Андрій Тіток: «Суспільне Чернігів — це історія успіху»

Алла Кушнір, для ДМ

«Суспільне Чернігів» — одна з найсильніших філій Суспільного. У доробку колективу — документальні фільми та проєкти, що зібрали мільйони переглядів на ютубі. Їхні соцмережі мають більше підписників, ніж людей в області. Та і весь північно-східний хаб Суспільного («Суспільне Чернігів», «Суспільне Суми» та «Суспільне Полтава») сміливо можна назвати прикладом відповідальної журналістики.

— Колись попередня шеф-редакторка північно-східного хабу Алла Скорик писала: «Передаю “Суспільне Чернігів” у надійні руки команди, яка щодня цеглинка за цеглинкою будує це медіа. Далі цей корабель повезе Андрій Тіток». Як сьогодні почувається капітан і його команда?

— Почуваємось як завжди: шукаємо новини, готуємо проєкти, інтерв’ю, вмикаємося в ефіри. Загалом звичайна і буденна робота нашої редакції в умовах, про які мільйони людей у нашій країні можуть лише мріяти. Серед них — і наші колеги, які зараз служать у Збройних силах. Їх у нас п’ятеро і нам дуже приємно, що коли хтось із них йде у відпустку, він обов’язково відвідує редакцію. З розповідей наших воїнів ми знаємо, наскільки важко буває на війні, і тому ми не маємо морального права скаржитися. Навіть коли доводиться працювати вночі, їздити у тривалі відрядження, навіть коли події «несуться», а дедлайни «горять». Пригадую, як один із наших операторів, який тривалий час провів на самому передку, сказав, що він би з радістю повернувся за камеру і закривав би найважчі й найтриваліші зйомки.

Андрій Тіток на зйомках

— У червні цього року на відкритому конкурсі ви офіційно підтвердили статус шеф-редактора північно-східного хабу Суспільного і «Суспільне Чернігів» — що змінилось у роботі?

— Якихось кардинальних змін я не помітив, бо з вересня 2024 року я був у статусі в.о., а до цього — майже сім років на керівних і навколокерівних посадах на філії. Суть роботи й процесів знаю чудово. Єдине, що додалося, — трохи бюрократичної роботи й роботи з Сумським і Полтавським бюро, які входять до хабу. Але з Сумами й Полтавою, знову ж таки, працювати легко, бо команди на місцях прекрасно розуміють місію Суспільного і у своїх регіонах є найсильнішими медіа. З Катериною Гладенко (головна редакторка «Суспільне Суми») і Кариною Москаленко («Суспільне Полтава») ми розуміємо одне одного з пів слова, говоримо однією мовою контенту і тому складнощів у роботі немає. Покращувати завжди є що, ідеалу не існує. Бо я переконаний: як тільки ти почнеш думати, що ти красунчик і все чудово, одразу скотишся донизу.

• Читайте також: Карина Москаленко, Суспільне Полтава: Наша перевага серед медіа Полтавщини — це те, що ми охоплюємо весь регіон

— Поговоримо про успіх. Що це означає для вас?

— Якщо говорити про сферу медіа, в якій я працюю все своє трудове життя, то головним мірилом успіху для мене є затребуваність і авторитетність медіа, яке я представляю і маю честь очолювати. В цьому контексті «Суспільне Чернігів» — це історія успіху. Ми — одне з найбільших регіональних медіа в Україні з понад мільйоном підписників у соцмережах. Хочу нагадати, що в кінці 2017 року, коли наша команда тільки починала роботу, у нас було трохи більш як тисяча підписників у ютубі, а сторінки у фейсбуці не існувало. Окремі чиновники не хотіли давати нам коментарі під приводом «чому я маю витрачати свій час, вас ніхто не дивиться». Зараз не дають коментарі з інших причин: хтось знає, що ми обов’язково поставимо гостре питання і цю відповідь побачать сотні тисяч людей.

Про технічні аспекти успіху (а я нагадаю, що до 2020 року у нас були касетні камери) можна взагалі давати окреме інтерв’ю — і не мені, а адміністративній команді, яка весь цей час працювала над ремонтом філії та повним її технічним переоснащенням. Тому продовжу про творчість. За цей час наші журналісти чотири рази перемагали в премії «Честь професії», ставали лауреатами премії імені Івана Франка. Команда «Суспільне Чернігів» — у першій десятці серед журналістів 2024 року за результатами анонімного опитування Інституту масової інформації медіаспільноти з усіх регіонів України. І це далеко не повний перелік досягнень команди. І мені приємно бути частиною цієї історії успіху.

Команда «Суспільне Чернігів» зі срібною кнопкою ютубу

— Наскільки виросла команда у Чернігові, як і над чим працює хаб в умовах війни?

