відповім. Я просто лежала і не розуміла, як бути далі.

Але в якийсь день прокинулась, і в моїй голові зійшлися всі розмови з моїми близькими людьми: «А що тобі подобається? А що б ти робила, якби в тебе було дуже багато грошей, що б робила просто для душі?» А я дуже люблю моду. І я пішла на ці курси. Вчилася, наче божевільна, днями і ночами. І пощастило. В мене з’явилися перші клієнти. Спочатку робила роботу за копійки. Хоча ця робота дуже важка насправді.

- А що саме робили?

- Приходила додому до людини і підбирала їй гардероб. Мені треба було вишкребти всю шафу, всі ті багаторічні запаси. Пояснити людині, що сукня, в якій вона була на весіллі своєї найкращої подруги 20 років тому, їй більше не потрібна. Люди ж за все тримаються, нічого не віддають. Я пояснювала, як людина може почувати себе впевнено в певному одязі.

Потім, до речі, багато людей казали мені за це дякую.

- Ваші стосунки з Єгором почалися в ковід, а колись він нам здавався найстрашнішим злом, потім - війна. Як ви тримаєте баланс в родині?

- Якось наші бажання з Єгором співпадають. Але хочеться сказати, що вся ця красива картинка в інстаграмі, яка є у всіх абсолютно, не відображає все життя. Ми ж зазвичай викладаємо позитивні емоції. Ми ж не будемо викладати пости, де я ридаю, бо ми посварилися. Нащо це?

І періодично я натикаюся на коментарі: «У вас така ідеальна пара». Та ні! Ідеальної картинки не існує. Ми теж проходили дуже важкі періоди. Навіть не знаю, як втримались. Коли почалася війна, був такий сильний стрес, що ми йдемо разом і просто не розуміємо, любимо ми одне одного чи ні, хочемо бути разом чи ні. Просто якийсь ступор у голові. І зараз, повірте, проходимо дуже багато криз. Допомагають тільки розмови. Мені подобається фраза: «Просто відкрий рота і поговори». Не треба замовчувати. Це єдине, що допомагає. І якщо виявляється, що ви йдете різними шляхами, значить, з цим треба змиритися і йти далі.

Коли ти йдеш з легкістю по життю, все само до тебе приходить

- Багато нині роботи в кіно?

- На щастя, в мене багато роботи. Настільки багато, що періодично лежу в клініці під крапельницями, бо здоров'я, на жаль, не дає мені змоги нормально працювати. З війною, великим стресом, з РДУГом так стається. Після зйомок в повному метрі, а це дуже важкий повний метр з важкою темою, там залишились всі мої нервові клітини. Поки не маю права розголошувати, що це за проєкт. Але після тих зйомок я інтуїтивно здала аналізи на діабет і виявилась, що в мене діабет другого типу. Через стрес.

На щастя, він лікується. Я на дуже-дуже суворій дієті. Мені взагалі не можна цукру, не можна більшість фруктів, соусів, тим паче якоїсь готової їжі з супермаркету.

- Єгор, здається, готував шаурму, коли підпрацьовував на початку війни. Думаю, він вміє готувати.

- Він постійно готує. А ще як смачно готує! У мене вдома свій шеф-кухар.

- Ви зараз знімаєтеся у фільмі «Мавка. Справжній міф», де граєте одну з русалок. Фентезі у нас не часто знімають, і в такому кіно всі мріють пограти. Як потрапили в цей проєкт?

- Насправді теж так склалася доля. Коли ти йдеш з легкістю по життю, воно якось само до тебе приходить. Звичайно, я дуже багато вклала в розвиток своєї професії. Але й трішки таланту мені допомагає.

Чула, що є кастинг на «Мавку», але спочатку проби прислали Єгору. Я була шалено щаслива. У нас в сімʼї немає конкуренції. Я це ненавиджу.

Він їздив на парні проби, підбирав собі образ, ми готувалися. Він великий молодець, але, на жаль, він задорослий для ролі Лукʼяна.

Потім я написала кастинг-директору, що теж хочу спробуватися. Мені написали «добре» - на тому й все. Здається, аж через місяць надіслали проби на русалку. Ми їх дуже класно зняли з Єгором. Тим паче, в мене в голові була ідея, як вони рухаються, як вони існують. Не просто показати статичну персону. У мене вдома є перуки, я їх дуже люблю, інколи вдягаю на фотосесії чи на проби.

