Один на кордоні: Статкевич як символ білоруської незламності

Одинока людина на нейтральній полосі між кордонами Білорусі і Литви – цей драматичний сюжет, як на мене, завжди збережеться у білоруській національній історії як символ непохитності й цілеспрямованості.

А якщо Білорусі вдасться відродитися як суверенній демократичній державі – стане одним із символів історії континенту. Ми не знаємо, якою буде подальша доля Міколи Статкевича. Але місце у майбутній історії свого народу він собі забезпечив.

Звісно, цей акт самопожертви викликає безліч запитань у тих, хто звично мислить у категоріях "тут і зараз". І дійсно, навіщо повертатися до концентраційного табору, якщо можна піти до Литви, покращити підірване роками катувань здоровʼя й боротися із режимом з еміграції? Що за самозакохані подвиги у радянському стилі? Чому Статкевич не розуміє, що він потрібен білорусам на волі, а не у вʼязниці чи у могилі?

Але це хибна логіка, бо вона не враховує, що у політика і справжнього борця може бути абсолютно інше уявлення про свою місію і своє місце. Зрештою, в еміграції ти можеш боротися проти диктатури чи окупаційного режиму (а у Білорусі і той, і інший режими водночас) десятиріччями – і нічого не досягти. І про тебе згадають тільки у випадку, якщо іншим – тим, хто залишиться вдома – вдасться повалити такий режим. Не буде їх, не буде у них сильних лідерів, не буде у них символів боротьби і самопожертви – і не буде не тільки результату твоїх зусиль, але й згадки про них також не буде. До твоєї могили на скромному емігрантському цвинтарі хтось принесе квіти тільки тоді, коли люди, які залишаться на твоїй Батьківщині, будуть здатні подолати зло.

Й те, що Мікола Статкевич хоче з цими людьми залишитися – вже вчинок. Зрештою, ми ж не дивуємося тому, що доктор Януш Корчак вирішив піти у камеру смерті разом із своїми вихованцями. А нацисти, між тим, обіцяли популярному педагогу свободу – і це незважаючи на його єврейське походження. Виходить, Корчак вчинив нераціонально? Своїх вихованців він все одно врятувати не міг, проте скільком дітям ще міг допомогти, якщо б залишався серед живих! Але це якщо ми говоримо про раціональність, а не про честь. Про необхідність бути з маленькими беззахисними дівчатами і хлопцями в їхні останні хвилини. Ця необхідність бути поруч є набагато більш важливим мотивом, ніж думки про щасливе майбутнє і успішну педагогічну карʼєру.

Людство всю історію свого існування розривається між цими інстинктами – інстинктом виживання й необхідністю захисту власної гідності й зовсім не завжди можливо вирішувати дві ці проблеми водночас. З точки зору інстинкту виживання 24 лютого 2022 року перше, що потрібно було робити – збирати речі, хапати паспорт й втікати якнайдалі від країни, яка перетворювалася на суцільну зону небезпеки. І багато хто так і зробив. Але що відбувалося б з Україною, якщо б так зробили всі? І якщо б люди, які стояли у чергах у ТЦК – із усвідомленням того, що вже завтра будуть вбитими чи покаліченими – замість цього стояли в чергах за кордон? А тепер знову згадаймо про Статкевича і усвідомимо, що робити такий вибір разом набагато важче, ніж наодинці.

Взагалі, у грудях Білорусі – справжньої Білорусі, а не тієї мерзенної декорації, яку за ці десятиріччя за сприяння позбавлених ідентичності людей створив Лукашенко – якщо й бʼється серце, так тільки тому, що є такі як Статкевич. Ми не мали б забувати, що багато опонентів Лукашенка – у тому числі і у еміграції – борються з ним тільки тому, що їм набрид старий тупий цинічний диктатор. Але з точки зору совкової й постсовкової ідентичності не сильно від Лукашенка й відрізняються. Тому Лукашенку так важливо було викреслити з політики таких як Статкевич. Якщо бути абсолютно конкретним – викреслити з політики білорусів. Особиста трагедія Лукашенка в тому, що президентські вибори 2020 року мали стати для нього тріумфом саме тому, що це були перші вибори в "його" Білорусі, перші вибори, серед учасників яких вже не було носіїв білоруської національної ідеї – а виявилося, що його ненавидять й намагаються позбутися навіть в такій, кастрованій Білорусі й що навіть над її барикадами може зʼявитися ненависний манкурту та його чекістським господарям біло-червоно-білий стяг. Але чи побачили ми б цей прапор, якщо б роками за нього не віддавали життя й здоровʼя такі як Статкевич?

Для того, щоб бути відданим якійсь ідеї, зовсім не обовʼязково бути демократом і лібералом. З двох учасників знаменитого обміну радянських часів дисидент і опонент режиму Брежнєва Владімір Буковський залишився у Англії й зробив блискучу академічну карʼєру, а опонент режиму Піночета і лідер чилійських комуністів Луїс Корвалан нелегально повернувся додому і роками керував своєю партією з підпілля.

Це я не до того, що я хочу дорікнути Буковському, до якого я ставлюсь з неодмінною повагою. Це я до того, що хочу поцікавитись, в якій з цих двох країн вдалося подолати диктатуру і створити умови для стабільної демократії? І Корвалан теж був немолодою людиною після років вʼязниць – що заважало йому тріумфально повернутися на Батьківщину після краху диктатури, а до цього насолоджуватися статусом особистого гостя Брежнєва і боротися з еміграції?

В такій ситуації заважає тільки одне – віра, що без твоєї особистої участі не буде жодного тріумфу.

І хай на скрыжалі запісана гэта не будзе:

Жалеза, якім катавалі, слязамі Айчына астудзе,

Яна твае болі злякуе рукамі матулі,

Чырвоную ружу прышпіліць да белай кашулі...

Уладзімір Някляев – Міколі Статкевічу

Джерело