— У нинішніх умовах доцільно говорити не про зростання команди, а про її збереження, збереження ключових працівників. У нас поки що виходить це робити — я кажу за хаб, а особливо за Суми, де команда збереглася і стала ще міцнішою на тлі російського наступу й постійних обстрілів міста. Я не знаю, як вони це роблять, але наші сумські колеги мають бути прикладом стійкості для багатьох прифронтових медіа. Вони завжди спокійні, виважені й без жодних скарг на важкі умови тягнуть цю роботу, як можуть. Зайдіть на ютуб «Суспільне Суми» й просто подивіться на ту кількість контенту, яку вони роблять із зони бойових дій, із постійним ризиком для життя і здоров’я.

• Читайте також: Катерина Гладенко, «Суспільне. Суми»: Ми не були воєнкорами, не були готові їздити під обстріли

Щодо чернігівської команди, то наше ядро також тут, на місці. А останнім часом ми почали не тільки віддавати найкращі кадри центральному офісу в Києві, а й залучати собі працівників з інших підрозділів Суспільного. Протягом літа до нас приєдналися кореспондентка з «Суспільне Рівне» Катерина Сірук і Сніжана Мазур, які працювали на проєкті «Суспільне. Студія». До Чернігова вони переїхали з сімейних причин. Але мені дуже імпонує, що під час співбесід вони дуже високо оцінювали нашу роботу, знали й дивилися наші ключові проєкти, й для них робота на Суспільному була першим вибором. Сніжана і Катерина — дуже ціннісні й талановиті кореспондентки, що просто-таки обов’язково для того, аби працювати в нашій команді. Я радий, що тепер вони частина філії Суспільного мовника у Чернігові.

Щодо хабу, то ми продовжуємо роботу над низкою цікавих і різнопланових проєктів. Восени у нас заплановані прем’єри. Щоб не наврочити, розкажу про те, що завершене або майже завершене. Аліна Коржинська продовжує розвиватися в документалістиці й уже завершила проєкт про роботу військового госпіталю під час війни. Дуже важка і чутлива історія. Наша кореспондентка з Прилук Надія Мартишко зняла свій другий фільм. Він — про унікальну операцію знищення у лісах Чернігівщини еліти російського спецназу — підрозділу «Сенеж». Їх вважали невловними, але в бійців ЗСУ про це була інша думка. Ми отримали свідчення учасників операції та навіть ексклюзивні кадри з камер GoPro ліквідованих російських військових.

Без деталей, але також над своїм першим документальним проєктом працює Ірина Мельник, ми продовжуємо знімати «Фабричну, 12», Катерина Сірук вивчає особливості діалектизмів Чернігівщини, аби зробити цікаве мовне тревел-шоу.

Нещодавно ми з продюсеркою з виробництва Ольгою Конопацькою-Плєховою їздили у відрядження до колег із Полтави, якраз теж спілкувалися про ідеї майбутніх проєктів. Торік вони зробили надзвичайно якісну документалку про школи Сластіона, тому простір для розвитку тут однозначно є. Вони вміють робити документалістику, яка наповнена сенсами і яку приємно дивитися. Я думаю, найближчим часом «Суспільне Полтава» презентує низку якісних спецпроєктів.

Андрій Тіток зі срібною кнопкою від ютубу

— Гіперлокальні кореспонденти — як змінилася їхня робота з 2022 року? Які виклики перед ними стоять, які здобутки мають за ці роки?

— Цього року завдяки продовженню програми ми найняли трьох гіперлокальних кореспонденток, які пройшли навчання за програмою. Ми дуже довго шукали кореспондента в Ніжині й у нас тут тепер є Анна Авраменко. В Козельці частиною нашої команди стала Вікторія Гламазда, а в Новому Бикові — переселенка з Часового Яру Ганна Качала. Нині вони поступово звикають до роботи на Суспільному й уже закривають низку важливих історій.

Усіх їх я орієнтую на шлях нашої Надії Мартишко з Прилук. Вона була нашою першою гіперлокальною кореспонденткою, ми її найняли ще до початку повномасштабного вторгнення. І за цей час вона на мобільний телефон зняла фільм «Лютий опір Прилуки», який є лідером за переглядами на нашому ютуб-каналі, об’їздила весь фронт, спілкуючись із нашими воїнами, й готує до виходу другий фільм. Це показує, що на Суспільному немає як такої стелі у творчості. Навіть якщо ти гіперлокальний кореспондент, за бажання ти можеш займатися найрізноманітнішими темами, які виходитимуть далеко за межі твоєї громади.

— Ви вже отримали срібну кнопку ютубу, маєте проєкт, який зібрав понад 1,3 млн переглядів у ютубі («Красноярцев. Збитий льотчик»), визнання фахового товариства. Які досягнення попереду?