Одягла красиві блакитні лінзи, дуже темну довгу перуку, і ми зняли офігенні самопроби. Потім сходила на парні проби. А коли мені надіслали сценарій, розумію, що не такого очікувала. Зателефонувала, вибачилась, сказала, що, напевно, не буду зніматися.

- А що вам не сподобалося? Сценарій?

- Сценарій дуже класний. Все дуже красиво. Справа в тому, що там три русалки. Ми граємо абсолютно однаково, маємо абсолютно однаковий грим, однакові склери, які повністю перекривають наші очі. В моменті, коли це читала, мені здалося, що я там не потрібна, що все, що я можу дати, просто заховається під тонною гриму. Мої очі, якими я граю, їх не видно. Пластика у всіх однакова. Це, може, егоїстично, але ідея бути однією з трьох мені не сподобалась. І я відмовилась.

Мені запропонували іншу роль. Вона теж мені не підійшла. Бачте, яка я балувана (сміється). Але відмовилася не тому, що роль мені не подобається чи погано написана, я розцінюю з аналізу того, що я можу зробити в цій ролі.

І, може, недобре так казати, але я на той момент знімалася в повному метрі, і мені було важко. Тим паче, це нічні зміни. Я була виснажена. А в мене ліки, я сплю вночі, і не завдяки тому, що в мене здоровий сон, як ви вже знаєте.

Але кастинг-директор за мене поборолася і - переконала мене. Тепер я бачу, наскільки роль русалки - розкішна й унікальна. У нас склалась дуже хороша команда, ми чуємо одна одну і стараємось зробити так, щоб всім було комфортно. У нас офігенний грим, нереально красивий. І - найскладніший в моєму житті. Болить все (сміється).

- Що ж це за грим такий?

- Перука щільно сидить, і це створює особливі відчуття - адже наше волосся ще й приклеєне до чола, тому іноді трохи чухається. Зачепити її не можна, бо кожна волосинка там вкладена й закріплена.

Склери - теж випробування, очі від них швидко втомлюються. Але тут важливо розуміти: знімальний процес - це творчість і велике терпіння. Буває, нас викликають о 15:00, чотири години роблять грим, а потім ще кілька годин ми чекаємо виходу на майданчик. І весь цей час - у перуці, костюмі з безліччю деталей, зі склерами й величезними кігтями.

Але наші гримери знаходили креативні рішення: зробили спеціальні рукавички, щоб ми могли хоча б зручно сходити у вбиральню, і навчились одягати склери вже після основного гриму. Завдяки цьому зараз процес став набагато комфортнішим.

Звісно, це нелегко. Для мене склери - справжній виклик. А ще ж знімаємо й уночі, й у холодному озері, бо ми граємо русалок (сміється). Але все це - частина кінопроцесу, який вартий кожної миті

- Про що ви сьогодні мрієте? Бо хтось боїться мріяти, на жаль.

- На початку війни, коли трішечки всі вже прийшли до тями, я питала у людей: «Чи є у вас плани на майбутнє? Мрії?» І мені кажуть: «Так, я хочу те, я хочу те. Я знаю, чого хочу. Йду до цього». І не могла зрозуміти, що зі мною не так. Бо я – просто білий аркуш.

Рік так жила, звинувачувала себе в цьому. Думала, що я лінива, що не знаю навіть приблизно, чого хочу в житті. Я не розуміла, хочу бути акторкою чи ні. Не розуміла, чи хочу жити в цій країні чи ні. І чи хочу я десь жити взагалі.

А потім розмовляла зі спеціалістом, і вона мені просто замінила слово «мрії» на «хотілки». Я не можу це називати великим словом ціль, бо не знаю, скільки в мене є часу. А якісь маленькі кроки мені подобається робити. Думати, як зробити тисячу маленьких кроків до своєї «хотілки». Якщо комусь це допоможе, то таке слово не страшне.

- І які «хотілки»?

- У мене велике бажання - побачити багато країн. Хочу дуже сильно подорожувати з чоловіком. Хочу отримувати хороші, позитивні емоції. Їх такий дефіцит абсолютно у всіх сьогодні. Тому збираю кошти на поїздочки, щоб провітритися, надихнутися, а сюди приїхати – і когось надихнути. Ще одна «хотілка» – машина. Я водити вмію, правда, не маю прав. Тому ще одна «хотілка» – здати на права. Але в Єгора є права.