«Бог, гумор, вітчизна»: як польський серіал «1670» вчить нас сміятися з минулого, щоб говорити про майбутнє

Польський сатиричний феномен «1670» офіційно повертається: другий сезон вийде на Netflix 17 вересня. Ця новина — привід знову зануритися в аналіз культурного явища, що вийшло далеко за межі розважального контенту. Перший сезон, який з’явився наприкінці 2023 року, став несподіваним хітом у Польщі та, що більш показово, в Україні, довівши, що гостра сатира на власну історію може бути не лише комерційно успішною, а й суспільно значущою.

«1670» — це витончена культурна інтервенція в дусі «Монті Пайтона», тільки про XVII століття. Серіал використовує формат мок’юментарі для публічного розтину польських національних міфів: сарматизму, «золотої вольності» та романтизованого образу шляхти. «1670» перетворює історичних персонажів на дзеркало сучасних тривог, комплексів і суспільних розколів. Підтвердження другого сезону є не лише комерційним рішенням Netflix, а й культурною валідацією. Це свідчить про те, що провокативний, самокритичний гумор глибоко зрезонував із масовою аудиторією, кидаючи виклик усталеній думці, буцімто національна історія — це сакральна тема, гідна лише урочистого, епічного висвітлення. Продовження «1670» — це запит на подальшу критичну саморефлексію.

Мок’юментарі у шляхетському контуші

В основі сюжету — історія Яна Павла Адамчевського (у виконанні Бартоломея Топи), дрібного шляхтича та власника меншої половини села Адамчиха, чия головна амбіція — стати «найславетнішим Яном Павлом в історії Польщі». Його грандіозні плани постійно руйнуються через родинні чвари, селянські бунти та власну некомпетентність.

Серіал знято у форматі мок’юментарі, де персонажі дають інтерв’ю на камеру, руйнуючи «четверту стіну». Цей прийом є свідомо анахронічним. Він демістифікує історичну епоху, представляючи життя XVII століття не як величне полотно, а як дисфункціональний «офіс» під керівництвом нездари-начальника. Сам формат стає інструментом сатири, що підриває канони жанру історичної драми.

Центральними об’єктами сатири стають ключові міфи Речі Посполитої: зарозумілість і культура шляхти (сарматизм), жорстока реальність кріпацтва (pańszczyzna), лицемірство духовенства (втілене в образі сина Яна Павла, ксьондза Якуба) та паралізуючий політичний механізм liberum veto.

Сарматизм — домінантна культурна ідеологія польської шляхти, котра міфологізувала своє походження від стародавніх сарматських воїнів для виправдання власного привілейованого статусу. Liberum veto — парламентське правило, яке дозволяло одному члену Сейму анулювати всі ухвалені під час сесії закони, що призводило до політичного паралічу. Liberum veto спричинило численні зриви Сеймів (у першій половині XVIII століття з 55 було зірвано 48).

За створенням серіалу стоїть команда, що має значний досвід у сучасній польській комедії. Сценарій написав Якуб Ружило, відомий роботою над польською адаптацією «Офісу» та серіалом «Sexify 2». Цей зв’язок пояснює тональну схожість проєктів. Режисерами першого й другого сезонів стали Мацей Бухвальд і Кордіан Кондзеля. Серіал, створений компанією Akson Studio, отримав зелене світло від Netflix після того, як його відхилили кілька традиційних мовників.

Акторський ансамбль очолює ветеран Бартоломей Топа в ролі Яна Павла. Його доповнюють Катажина Герман у ролі фанатично релігійної дружини Зоф’ї, Мартина Бичковська в образі їхньої прогресивної та бунтівної доньки Анелі та Міхал Сікорський, що грає їхнього сина-інтригана Якуба. Безпристрасна манера гри та комедійний таймінг акторів є ключем до успіху формату мок’юментарі.

