«Якщо людину карають і ізолюють — так її не виправиш». З якими проблемами стикаються українські в’язні після звільнення?

«Якщо колишнім в’язням дати шанс, це вигідно всьому суспільству. Без підтримки вони залишаються в замкненому колі злочину й покарання. А з підтримкою можуть стати повноцінними громадянами», — каже  Яна Сміггельс Кавкова, представниця чеської неурядової організації RubiconCentrum. Як в Україні і Чехії працюють над ресоціалізацією в’язнів та чому це потрібно — досліджували журналісти видання  «Гречка».

З якими проблемами стикаються українські в’язні після звільнення?

Іван (ім’я змінене на прохання героя — авт.) знає про те, що переживають в’язні з власного досвіду. Понад тридцять років тому, після трьох ув’язнень через вживання наркотиків, він вирішив змінити своє життя. Нині він очільник однієї із громадських організацій, що працює з уразливими до ВІЛ, гепатиту і туберкульозу категоріями громадян.

У  80-х він рано осиротів, а вже в 14 років перший раз потрапив за ґрати за зберігання наркотиків. Потім було ще два ув’язнення за аналогічні злочини. На той час він вже звикся із в’язничними правилами та навіть мав певний авторитет у закладі — відповідав за “общак”. Коли він вийшов на волю в середині 90-х — він не знав як ще заробляти крім як залізти в кишеню до людини. Став шулером, який організовував ігри в наперстки на одному із ринків Одеси.

«Якщо людину карають і ізолюють — так її не виправиш. І вона буде озлоблена, думатиме про те, як вийде й помститься. Вона ж не знає, що є інші можливості, щоб заявити про себе», — каже Іван.

У ті часи держава не працювала  над тим, щоб допомогти йому змінити життя. Але йому пощастило, бо сталась щаслива історія, яка спрямувала його. На ринку він познайомився із жінкою із заходу країни, яка приїздила туди торгувати та поїхав за нею. Разом вони вже 29 років. Саме за її підтримки він припинив вживати наркотики, вилікував туберкульоз і гепатит, почав шукати роботу. Потім як соціальний працівник почав працювати з такими як був сам, здобув вищу освіту, а нині очолює організацію, яка охоплює своїми послугами три області.

Хоча, від часу Іванового звільнення минуло багато часу, багато речей для в’язнів лишились незмінними.

За даними Мін’юсту у 2024 році на місячне утримання одного в’язня йде понад 14 тисяч гривень. Це ледь не вдвічі більше ніж мінімальна зарплата. Якщо опиратись на офіційні дані з кількості в’язнів витрати сягають понад 4 мільярди гривень на рік. Це, наприклад, майже на мільярд більше річного бюджету такого міста як Кропивницький.

Водночас за ці гроші утримувати засуджених в прийнятних умовах не вдається.

В’язні є однією з категорій ризику щодо захворюваності на туберкульоз. У 2019 році за даними Центру громадського здоров’я рівень захворюваності на туберкульоз серед ув’язнених був у 22,3 раза вищий за середній показник по Україні. Зокрема, майже 1,3 % ув’язнених у 2019-2020 роках були інфіковані.

У результаті порушення умов утримання, якості харчування, великі шанси заразитись мають і ті, хто потрапили у заклад здоровими.

«Вологі, запліснявілі приміщення, відсутність розділення камер для курців/некурців, постійний пар від кип’ятіння води, нестерпна спека влітку, недостатнє тепло взимку. Недостатні й несвоєчасні медогляди; навіть виявлених хворих під час етапування перевозять разом з іншими. Додаються важка праця у цехах, погане харчування, дефіцит вітамінів та світла, проблеми з водою: пити доводиться водопровідну, фільтрованої немає», — розповідає про побутові умови в тюрмах Олег Цвілий, керівник ГО «Захист в’язнів України».

