Україна на суді історії. Дон Кіхоти і Санчо Панси в формулі нашої ідентичності

25 років тому, ввечері 16 вересня 2000-го, група так званих правоохоронців викрала, а згодом вбила журналіста Георгія Ґонґадзе. За пів року до цього він заснував останній і, як виявилося, найважливіший проєкт свого життя – "Українську правду". 

Символом і логотипом УП Георгій обрав героя з роману Сервантеса і гравюри Пікассо. Дивака зі списом в руці, який бачить те, на що інші заплющують очі.

Дон Кіхот і 25 років по тому залишається на головній сторінці "Української правди". В жовтні 2025-го має з'явитися в книгарнях книга "Вітряки і Дон Кіхоти. Українська правда 25". Це книга-подорож, яку ми писали разом із країною чверть століття – щодня зі швидкістю десять новин на годину.

У книзі кілька десятків із сотень тисяч текстів, що виходили на наших сторінках в різні роки. Реконструкції історичних подій, портрети сучасних Дон Кіхотів, репортажі з тих місць, які зараз зруйновані і лишилися тільки в нашій пам'яті й текстах УП.

Передмову до одного з розділів книги написав історик Ярослав Грицак. Вона про Дон Кіхотів і Санчо Пансів у формулі української ідентичності. 

В день пам'яті Георгія Ґонґадзе запрошуємо читачів УП прочитати цей текст, важливий для розуміння того, ким ми є.

Не пригадую, хто сказав: якби людство заради свого спасіння мало представити на Страшному суді одну-єдину книжку, то це міг би бути "Дон Кіхот" Сервантеса. Образ премудрого гідальґо, що живе не за законами цього світу, а стремить до світу іншого. І хоча й не досягає його, все одно не здається – чим не добра метафора для історії всього людства? Історії, за яку людей варто більше любити, аніж ненавидіти.

Євангеліє від Марка каже, що Ісус Христос судитиме людей, а не народи. Коли всі народи предстануть перед Його престолом, Він поставить праведників по ліву руку і грішників по праву руку, і "підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне". Але на багатьох іконах Страшного суду малювали не людей, а саме "народи по ліву і по праву руку". Заради нашої розмови припустімо, що іконописці мали рацію. Якщо так, то чи українці могли би представити зі своєї культурної спадщини на Страшному суді щось рівне "Дон Кіхоту"?

Я не бог, тому не беруся судити. Є, однак, загальне правило: будь-який твір світової культури, перекладений іншою мовою й інтеґрований в іншу культуру, стає надбанням тої мови й тої культури. Іншими словами, Дон Кіхот в українській мові і є українським Дон Кіхотом.

Із цього погляду хочу звернути увагу на постійну присутність Дон Кіхота в українській культурі.

Від кінця ХІХ століття майже кожне покоління українізувало Дон Кіхота. Починаючи від Івана Франка, який своїми віршованими переспівами поклав початок перекладам Сервантеса на українську мову, до "Української правди", котра 25 років тому вибрала Дон Кіхота своїм символом. А між Франком й "Українською правдою" маємо Михайла Коцюбинського, Володимира Самійленка, Миколу Хвильового, Майка Йогансена, Олега Ольжича та десятки інших більш чи менш знаних українських авторів.

У цьому списку окремо варто виділити Миколу Лукаша. Він не просто переклав "Дон Кіхота" українською – він відтворив українську мову того часу, коли Сервантес писав свій роман. Його переклад дає уявлення, якою б мовою розмовляли сучасні українці, коли б зберегли свою козацьку державу і свою аристократію. 

Ба більше: Лукаш не лише перекладав Дон Кіхота – він сам був шляхетним, як Дон Кіхот. Коли 1972 року заарештували й посадили Івана Дзюбу, Лукаш написав заяву до КДБ: він пропонував відсидіти за Дзюбу, бо той хворий, а сам він, Лукаш, здоровий.

Найважливіша українська дискусія про Дон Кіхота відбулася, однак, поза літературою. Маю на увазі есеї двох найвпливовіших українських ідеологів – "Трагедія українського Санчо Панча" В'ячеслава Липинського (1920) та "Санчо Панса в літературі і в житті" Дмитра Донцова (1926).

Обидва тексти постали після поразки українських національно-визвольних змагань 1917–1920 років. Поразка спровокувала дискусію, хто несе відповідальність: українська еліта, яка своїми соціалістичними експериментами занедбала розбудову української держави, чи український народ, головним чином малосвідоме українське селянство, яке в найбільш критичні моменти української держави не захотіло її обороняти? Або, вживаючи образи роману Сервантеса: Дон Кіхот чи Санчо Панса?

І Липинський, і Донцов перекладали головну вину на революційного українського Дон Кіхота. Замість того, щоб піднести українського Санчо Пансу до свого рівня, він опустив себе до "шлункових" інтересів Санчо Панси.

І Липинський, і Донцов сходилися в тому, що в минулому українці мали своїх аристократів духу. До цього списку вони включали Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Тараса Шевченка, а в часи української революції – вояків Української галицької армії. Біда, однак, полягала в тому, що в минулому більшість українських кандидатів на Дон Кіхота зрадили Санчо Пансу, спольщилися або зросійщилися. А ті, що не асимілювалися й залишилися українцями, підпали під вплив російської революційної стихії – словами Липинського, стихії "кающогося дворянина і ідеалізованого босяка" – і тим самим прирекли національні змагання на поразку.

Попри схожість стартових позицій, Липинський і Донцов розходились у висновках. Липинський був ворогом і комунізму, і фашизму. Донцов не цурався ставити українцям у приклад Леніна й Гітлера як лідерів, що безоглядно йдуть до мети.