Той факт, що традиційні мовники відхилили сценарій, свідчить про системну нехіть до ризику в польському кіно, коли йдеться про історичну сатиру. Netflix як глобальна платформа, менш залежна від місцевих політичних чутливостей і державних органів фінансування, змогла піти на ризик, на який не наважилися б традиційні медіа. Це робить «1670» не лише творчо, а й структурно успішним проєктом. Глобальні стрімінгові платформи можуть стати інкубаторами для національного контенту, який інакше міг би ніколи не з’явитися.

Деконструкція національного пантеону

«1670» — це не урок історії, а «блискучий коментар про сучасну Польщу», —зазначає дослідник антропології з Варшавського університету Кацпер Поблоцький. Серіал використовує XVII століття як алегоричний майданчик для аналізу сучасного польського суспільства. Анахронізми є навмисними: Ян Павел проголошує неоліберальні гасла про «економіку просочування», його донька Анеля — кліматична активістка, а литовський селянин прибуває за програмою обміну «Еразмус».

Кацпер Поблоцький розглядає серіал як пастиш на націоналістичні епопеї Сенкевича та критику «шляхетчини» (культу шляхти) й «неосарматської маскулінності». Дослідник стверджує, що серіал використовує історичні факти як «дзеркало, в якому ми, сучасники, можемо побачити себе». Професор історії Краківського педагогічного університету Матеуш Вижґа наголошує: цінність серіалу полягає в тому, що він «провокує ставити запитання до минулого».

Гумор серіалу народжується на зіткненні історичної реальності із сучасною мовою та світоглядом. Це створює комедійний ефект, який одночасно є смішним і глибоко незручним, особливо у зображенні жорстокості кріпацтва, де ціп є знаряддям як сільського господарства, так і гноблення.

Критики інтерпретували центральне суперництво між Яном Павлом та його сусідом Анджеєм, власником «більшої частини» села, як метафору вкоріненого політичного дуополя в Польщі (хоча б між партіями «Право і справедливість» (PIS) та «Громадянська платформа» (PO). Дріб’язкові конфлікти в серіалі паралізують громаду, віддзеркалюючи сучасний політичний дискурс.

Сприйняття «1670» не було однозначно позитивним. Деякі праві критики відкинули його як збірку мемів, спрямованих на висміювання консервативних і католицьких цінностей. Натомість деякі ліві оглядачі, як-от публіцист Каміль Фейфер, вважають його «пласким, вторинним і запізнілим щонайменше на півтора десятиліття», стверджуючи, що гумор є безпечним і орієнтованим на ліберальний середній клас. Цей розкол відображає ту саму поляризацію, в сатиричному зображенні якої звинувачують серіал.

Критична дискусія про те, чи є гумор серіалу «підривним» чи «безпечним», є однією з центральних тем твору. Персонаж Анелі, прогресивної доньки-активістки, втілює цю напругу. Вона критикує гнобительську систему, водночас повною мірою користуючись своїм привілейованим становищем у ній.

Режисер Мацей Бухвальд, коментуючи звинувачення в «антипольськості» серіалу, наголосив: «Ми любимо Польщу, тому й робимо серіал про Польщу... Якщо хтось вважає, що це ображає Польщу, це — його проблема». Він також пояснив мету: «Коли ми як суспільство можемо посміятися з себе, ми відчуваємо полегшення». Це, за задумом, має підкреслювати терапевтичний потенціал сатири.

Українське відлуння в Речі Посполитій

Деякі сцени серіалу знімалися в дерев’яній церкві Святої Параскеви в Радружі Підкарпатського воєводства й навколо неї. Це не просто мальовнича локація, а греко-католицька церква XVI століття, що є частиною транснаціонального об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі та України». Її включення — це візуальне визнання спільної, мультикультурної та багатоконфесійної реальності історичної Речі Посполитої, яка часто стирається в націоналістичних історіографіях. Сама церква є фізичним мостом між польською та українською спадщиною.

Основним місцем зйомок став скансен — музей народної культури в Кольбушовій, що зберігає архітектуру етнографічних груп лясовяків та жешовяків. Продюсери побудували на території музею головний маєток та корчму «U Żyda», поєднавши їх із автентичними історичними будівлями, що заземлило сатиру в матеріальному, ретельно відтвореному світі.