Наприклад, навесні 2025 Харківська правозахисна група відвідала Кропивницький слідчий ізолятор — місце де чекають рішення суду підозрювані — люди, які навіть ще не визнані злочинцями. Там хворі на туберкульоз і здорові утримувались разом.

ВІЛ, гепатити також є частими проблемами тих, хто пережив ув’язнення. Для частини в’язнів проблемою є нарко— і алкозалежність. Це означає, що після звільнення людям перш за все треба буде зайнятись своїм здоровʼям і боротись не лише з осудом суспільства через попередній досвід, а й через хвороби.

Проте навіть, щоб почати лікування перед звільненими є перепони. Зокрема відсутні документи — паспорт та ідентифікаційний код.

«Довідка про звільнення не є документом, що посвідчує особу. А паспорт, іденткод потрібні й для подальшого працевлаштування, і для звернення в лікарню», — каже Дмитро Шевченко, програмний менеджер соціальних напрямів громадської організації Free Zone.

Паспорт реально відновити ще перебуваючи у в’язниці, але адмінзбір ( це приблизно 600 гривень) установи не покривають. У багатьох в’язнів таких грошей немає, часто громадські організації беруть це на себе.

Звідси випливає наступна поширена ситуація — відсутність навіть мінімальних коштів, навіть на квиток додому. Попри те, що у в’язниці праця часто є примусовою, оплату не отримують.

Наприклад, у Кропивницькому СІЗО навесні цього року Харківська правозахисна група зафіксувала, що роботу засуджених і ув’язнених в деревообробному та швейному цехах, у харчоблоці, проте трудові відносини не оформлювалися.

«Натомість договори укладалися лише між держпідприємством та приватними замовниками. Ув’язнені фактично виступали як робоча сила без правового статусу, що створює ознаки примусової праці та дискримінації», — йдеться у звіті.

Окремим питанням є корупція у в’язницях, яка демотивує.

«Весь комплекс виправлення настільки неефективний, що люди звільняються скаліченими. Колонія виправна, але по суті вона каральна. Людина, якій мстилися всю дорогу, звільняється озлоблена, — каже Олег Цвілий, —  А злобу зводять не на кривдниках, а на слабких у суспільстві».

«Стигма зменшилась, але радянське бачення в держустановах досі впливає на ставлення до в’язнів», — каже Дмитро Шевченко.

Але основна проблема після звільнення для багатьох — це самотність і відсутність соціальних зв’язків, що часто змушує не до виправлення, а до повернення у звичний світ за ґратами.

Допомога українським в’язням до і після звільнення ідеальна на папері

«Вкладатися в ресоціалізацію — раціональніше, ніж потім мати справу з рецидивом і його жертвами. Потрібні приклади порядності, простягнута рука допомоги, залучення колишніх засуджених як волонтерів і соціальних працівників для роботи з «такими ж, як вони вчора», — каже Олег Цвілий, але поки це декларується лише на папері.

Офіційно в установах виконання покарань проводяться курси підготовки засуджених до звільнення, які є одним із ключових інструментів їх подальшої соціальної інтеграції. Як повідомив Мінюст у відповідь на наш запит, з урахуванням вікових, індивідуальних та психофізіологічних особливостей засуджених створюється тематичний план курсу. До нього обов’язково включаються модулі про життя після звільнення, сім’ю та стосунки, шкоду наркотиків, постановку цілей та інші.

Крім того, наказом Міністерства юстиції України від 16.05.2016 № 1418/5 затверджено 12 положень про програми диференційованого виховного впливу на засуджених.

Заходи щодо соціального патронажу звільнених визначаються Законом України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі на певний строк». Вони передбачають:

• соціальний патронаж — систему заходів підтримки осіб, що звільняються, протягом періоду адаптації (наприклад, до 6 місяців після звільнення)
• участь органів влади (центральних та місцевих), підприємств, організацій, громадських об’єднань у процесі адаптації.

