Рецензія на фільм "Малевич"

Біографічні драми про видатних українців стали окремим напрямком українського кіно, який начебто має величезний потенціал: це і можливість показати світові наших геніїв, і шанс самим відчути гордість за власну культуру. І коли оголосили про фільм “Малевич”, очікування були справді високими. Казимир Малевич — художник, ім’я якого знає весь світ, творець супрематизму, людина, чия постать могла стати основою для вражаючого, багатошарового кіно. А також людина, чию геніальність присвоювали собі росіяни, скрізь видаючи Малевича своїм художником. Тому фільм був гарною спробую розказати світові хто такий Каземір Малевич і чий він геній.

Плюси:

сміливість експериментувати з жанром і формою, окремі красиві візуальні рішення, непогані музичні вставки, які іноді працюють на атмосферу, фільм розказує світові справжню історію митця.

Мінуси:

повністю картонні персонажі, включно з самим Малевичем, сюжетні лінії не розкриваються і обриваються, акторська гра бліда й безбарвна, операторська робота та монтаж виглядають сирими, зайві та беззмістовні сцени сексу, претензійність без наповнення, яка створює ілюзію "великого кіно", але не більше

6/10

Оцінка
ITC.ua

“Малевич”

Жанр байопік, драма.
Режисерка Дар’я Оніщенко
У ролях Віталій Ажнов, Олексій Горбунов, Ірма Вітовська, та ін.
Прем’єра 11 вересня 2025 року, кінотеатри

Сам Малевич — постать настільки багатогранна, що матеріалу для якісного байопіку вистачило б на кілька фільмів. Але що ближче до прем’єри, то більше зростало відчуття: творці занадто захопилися формою і експериментами, забувши про зміст. І на жаль, саме це й стало головною проблемою картини.

З перших хвилин стає зрозуміло, що акцент зроблено не на людині, а на образі. Малевич у стрічці більше схожий на символ, майже міфічний силует, ніж на живу людину зі своїми слабкостями, перемогами й трагедіями. Персонажів навколо нього не розкривають зовсім: вони вимовляють репліки, але не існують по-справжньому. Це картонні фігури, які не тягнуть сюжет, а просто відмічають потрібні для сценарію пункти. І навіть коли сюжетні лінії наче набирають ходу, здається, що ось-ось історія відкриє щось цікаве, все різко обривається, а тема більше не піднімається. Врезультаті замість живого кіно про митця ми отримуємо набір сцен, які не складаються у цілісну історію.

Найбільше розчаровує саме погане розкриття Малевича у фільмі про Малевича. Його життя було сповнене драматичних моментів: пошуки свого стилю, конфлікти з владою, еміграція, спроби відстояти право на мистецтво в часи, коли свобода художника майже не існувала.

Це все могло стати основою для сильної, драматичної картини. Але стрічка обходить ці моменти поверхнево, не заглиблюється особливо і йде далі по сценарію. У результаті складається враження, що творці більше намагалися здивувати глядача дивними візуальними прийомами, ніж розповісти історію людини.

Не можна сказати, що в “Малевичі” зовсім немає цікавих режисерських знахідок. Є моменти, коли фільм на мить оживає — наприклад, сцени, де образи з картин Малевича виходять за рамки полотна й починають взаємодіяти з героями. Це рішення виглядає незвичайно, воно додає стрічці відтінку магічного реалізму та створює своєрідний місток між мистецтвом і кінематографом. Часом здається, що ось-ось фільм повністю піде в артхаус, і ці уривки дійсно працюють, адже саме в них відчувається натхнення та бажання показати щось нове. На жаль, таких моментів небагато, але вони залишаються у пам’яті та демонструють, що потенціал у режисерки був.

Попри всі недоліки, які складно ігнорувати, важливість цього фільму заперечити неможливо. Адже “Малевич” виконує колосальну просвітницьку функцію. Він чітко артикулює те, що багато років замовчувалося або спотворювалося: Казимир Малевич — український митець. Історія абсурдно гірка — влада, яка цькувала художника та фактично зламала йому життя, згодом намагалася привласнити його спадок, виставляючи Малевича “російським генієм”.

Це класичний приклад імперської крадіжки ідентичності. Тому навіть якщо фільм як художнє висловлювання виявився спірним, як культурний акт він спрацював чудово. Після сеансу багато хто вперше дізнається, хто такий Малевич, почне гуглити його біографію, брати книги в бібліотеках, цікавитися не тільки “Чорним квадратом”, а й усім його творчим шляхом. І в цьому сенсі місію просвіти картина виконує на всі сто відсотків.

Спецпроєкти

Щодо акторів, то серед загалом блідої гри особливо виділяється Олександр Новіков, який став справжнім відкриттям. Його робота дає надію, що в українському кіно зростає нове покоління виконавців, здатних нести на собі серйозні ролі. Але не обійшлося і без скандалів: участь у фільмі Константина Темляка, якого зовсім нещодавно звинуватили у домашньому насиллі, викликала хвилю обурення. Попри численні докази проти актора, режисерка залишила його сцени у фінальній версії стрічки, хоча, чесно кажучи, без цього персонажа і в цілому його сюжетної лінії “Малевич” тільки виграв би. Адже подібні рішення впливають не лише на репутацію картини, а й на її сприйняття глядачами, для яких етичний аспект іноді важить більше за художній.

Операторська робота викликає суперечливі враження. Є моменти, коли кадри справді виглядають красиво й символічно, але це радше винятки. Багато сцен зняті так, що картинка не несе жодного змісту, а іноді навіть дратує дивним монтажем. Грим і костюми теж не завжди витримують критику, часом вибиваючи з атмосфери. Єдиним елементом, який можна більш-менш відзначити позитивно, стала музика. Вона часом працює як треба, додає настрою й напруги, але навіть тут не обходиться без провалів: деякі композиції звучать так, ніби їх вставили випадково, без жодної логіки.

Одна з найбільших проблем “Малевича” — це абсолютно зайві постільні сцени. І що найгірше, їх тут кілька, і всі вони виглядають так, ніби додані від безсилля чи для того, щоб “робити, як у великих”.

Але вони не мають жодної функції: не розкривають персонажів, не підкреслюють їхні стосунки, не впливають на сюжет. Просто вставлені моменти, які існують самі по собі. Це виглядає навіть не сміливо, а примітивно — наче автори вирішили, що трохи оголеного тіла автоматично робить кіно “дорослішим”. І ця проблема не лише “Малевича”.

В останніх українських стрічках усе частіше зустрічається така сама історія: секс заради сексу, сцену додали, бо “так треба”, а не тому, що вона випливає зі сценарію. І замість драматургічного інструменту це перетворюється на дешевий хід, який лише дратує. Секс у кіно може бути потужним елементом, здатним показати крихкість героя чи глибину стосунків між людьми. Але поки наші автори підходять до цього як до атракціону, нічого доброго не вийде.

Висновок:

"Малевич" вийшов суперечливим фільмом. Він міг стати потужним арт-байопіком, але загруз у невпевненості між академічною біографією та експериментальним кіно, так і не знайшовши власного голосу. Проте повністю відкидати його теж несправедливо: кілька режисерських рішень справді чіпляють, а просвітницький ефект не можна недооцінювати.

Так, це не шедевр і не прорив, але це важливий крок — фільм, який нагадав світові, що Малевич український митець, і не має нічого спільного до країни-агресору, яка все життя його переслідувала. І якщо після цього хтось відкриє для себе спадок митця, це значить стрічка виконала свою місію. У результаті ми маємо фільм, який дуже хочеться любити, бо це українське кіно, бо це спроба осмислити спадщину великого митця.