Після виходу «1670» швидко посів друге місце за популярністю серед серіалів на Netflix в Україні. Ця популярність є надзвичайною для шоу, настільки глибоко зануреного в польську історичну специфіку. Українські критики та глядачі зазначили, що сатира на шляхетську зарозумілість, політичний параліч (liberum veto) та експлуатацію селян промовляє до спільного історичного досвіду в межах Речі Посполитої. Деконструкція імперських і національних міфів є темою глибокою актуальною для українців, які ведуть війну проти російської імперської агресії, що живиться історичним ревізіонізмом.

Успіх «1670» в Україні демонструє існування спільної «пострічпосполитської» культурної чутливості. Хоч офіційні державні наративи обох країн часто зосереджувалися на точках конфлікту, популярність серіалу свідчить про глибинне розуміння спільної спадщини абсурду, соціальної ієрархії та недосконалої людяності, що виходить за межі націоналістичної історіографії. Це діалог, який відбувається на рівні популярної культури, оминаючи часто напружені політичні дискусії. Гумор серіалу забезпечує катарсис, висміюючи ті самі архетипи.

Ефект Адамчихи: вимірювання феномену

Серіал став беззаперечним феноменом у Польщі. За даними PlumResearch, лише за перші п’ять днів після релізу його ввімкнули приблизно 755 тисяч польських акаунтів Netflix. Якщо вимірювати в глядачах, то впродовж першого місяця ця цифра зросла до 2,7 мільйона, що свідчить про масове проникнення на внутрішній ринок.

Хоча «1670» став хітом у Польщі та популярним у сусідніх країнах — Україні, Чехії й Словаччині, глобальне охоплення було обмеженим. Він привабив чималу, але не рекордну аудиторію на великих ринках — у США (близько 806 тисяч глядачів), Німеччині (близько 515 тисяч) та Великій Британії (близько 253 тисяч) у початковий період. Ці дані малюють чітку картину: «1670» — регіональний важковаговик, а не глобальна сенсація.

Новий сезон покаже ширшу географію, зокрема родинний «відпочинок» за кордоном (зйомки відбувалися на хорватському острові Вир, а в сюжеті згадується поїздка до Османської імперії). Це розширення світу за межі села свідчить про зростання масштабів сатири, яка, ймовірно, торкнеться польського сприйняття «Сходу» та свого місця в Європі. Обіцяють нових персонажів і динамічніші, переплетені сюжетні лінії для всього основного акторського складу.

Оскільки Ян Павел тепер є власником усього села Адамчиха, його амбіції зросли. Центральний сюжет другого сезону обертатиметься навколо його спроби організувати дожинки (свято врожаю) настільки пишні, щоби привернути увагу короля — це, як він сподівається, забезпечить йому політичну посаду.

Справжня цінність «1670» полягає в його функції як культурного інструменту. Він успішно продемонстрував, що сатира — гостра, інтелектуальна й навіть болісна — може бути ефективнішим засобом національної саморефлексії, ніж урочисті історичні епопеї. Для польсько-українських відносин це має вирішальне значення. Серіал пропонує модель для погляду на складну, часто травматичну історію Речі Посполитої без тягаря конкурентних національних мартирологів. Він дає змогу всім разом визнати абсурдність і несправедливість епохи, створюючи спільний ґрунт через сміх.

У час, коли Росія використовує спотворену версію історії для виправдання своєї геноцидної війни проти України, те, як ми говоримо про минуле, має життєво важливе значення. Самокритична іронія «1670» є полярною протилежністю жорсткій, сакралізованій історичній пропаганді Росії. Відмовляючись ставитися до власної історії як до недоторканного священного тексту, польська культура через цей серіал демонструє форму демократичної зрілості та стійкості. Виклик для другого сезону й для його аудиторії в Польщі та Україні полягатиме в тому, щоби продовжувати цю складну розмову — сміятися з минулого, аби будувати чесніше майбутнє.