Згідно зі статтею 157 Кримінально—виконавчого кодексу України звільнені мають право:

1. На безплатний проїзд до місця проживання або роботи в межах України
2. На одяг, взуття та грошову допомогу

«Зазначений підхід дозволяє системно готувати особу до життя після звільнення,

забезпечуючи соціально-побутову та правову підтримку», — зазначає Мін’юст у відповіді на запит.

Але в реальності такі права не реалізовані.

«На папері воно здається непоганим, але на практиці майже не працює. Люди, які виходять із колонії, залишаються за воротами без реальної допомоги від держави. Вони знають, куди звертатися, але стикаються зі осудом через своє минуле. Так, за останні 5–10 років ситуація покращилась, однак у багатьох держустановах працюють люди старшого покоління з радянським світоглядом — і це впливає на ставлення до колишніх ув’язнених. Тож на папері є, а фактично не виконується», — пояснює Дмитро Шевченко.

Схожа ситуація і з освітою в колоніях. Десь, в’язні можуть пройти якісь курси від центру зайнятості, а десь просто отримати папірець.

«Буває формалізм: видають свідоцтво, хоча фактично не навчали — «галочка для установи». Відповідно куди людина  піде з таким свідоцтвом?» — каже Дмитро.

Ресоціалізація через мобілізацію: переваги і недоліки

Україна має ще один інструмент, яким можуть скористатись ув’язнені, аби швидше покинути виправний заклад — добровільна мобілізація. Відповідний закон ухвалили у травні 2024, а вже за рік за даними Державної кримінально—виконавчої служби мобілізувано понад 9000 в’язнів, які вважаються умовно—достроково звільненими.

«Я підтримував ідею надати засудженим можливість іти добровольцями до ЗСУ. Багато хто з перших днів повномасштабного вторгнення просив «дати будь-яку роботу», щоб допомогти країні. Це шанс почати нове життя — і зняти клеймо в кримінальній субкультурі, і отримати прощення від держави. Після перемоги ці люди будуть ветеранами, із новим колом довіри», — каже Олег Цвілий.

Водночас проблема виникає з мобілізацією тих, хто щойно звільнився. Так, за законодавством колишні в’язні мають п’ять днів для того, щоб стати на облік в ТЦК. На практиці ж часто вони навіть не встигають доїхати додому і обняти рідних, а просто з-під паркану виправного закладу відправляються до центру комплектування на проходження лікарської комісії.

«Закон вимагає протягом 7 діб стати на облік — але не «з коліс» у день звільнення», — каже Шевченко.

Та ж ситуація здається із в’язнями, які перебували на окупованих територіях і були викрадені росією.

«Ми повернули 65 людей, викрадених під час окупації Херсона, і 40 з них мобілізували того ж дня, не давши побачити рідних. Це ганьба і не має нічого спільного з ресоціалізацією», — каже Олег Цвілий.

Україна—Чехія: спільне і відмінне

За даними звіту Ради Європи оприлюдненому в липні 2025 станом на січень 2024 в українських в’язницях перебувало 44 024 осіб, а в Чехії, яка втричі менша за кількістю населення, — 19 569  осіб.

Водночас Україна має менше ув’язнених на 100 000 населення — 116, у той час, як у Чехії це — 180 осіб.

У Чехії рівень рецидивізму — повторного скоєння злочинів і потрапляння до в’язниці впродовж життя становить 70%. 47% скоюють повторний злочин протягом двох років після звільнення.

В Україні офіційно таку статистику не ведуть, повідомили на наш запит у Мінʼюсті. Але цифри точно не менші, впевнені громадські активісти.

«Зараз статистику рецидиву прибрали, бо це неефективності системи», — вважає Олег Цвілий.

Як у Чехії працюють над тим, аби менше людей потрапляли до в’язниць повторно

До 2016 на цьому місці в празькому районі Палмовка була захаращена територія. Тоді за підтримки оперативної програми «Полюс зростання Праги», яку фінансував ЄС,  громадська організація  RUBIKON Centrum взяла її в оренду, і створила громадський сад на 60 грядок. Згодом побудувала приміщення для зберігання реманенту, альтанку і юрту для проведення заходів, а також системи для збору дощової води, аби економити на поливі.