— Я не вважаю винятковим мірилом досягнень нагороди й відзнаки. Вони важливі, вони демонструють, що ми рухаємось у правильному напрямку, але вони не завжди говорять про якість і актуальність контенту. Для прикладу, у 2018—2019 роках, ще на етапі становлення, у нас були ну просто-таки геніальні репортажі, але вони збирали мало переглядів і їх не помічала медіаспільнота. Якщо говорити про мої проєкти, то я не вважаю «Битву за Чернігів», яка зібрала цілу купу нагород, найкращим зі своїх фільмів. Є документалки, якими я більше пишаюся як автор і ми всі команда, але вони пройшли повз нагороди на конкурсах і фестивалях. Знову ж таки, не треба забувати про ніші в журналістиці, які в принципі не передбачають нагород і відзнак за досягнення. Наприклад, я не чув про колективні чи індивідуальні нагороди для редакторів стрічки новин. А їхні досягнення та їхній розвиток я бачу ледь не щодня. І саме завдяки їм наші читачі знають актуальні новини найпершими. Тому так, нагороди — це приємно, але роботу редакції чи окремих працівників за нагородами оцінювати не буду.

Постер фільму «Красноярцев. Збитий льотчик»

— Чи будуть нові анімовані проєкти, або які сторінки історії України вивчатиме історик за освітою і журналіст за фахом Андрій Тіток із командою?

— Так питаєте, ніби вже щось знаєте) Насправді ми зараз із Володимиром Пилипенком думаємо про один цікавий історичний проєкт, який за стилістикою і формою подачі буде продовженням «Чернігівського князівства». Але говорити про це поки що зарано, бо навіть назви не маємо.

Також я зараз активно знімаю історію про облогу Катерининської церкви у Чернігові представниками «русского міра» у 2006 році, коли в Чернігові вперше і востаннє вивішували прапори «Новоросії».

Команда «Суспільне Чернігів» на День вишиванки

— Що дає сили вам і команді рухатися вперед, як підтримуєте один одного, як відновлюєте сили?

— Сили рухатися вперед нам дає усвідомлення відповідальності перед нашою аудиторією і тими людьми, які поклали багато сил, аби збудувати «Суспільне Чернігів» і зробити його тим медіа, яким воно зараз є. Для нас це не порожні слова, бо кістяк команди якраз і зростав у час перебудови, застав період, коли в нас не вірили, як не вірили в глобальну ідею суспільного мовлення. Нам нічого не давалося легко і за помахом чарівної палички, ми встигали робити оперативні репортажі, знімаючи їх на касетні камери. Під час блокади Чернігова наша стрічка новин працювала цілодобово і ми ні на мить не припиняли інформувати нашу аудиторію. І таких прикладів я можу навести безліч.

Власне, ідея чесної та незалежної журналістики — це той цемент, на якому я бачу побудову ефективного медіа.

Щоб не вигорати, ми користуємося програмами психологічної підтримки, є можливості для виїздів на ретрити. Ну і, звісно, здорове почуття гумору рятує у важкі моменти.

Нас об’єднує взаємодопомога: ми гуртуємося, коли треба закривати збори для військових і, на жаль, коли гинуть небайдужі нам люди. Мова про нашого колишнього звукорежисера Дмитра Горнова, який загинув на фронті. Абсолютно світла і добра людина. Його втрата стала для нас важким ударом.

— Чим і ким найбільше пишаєтеся?

— Скажу банальні слова, але пишаюся нашою командною роботою. Мова про ті моменти, коли кожен із нас розуміє відповідальність перед аудиторією і перед колегами.

Коли був ракетний удар по драмтеатру в Чернігові — а це був вихідний, — у певний момент у редакції зібралися ледь не всі співробітники, які фізично були в місті. Зокрема й ті, хто був у відпустці.

Пишаюся, коли бачу прогрес колег, їхнє бажання до розвитку, коли новинні кореспонденти або ведучі мають мотивацію робити складніші історії, а режмонти й оператори — це все красиво зняти й змонтувати.

Радує, коли команда знає, як працювати в екстремальних ситуаціях. Не так давно я геть проспав велику шахедну атаку на Чернігів і, прокинувшись зранку, першим ділом відкрив соцмережі «Суспільне Чернігів», де наслідки атаки були розібрані на молекули.

— Повертаючись у 2017 рік, на початок реформи Суспільного — що порадили б тодішньому Андрію Тітку?

— Ці вісім років були важкими й цей шлях не був устелений трояндовими пелюстками та дуже часто вимагав надзусиль. Тому я побажав би не зупинятись і не давати слабину.

Фото надані Суспільним