Липинський критикував українців за "надмірну чутливість при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности". Донцов не щадив емоційних епітетів, коли писав про своїх ідеологічних противників – Драгоманова, Грушевського, Винниченка й самого Липинського.

Але в центрі їхнього розходження було питання про українську ідентичність. Драгоманов та його послідовники виробили формулу української ідентичності, котру можна умовно назвати "санчопансівською". Оскільки, вважали вони, 90% українців є селянами, а 90% селян в Україні є українцями, то соціальне визволення від панування польських поміщиків чи російських чиновників буде водночас визволенням національним. Як писав Драгоманов, за обставинами України кожен свідомий українець має бути соціалістом, і кожен соціаліст – свідомим українцем.

Ця формула добре спрацювала, щойно в 1917 році впала Російська монархія й українці почали творити свою державу. У перші місяці революції українські селяни масово підтримували українську владу, бо, зокрема, вважали, що вона вирішить земельне питання – забере землю в поміщиків і дасть їм. Завдяки цій підтримці, писав Винниченко, провідники української революції чулися як боги, які бралися з нічого творити цілий новий світ. Але коли більшовицький уряд оголосив війну Українській Народній Республіці, і Червона армія вступила в Україну, селяни повернулися спиною до української влади, бо більшовики обіцяли більше і швидше. Згодом, під час революції і сталінської колективізації, селяни бунтували і проти більшовиків. Однак нагода на національне визволення була втрачена, і поневолена Україна зазнала трагедії Голодомору й Розстріляного відродження.

Липинський пропонував радикально переписати формулу української ідентичності. Селянство не може збудувати державу. Державне будівництво потребує офіцерів, банкірів, підприємців та інших – а в Україні вони переважно не українського походження. Тому, закликав він, будуймо українську націю за зразком Америки, котра постала "не під гаслом націоналістичним (бий англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки – яких би ми не були націй і класів – свою власну Американську державу".

Донцов теж бачив зло у старому формулюванні української ідентичності. Тільки на противагу Липинському він пропонував не ширшу, а вужчу концепцію нації – нації з елітою, зорганізованою на зразок військового ордену. Вона має бути одержимою в боротьбі за українську державність, і заради цієї цілі не буде жаліти ані своїх, ані чужих життів.

І формула Липинського, і формула Донцова були донкіхотськими. Вони, однак, були елітними формулами й не мали своїх Санчо Пансів. У результаті в ХХ столітті перемогла радянська формула. За цією формулою, Україна мала би бути – але в ній не мало бути українців яко нації зі своєю високою культурою і власними політичними прагненнями. Замість української нації мав постати єдиний радянський народ. Не дивно, що радянська влада намагалась українського Дон Кіхота або знищити, або приборкати, загнавши його у вузькі рамки соціалістичного реалізму.

Український Дон Кіхот гинув або сходив на пси, залишаючи Санчо Пансу сам на сам. Парадокс української історії полягає в тому, що майже в кожному поколінні з породи Санчо Панси виходили нові Дон Кіхоти, часом цілком несподівано й майже завжди всупереч обставинам. За умов хронічної відсутності українського Дон Кіхота діти і внуки Санчо Панси самі ставали Дон Кіхотами.

Українці мають подиву гідний талант до самореґенерації. Їх не мало бути – а вони є. Вони мали би бути реалістами і вдовольнятися тим, що вже є, – вони ж, як Дон Кіхоти, не приймають приготовлену для них реальність і хочуть чогось більшого.

Я далекий від містики, щоб пояснювати цей талант глибоко прихованим українським кодом. Якщо цей код й існує, то він записаний не в генах, а в українській культурі. Ця культура росте не сама по собі, а твориться Дон Кіхотами. Треба визнати рацію Липинського. Їхнє число не обмежується виключно до "біологічних" українців. Починаючи з Пилипа Орлика й до засновника "Української правди" Георгія Ґонґадзе та її теперішньої редакторки Севгіль Мусаєвої, багато творців української культури не є етнічними українцями.

Так само цей код не прив'язаний до однієї суспільної групи. Він зберігався й переходив із покоління в покоління після того, як українські козаки стали селянами, українські селяни – радянськими колгоспниками, їхні діти – інженерами чи вчителями, а їхні внуки та правнуки – бізнесменами чи айтівцями.

Найкраще, на мою думку, цей донкіхотський етос української культури передав засновник української донкіхотіани Іван Франко:

Против рожна перти,

Против хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести!

Цей етос не можна витерти. Для цього треба було б знищити не лише Дон Кіхотів і тонни паперу, на яких списана українська історія, а й увесь український "плебс", який ґенерує із себе нову еліту. А це, як показує історія, не під силу нікому. Зате кожна чи кожний, хто пізнає цей етос, мають високий шанс ним заразитися. Він особливо заразний у часи криз – як-от під час теперішньої російсько-української війни.

Цей етос не є винятково українським. Його можна знайти в культурі кожної європейської нації. Ба більше: він міститься в самій серцевині європейської культури. Бо, як би ми не критикували європейську цивілізацію, маємо визнати одне: історія Європи є історією визволення "Санчо Пансів", рабів, кріпаків, жінок, євреїв та інших поневолених.

Неєвропейські цивілізації виходять із того, що світ є таким, яким є. Європейська вважає, що з реальністю не варто миритися. У тому сенсі сучасна Україна є найбільш європейською. Бо вона є тим місцем, де невдоволення реаліями сучасного світу відчувається найглибше й найгостріше.

Є надія, що після майже тридцяти років революцій і воєн українська культура видасть із себе щось рівне романові Сервантеса. Але передусім Україна має вистояти у війні з Росією. І хоч який буде кінець цієї війни, української історії мало б вистачити для того, щоб виправдати українців – а разом із ними всю європейську цивілізацію – на суді історії.

Ярослав Грицак, для УП