Місцеві мешканці отримали змогу орендувати тут грядку. Це стало своєрідним місцем для знайомства сусідів. А також для боротьби із стереотипами, адже основна задача RUBIKON Centrum — не городництво. Вже понад 30 років організація опікується звільненими в’язнями, яким допомагає почати життя спочатку. Нині вони співпрацюють із 21 із 35 тюрем у Чехії та з Генеральною дирекцією в’язничної служби.

Діяльність організації охоплює три ключові напрямки.

Перший — пряма робота з клієнтами.
Фахівці надають консультації, допомагають з пошуком роботи та житла, вирішенням боргових питань звільнених. Важливо, що підтримка комплексна: клієнтам також сприяють у налагодженні стосунків із родиною, боротьбі з залежностями, відновленні соціальних зв’язків.

«Тож ідеальний час розпочати роботу — ще у в’язниці, десь за пів року до звільнення, бо ми можемо виявити «болючі точки» кожного ув’язненого. Ми починаємо з індивідуального плану: які ризикові сфери у цього клієнта після звільнення.

І починаємо вирішувати ці ризики до звільнення. Можемо почати з боргів. Можемо — із житла, — каже Марек Демнер, комунікаційник організації, — Якщо клієнт потребує психологічної підтримки — намагаємося надати її через терапевтів — не всередині нашої організації, а через партнерів. Так само і з залежностями: ми самі не працюємо з людьми із залежностями, але співпрацюємо з організаціями, які це роблять.»

Як і в Україні, у звільнених є проблема з житлом. Соціального житла в Чехії також бракує, оренда дорога, а притулки — не завжди зручне рішення, адже їх суть тимчасове перебування людей в скруті, а не створення відчуття дому. Тому організація запустила власний проєкт: орендує квартири у муніципалітетів чи приватних власників і надає їх клієнтам під супроводом соціальних працівників.

Великою проблемою чеських в’язнів, які виходять на волю є борги. Їх має 90% звільнених. Розв’язувати ці питання звільненим також допомагають професійні консультанти.

Там, де в Україні існує примусова праця, у Чехії її не вистачає на всіх. Там зарплата невисока, проте дає змогу зберігати професійні навички й частково погасити борги.

Наприклад, у Празі одна з установ виконання покарань, де відбуває термін 50 жінок, розташована в будинку для літніх людей. Дехто з засуджених проходить медичну підготовку і працю із літніми людьми.

Коли людина виходить на волю, у Rubicon Centrum їй пропонують «тренувальну роботу», де вона соціалізується, вчиться працювати. Сад — один з варіантів такої адаптаційної роботи.Також клієнтам можуть запропонувати роботу в громадському центрі, надання адміністративної підтримки в офісах організації у Празі та інших містах, де мають філії.

Після того, коли людина освоїться, продемонструє певні навички, клієнтам допомагають знайти роботу. Зараз, кажуть, із цим немає проблем. Не те що у 2012, коли лише почали співпрацювати з компаніями і створили некомерційне агентство з працевлаштування. Тоді 60% роботодавців за жодних обставин не взяли б людей із кримінальним минулим. Довідку про несудимість просили навіть для прибиральниці.

«І ми почали з просвітництва. А зараз у нас немає проблеми знайти компанії, які хочуть працевлаштовувати людей із судимістю. У нас близько 150 партнерських компаній, тому ми завжди підбираємо відповідну людину на певну роботу.

Що ми пропонуємо? Ми пропонуємо компаніям людей лояльних, мотивованих, вдячних за роботу. Ми надаємо інформацію про те, що вони робили в минулому, і також пропонуємо супровід», — каже Марек Демнер, комунікаційник організації.

