США, відходячи від своєї ролі на міжнародній арені, сприяють зростанню глобальної нестабільності — The Hill

Через двадцять чотири роки після терактів 11 вересня США стикаються з парадоксом: військово та економічно країна ніколи не була сильнішою, але її глобальне лідерство зазнає безпрецедентного виклику.

Китай, Росія, Іран та Північна Корея сформували "альянс автократів", який прагне зруйнувати світовий порядок під керівництвом США, і його ряди постійно зростають. Усього два тижні тому керівництво Індії приєдналося до цього антизахідного альянсу в Пекіні, взявши участь увійськовому параді, що демонстрував здатність блоку загрожувати американській домінантності, зазначають Дуглас Шон і Карлі Куперман, автори думок в The Hill. 

У цьому контексті зовнішня політика президента Трампа повинна враховувати зміни у стратегічному ландшафті. Насправді, адміністрація повинна взяти на себе зобов’язання реалізовувати підхід, який, у співпраці із союзниками, захищає та підтримує світовий порядок під керівництвом США від тих, хто прагне його зруйнувати.

Не слід забувати, що США залишаються домінуючою світовою державою, але, відходячи від своєї ролі на міжнародній арені, вони одночасно сприяють зростанню глобальної нестабільності.

На думку авторів, безумовно, Трамп заслуговує на похвалу за багато своїх рішень, прийнятих до цього часу. Він продемонстрував глобальне лідерство США, зміцнивши НАТО, взявши на себе зобов'язання згідно зі статтею 5 і забезпечивши значне збільшення витрат союзників на оборону. Трамп також рішуче підтримав боротьбу Ізраїлю проти ХАМАСу, віддав наказ американським військовим завдати удару по Ірану і зайняв більш агресивну позицію щодо венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро.

Здійснивши удар по Ірану, Трамп вжив більш рішучих заходів, ніж будь-хто з його попередників, чия сліпа відданість дипломатії за будь-яку ціну дозволила Ірану без побоювань стати державою, що стоїть на порозі створення ядерної зброї.

"Розмови Трампа про анексію Канади та Гренландії втратили актуальність. І, попри його часом дружні жести на адресу Владіміра Путіна, Трамп продовжував надавати допомогу Україні — всупереч тиску з боку його прихильників — і не вимагав капітуляції України", — стверджують автори.

Водночас транзакційний підхід Трампа може створити небезпечну невизначеність замість бажаних результатів. Він погрожував Росії масштабними санкціями, але потім неодноразово відкладав їх введення, не отримавши натомість нічого, що лише продовжило війну та підірвало його авторитет і авторитет США.

Аналогічно, замість того, щоб співпрацювати з Індією та європейськими союзниками в єдиному фронті проти Пекіна і Москви, США ввели односторонні, часто каральні санкції й виступили з жорсткою публічною критикою Європейського Союзу та Нью-Делі, що ще більше наблизило останнього до Китаю.

Шон й Куперман додають, що Бразилія, важливий торговельний партнер та стратегічний союзник США, через каральні тарифи, введені Трампом у відповідь на, на його думку, недостатньо дружнє ставлення колишнього президента Жаїра Болсонару, поступово віддаляється від Вашингтона та наближається до Китаю.

Така непередбачуваність може здаватися стратегічною, але водночас підриває авторитет США, коли як союзники, так і опоненти не можуть передбачити позицію Вашингтона. То якою ж має бути ефективна зовнішня політика?

Першим кроком має стати визнання, як це часом робив Трамп, що зовнішня політика "Америка понад усе" не означає "тільки Америка".

Коли США відходять за свої два океани, автократи сприймають це як сигнал до дій, і до моменту, коли Америка змушена втрутитися, конфлікт часто стає значно масштабнішим, ніж міг би бути.

Далі, супротивники повинні знати: хоча США не виконуватимуть роль світового поліцейського і не втручатимуться у дрібні конфлікти, вони не дозволять країнам застосовувати силу для підкорення сусідів. Нарешті, ефективна зовнішня політика XXI століття повинна ґрунтуватися на ідеї, що США сильніші, коли діють разом із союзниками.

Вимога до Європи та НАТО взяти на себе частину тягаря, який історично лягав на США, без сумніву, є позитивною, але ефект послаблюється, коли наші союзники не впевнені, що ми перебуваємо на одному боці.

Візьмемо, наприклад, Індію. Хоча вона є ключовим союзником США в Індо-Тихоокеанському регіоні, каральні санкції Трампа мало допомагають вирішити основну проблему, а натомість відштовхнули Нью-Делі в той момент, коли підтримка союзників була найнеобхіднішою.

Зрозумівши, що загрози санкцій проти Індії недостатні, Трамп лише після цього звернувся до європейських союзників, яких він також налаштував проти себе тарифами та іншими загрозами, щоб домогтися колективних дій. Те саме можна сказати й про Китай.

Тарифи та військове стримування проти Пекіна мали б набагато більший вплив, якби вони були скоординовані з європейськими та азіатськими союзниками, які також стурбовані зростаючою військовою та економічною потужністю Китаю.

Набагато кращим варіантом дій було б співпрацювати з нашими союзниками з самого початку, залучивши їх до створення єдиного фронту проти Китаю та співпраці з Індією з метою перекриття російського експорту енергоносіїв.

"Врешті-решт, сильне американське лідерство після Другої світової війни створило наймирнішу та найпроцвітаючу епоху в історії людства. Захист цієї спадщини та світового порядку під керівництвом США вимагає рішучого лідерства, яке Трамп здатен забезпечити", — підсумували автори.

Нагадаємо, Саймон Тісдалл, колумніст газети The Guardian зазначав, що Трамп став головною перешкодою до миру. Адже президент США не є "сильною людиною", коли йдеться про тиск на Путіна чи Нетаньягу.