Пам'яті дитячого футбольного тренера, добровольця Дмитра Фіалки

«Дмитро Фіалка був одним із перших, хто пішов захищати нашу державу зі зброєю в руках після нападу російських окупантів. Коли постав вибір щодо захисту своєї країни, футбольний наставник без вагань вирушив на передову», - зазначили у відділенні Національного олімпійського комітету у Львівській області

Дмитро народився 21 червня 1983 року в єврейській родині у Львові, там же навчався у школі №61. З дитинства хлопець полюбив футбол, тренувався у львівській СДЮШОР-4 у тренера Ярослава Бундза. 

У 15 років за програмою репатріації юнак виїхав до Ізраїлю, де закінчив школу та університет. Три роки він служив гранатометником в бригаді «Нахаль» Армії оборони Ізраїлю, брав участь в боях проти Хезболли у лівано-ізраїльській війні 2006 року. Після військової служби чоловік працював тренером юнацької команди «Маккабі» в місті Беер-Шева. Під його керівництвом клуб потрапив у вищий юнацький дивізіон. 

У 2014 році Дмитро повернувся з Ізраїлю додому, щоб доглядати хвору бабусю. Наступного року він зустрів дівчину, яка стала його дружиною. Єва згадує, як познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком: «Була тепла осінь у Львові, я працювала в єврейському молодіжному клубі. Ми познайомились у кав’ярні. Він почув розмову мою з друзями, яка його зацікавила і підійшов до нас. Певно, закохались із першого погляду. Коли зустрічались, то зрозуміла, що він і є тим, за кого хочу вийти заміж, це буде найкращий тато для моїх дітей. Його позитивне сприйняття світу, ставлення до людей, бажання допомогти у біді, чинити по совісті ‒ захоплювало». Через рік у пари народилася донька, а у 2018 році – син.  

Дмитро працював футбольним тренером у дитячому клубі «Локомотив», а після об’єднання «Локомотива» та «Опору» у 2017 році став головним тренером у дитячо-юнацькій футбольній академії «Динамо», окремо очолював команду U19. На цій роботі він працював до 2020 року, проводячи курси та семінари для колег, а сам стажувався в академії «Шахтаря». З 2021 року чоловік став тренером у дитячо-юнацькій футбольній школі клубу «Львів», де тренував команду U16. У лютому 2022 року команда Фіалки перемогла 1:0 київське «Динамо» і вийшла до півфіналу Зимового Кубка ДЮФЛУ. Проте турнір не був завершений через російське вторгнення до України. Дмитро мав отримати тренерську ліцензію PRO, але відклав навчання і пішов на фронт. Вже коли тренер брав участь у бойових діях, велика кількість його вихованців перейшли у дорослу команду «Львова». 

«Ми познайомились із Дмитром у 2015 році, я запросив його у наш клуб «Локомотив». Перше враження від знайомства було дуже гарне. Людина з великим бажанням працювати, енергія просто з нього пульсувала. Він, маючи фаховий тренерський досвід, готовий був працювати з дітьми, передавав свій досвід іншим тренерам, багато читав, про футбол міг говорити 24 години. Цілковито віддавався тренерській справі. Був відкритою людиною. 24 лютого одразу сказав, що повинен іти і все. Це ще раз підкреслює, настільки він любив Україну, наскільки був відданий, як в тренерській справі, так і військовій», - згадує Ярослав Біць, керівник дитячого футбольного клубу «Динамо» (Львів) і близький друг Дмитра.

Після початку повномасштабної війни чоловік залишив тренерську роботу і пішов до військкомату, але йому, як громадянинові Ізраїлю, відмовили в мобілізації, не було вже місць у теробороні. Дмитро вступив у підрозділ Добровольчого українського корпусу (ДУК) як інструктор та командир взводу, добирав бійців до лав новоствореного 2-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор» імені Тараса «Хаммера» Бобанича. Маючи бойовий досвід, тренував українських воїнів, а невдовзі почав виконувати бойові завдання. Згодом підписав контракт зі Збройними силами й воював у складі Інтернаціонального легіону Сил територіальної оборони. 

«На початку війни, коли навіть моя мама і всі йому казали: "Збирайся і їдь в Ізраїль, ти ж можеш їхати в Ізраїль", він казав: "Ні, ми відвоюємось і будемо далі жити у своєму маленькому гарному світі. У своїй сім’ї… Він не зміг би себе потім поважати, якби не пішов захищати Україну. Все життя його б це гризло, що не зробив те, що хотів і вмів, не приніс ту максимальну користь, на яку був здатен, маючи серйозний бойовий досвід», - пригадує дружина.

Ярослав Біць спілкувався з другом, коли той перебував на фронті. Разом з іншими колегами допомагав Дмитрові та його побратимам усім необхідним. Остання розмова відбулася 1 вересня: «Діма говорив, що йде на завдання, що дуже гаряче. Чути було, як лунають вибухи. Я лише просив його пам’ятати, що в нього є діти, сім’я, що він нам потрібен. Він посміявся, але Діма усвідомлював ризики, які є, віддав усе, щоб захищати українську землю».

Востаннє голос чоловіка Єва чула 31 серпня. Щовечора вона йому телефонувала, як і домовлялись, щоб лише дізнатись, чи живий і як у нього справи. «Була дуже коротка розмова. Він запитав, як я, як діти. Наступного дня було 1 вересня і наша Ліна йшла в 1 клас. Він спитав, чи підготували вишиванку, наплічник, сказав, що з 3 години ночі ще не спав і піде ляже. От і все. А 1 вересня я відправила чоловікові фотографії доньки зі шкільної лінійки, але він уже не встиг їх побачити…» ‒ згадує жінка.

39-річний Дмитро Фіалка загинув 1 вересня 2022 року під час бойового завдання за лінією зіткнення - на окупованій території в боях за Бахмут на Донеччині. Інформація про загибель була підтверджена 4 вересня.

«Я був із ним безпосередньо в тому бою. Все сталося в одну долю секунду. Бій, сутичка і, на жаль, ми втратили нашого наставника, батька, командира. Це було кульове поранення в голову, без шансів вижити», - розповів побратим Дмитра. 

21 жовтня 2022 року, після церемонії прощання на площі Ринок, воїна за юдейською традицією поховали на єврейській ділянці Янівського кладовища. Провести свого тренера в останню путь прийшли вихованці та друзі. 

У Дмитра в Україні залишилися дружина і двоє дітей, в Ізраїлі – мати й молодший брат. 

«Він вирішив іти на війну ще перед повномасштабним нападом. Все тому, що дуже любив Україну. І готовий був зробити заради неї все. Коли був на фронті, жодного разу не нарікав. Був дуже спокійний, казав, що йдуть бої, що є загиблі. Але ніколи, жодного разу не сказав, що втомився. Він був впевнений у правильності того, що робить. Знав, що воює за свою державу і своїх дітей», – сказала дружина.

На вшанування пам’яті Дмитра Фіалки у Львові проводиться Всеукраїнський турнір серед тренерських колективів. 

Вічна пам’ять Герою! 

Перше фото Ярослава Біця

За матеріалами Радіо Свобода, Главком, Sport.ua, Суспільне