Загалом у країні є навіть соціальні підприємства, які активно наймають на роботу звільнених і безпритульних, як от веганський ресторан Střecha у центрі Праги та багато інших.

Наступний напрям роботи активістів — системні зміни. Адже, щоб  допомогти кожному окремо неможливо, але змінювати державну політику — реально. Наприклад, нещодавня поправка до кримінального кодексу дозволила скоротити надмірно суворі вироки за дрібні крадіжки та частково декриміналізувала вирощування невеликої кількості канабісу.

«У нас справді довгі вироки у порівнянні з іншими європейськими країнами. Навіть за несерйозні, ненасильницькі злочини, але часто у сукупності, люди отримували дуже довгі строки.

Тож ця поправка — перший крок до менш репресивної кримінальної політики», — каже Яна Сміггельс Кавкова, яка в організації працює над системними змінами у чеській сфері юстиції.

Так раніше за повторну крадіжку суддя міг призначити ув’язнення від 6 місяців до 3 років, тепер — до 2 років, і можна дати навіть умовний термін.

Робота над просуванням цих змін тривала роками. Зустрічалися з партіями, переконували включити тему до програм. Після виборів — з тими, хто формував уряд, просили включити до коаліційної угоди.

«А потім почалася найважча частина — щоб це справді сталося. Але зрештою поправку ухвалила переважна більшість, навіть опозиція голосувала «за».

Усе сталося в останню хвилину — на початку липня, коли парламент уже йшов на канікули.Тож цікаво, що була справжня політична згода: це потрібно», — каже Яна.

Очікується, що це зменшить кількість ув’язнених приблизно на 15% поступово, адже стосуватиметься майбутніх судових рішень.

До речі, ці зміни цілком відповідають рекомендаціям Ради Європи.

У Чехії немає епідемії туберкульозу, проте проблеми із забезпечення в’язнів медичною допомогою теж існують. У деяких в’язницях лікар буває раз на тиждень, а браку медперсоналу компенсують перевезенням хворих до зовнішніх клінік. Це затягує процес і може мати трагічні наслідки. Нині готується реформа, яка передбачає створення єдиного медичного центру для тюремної системи.

Ще одною успішною системною зміною стало те, що люди з кримінальним минулим тепер можуть працювати в соціальних послугах. Нині ж чеський уряд змінив вимогу мати довідку про несудимість, щоб працювати у соціальній сфері. Тепер це передбачувано: можна працювати і з судимістю. Виняток — якщо злочин безпосередньо стосувався соцпослуг.

Останнім, але не менш важливим є зміна сприйняття громадою в’язнів.

Адже щороку звільняється 10 000 людей, а організація надає послуги приблизно 1200 клієнтам.
Це, за словами представників Rubikon Centrum, найважче завдання. Стереотипи та упередження ускладнюють колишнім в’язням повернення до нормального життя. Щоб змінювати ставлення, організація поширює особисті історії клієнтів, знімає документальні фільми, проводить соціальні експерименти.

Важливим напрямком роботи залишається боротьба з упередженнями. Rubikon Centrum робить акцент на особистих історіях і співпраці з медіа. Один із прикладів — документальний фільм «Матері за ґратами», що показав: жінки, які відбувають покарання, залишаються матерями та потребують підтримки.

Також зробили ще одне відео зі співробітниками в’язниці — теж дуже цікаве. Коли їх запитали, наприклад, чи відчувають вони визнання своєї праці з боку оточення — ніхто не відповів «так». Тож показали, що й щодо працівників в’язниць існує багато упереджень, і це нелегка робота.

В організації вважають, що треба показати більше особистих історій.

«Якщо колишнім в’язням дати шанс, це вигідно всьому суспільству. Без підтримки вони залишаються в замкненому колі злочину й покарання. А з підтримкою можуть відновити життя й стати повноцінними громадянами», — наголошують у Rubikon Centrum.

Фактично в обох країнах звільнені мають спільні проблеми, наприклад, з житлом і стигмою. Але Чехія має комплексний підхід і політичну волю до змін, тоді як в Україні більшість ініціатив лишається декларативними.

Як дати колишнім в’язням шанс, а суспільству — безпеку

Чеський досвід — це те, до чого прагнуть українські активісти, проте їм бракує інституційної спроможності й фінансування, аби брати ресоціалізацію на свої плечі.

«Комусь потрібен лише квиток, комусь — безперервність лікування (ВІЛ, замісна підтримуюча терапія), комусь — житло», — каже Дмитро Шевченко про потреби українських звільнених. Його організація має представників у всіх регіонах країни та ще до звільнення намагається скласти план супроводу в’язнів, на кшталт чеських колег.

Допомагають з елементарним — наприклад, купівлею квитка, адже попри заявлене державою часто грошей на квиток таки немає.

А от ресурсу розв’язувати проблему з житлом активісти не мають, хоча, як і чеські колеги, погоджуються, наявні ж соціальні центри або притулки часто — це радше «нічліжка»: зайти ввечері, рано вранці — вийти, та орієнтовані вони не лише на колишніх в’язнів, а на всі уразливі групи, які лишились без даху над головою. У цих центрів є повноваження допомогти з документами, пошуком роботи, але не всі дійсно цим займаються.

На думку Олега Цвілого,  ідеально було б створити громадський центр, де протягом кількох місяців колишні в’язні могли отримати комплекс послуг.

«Центр, що надавав би житло, послуги психологів, соціальних працівників. Адже звільнені як діти: не можуть елементарно піти в ЦНАП чи завести електронну пошту. А їх потрібно навчити жити… і ще важливіше — навчити жити по закону», — каже він. В ідеалі цей центр включав би ще й навчання якісь перспективній і добре оплачуваній професії, аби звільнені могли стати на ноги.

Окрім того, каже Дмитро Шевченко, треба боротись і з суспільним осудом на державному рівні, проводити інформаційні кампанії.

«Ресоціалізація — важлива справа і ресурс для суспільства. Багато хто — розумні, творчі люди. Їхню енергію треба спрямувати в конструктивне русло. Маємо багато історій успіху. Наприклад, мій знайомий відбув близько 20-25 років, нині тренує підлітків із боксу, вкладає в них цінності — чесність, повага, відповідальність, щоб вони не повторили його шлях. Спершу батьки насторожено реагують, а потім дякують.»

Окремим напрямком, яким на думку Івана має опікуватись держава, є військові. У підшефних його організації закладах нині є майже 30 людей, які покарані за кримінальні правопорушення: це захисники, люди з реальним бойовим досвідом і нагородами, які зробили помилку.

«Це не ті, хто пішов у СЗЧ. Це військові, які мають нагороди, які мають поранення… Просто прийшов у відпустку, десь там дав у морду — і йому дали 2 роки», — каже він і пояснює, що нині працюють і з ветеранськими організаціями, і з родичами ув’язнених.

Та все ж у звіті Ради Європи вказують, що найкращою реабілітацією для порушників є все ж відсутність досвіду ув’язнення. На їх думку, арешт до 6 місяців варто замінити на пробацію і громадські роботи. Те саме стосується ненасильницьких злочинів: людина має залишатись з підтримкою, але у суспільстві.

Іван також з цим погоджується, і наводить приклад Нідерландів, де з 2005 по 2015 кількість в’язнів скоротилась на 40%, адже для порушників, які раніше могли б потрапити за ґрати, застосовують альтернативні заходи, коротші терміни та психосоціальну підтримку.
Досвід європейських країн показує, що підтримка колишніх ув’язнених — це не про поблажливість, а про безпеку та розвиток суспільства. Україна ж поки лише робить перші кроки до того, аби замість замкненого кола злочину й покарання з’являлявся другий шанс.

Автор: Анастасія Дзюбак

Джерело: ГРЕЧКА