Кирило Осьмак – повернення до України

Ім’я Кирила Осьмака – одного з провідних борців за нашу незалежність - до цього часу не відоме більшості співвітчизників. А тим часом, у першій половині 20 століття 54-річний політик і мислитель був творцем та очільником підпільного парламенту і найвищого політичного органу визвольного руху - Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

До створення УГВР не обіймав керівних посад у підпіллі, не брав участі у збройній боротьбі. Проте у 1948 році, після 4 років жорстокого слідства і катувань, отримав вирок у 25 років. Відбувати його відправився до місця утримання найнебезпечніших, на думку радянської окупаційної влади, українських злочинців: «Владімірского централу», - тюрми у м. Володимирі, росія, де і помер у 1960 р.

За що ж людина, яка ніколи не тримала в руках бойової зброї, отримала такий неправомірно великий вирок?

Як сталося, що ім’я Кирила Осьмака на десятиліття випало з українського історичного простору?

І хто допоміг встановити правду про його життя і здобутки?

Відповіді на ці питання дає нова документально-дослідницька стрічка Марії Яремчук “неВідомі українці”.

У 2017 році на прем’єрі одного із найперших фільмів режисерки «Орест» (історія ветерана УПА Ореста Васкула) до Марії підійшла жінка, яка представилася Наталією Осьмак – донькою Президента УГВР Кирила Осьмака, та коротко розповіла про себе.

Для українців, які вивчали історію у 90-х та на початку 2000-х, ім’я Кирила Осьмака нічого не означало. Воно було відсутнє у шкільних підручниках і, скоріше за все, невідоме більшості педагогів. Тож розповідь пані Наталії для режисерки стала новиною. І особистим творчим викликом.

У той час команда продакшену «Сектор Правди» робила свої перші кроки в історичній документалістиці. Жанр, у якому вирішили працювати, назвали «дослідницьке документальне історичне кіно», оскільки написанню кожного сценарію передувало ретельне опрацювання архівних документів, фотоматеріалів, хронік, літератури. Тим самим займалася і пані Наталія Осьмак, тільки головний герой її досліджень був один – рідний батько, Кирило Осьмак.

“Обсяг проробленої Наталією Кирилівною роботи вражає, - розповідає Марія Яремчук, - її невелика київська квартира знизу доверху заставлена папками із документами чи їх копіями, альбомами фотографій, вирізок, книжками, пам’ятними речами. На жорсткому диску – гігабайти фотографій і відео вже із часів Незалежності: участь у пам’ятних заходах, просвітницька діяльність. Пані Наталія самотужки уклала і видала кілька біографічних видань, присвячених своєму батькові, у 1997 році створила документальний фільм”.

Очевидно, що маючи такий масив матеріалів, режисерці-документалістці не складно зняти стрічку про Президента УГВР та його діяльність. Проте початок роботи над фільмом відкладався довгі 8 років з різних причин, не остання з яких - проблема залучення фінансування на подібне кіно.

Держава, як основний інвестор у сфері культури, має власні пріоритети підтримки кінопроєктів. Це, передусім, кіно, орієнтоване «назовні», на міжнародні фестивалі і ринки. Ознакою успіху у нас вважається визнання за кордоном, навіть, якщо в Україні фільм майже ніхто не бачив.  Всередині же країни критерієм є «рентабельність» - тобто сума, отримана з продажу кінотеатральних квитків. 

Обидва критерії прийнятні, але не для історичної документалістики. Слід розуміти, що історія нашої нації не цікавить кінофестивалі класу А. Якщо ж врахувати, як ефективно російські інформаційні війська використовують історичний контекст для поширення своїх наративів, то тема національної боротьби для європейських (і не лише) мовників та медіа є токсичною. Вони просто не хочуть із цим зв’язуватися. Особливо, коли мова йде про 20 століття. Актуально це й для міжнародних донорів у сфері кінематографії.

На внутрішньому ринку – свої проблеми. Ті кошти, які в Україні можливо залучити на створення історичного документального фільму, не передбачають бюджету на промоцію. Більше того, при оцінці кошторисів проєктів якраз ця стаття зазвичай максимально урізається. А раз так – кінотеатральний прокат не матиме жодних шансів на успіх, тож такі проєкти не в пріоритеті для підтримки виробництва.

Слід визнати, українська історична документалістика – нерентабельна, якщо вона не видовищна. Фільммейкери у цьому жанрі конкурують із блогерами з «популярної історії». А ще й тема Других визвольних змагань непопулярна в Незалежній Україні за будь-якої влади і за будь-якого контексту. Але ж історичне документальне кіно у воюючій країні і не має бути розважальним, воно має бути в першу чергу просвітницьким.

В пошуках стратегічного наративу сучасні українські очільники не бажають, або не знають, як вписати у нього державників 20 століття і тим самим остаточно закріпити в нашому словнику термін «радянська окупація». Насправді ж це не складно, потрібно лише згадати забуті, заховані на сторінках бібліотечних книжок та архівних папок імена. Одне із яких – Кирило Осьмак. Повертати в українську історію його постать випало незалежним митцям та дослідникам.

На щастя, у 2025 році проєкт режисерки Марії Яремчук «неВідомі українці. Кирило Осьмак» отримав стипендію від Українського Культурного Фонду. І, попри те, що її розмір був неспівставний із бюджетом документального фільму, команді «Сектора Правди» вчергове вдалося довести свою професійність і відданість цінностям української нації та презентувати гідну роботу - повноцінну документальну стрічку тривалістю 50 хвилин.

Робота Марії Яремчук та її команди демонструє: навіть у складних умовах, без великих бюджетів і масштабних промокампаній, можливо створювати таке якісне документальне кіно, яке змушує глядача замислитися.

У фільмі пані Наталія Осьмак розповідає про свої багаторічні пошуки правди про батька. Через призму її досвіду глядач дізнається не лише про долю окремої людини, а й відчуває драматизм епохи. Доби, коли радянський тоталітаризм знищував кожного, хто наваживася кинути йому виклик. Кирило Осьмак став для радянської влади чи не найбільш небезпечним ворогом. Адже уособлював те, що знищити найскладніше: любов до України, беззаперечну відданість своїй справі, та ідеї відновлення української державності.

Створення УГВР стало свідченням того, що український визвольний рух здатен не лише боротися зі зброєю в руках, а й будувати власні політичні інститути. І не просто політичні, а демократичні, що начисто відкидає радянські, а пізніше російські інсинуації про українців-фашистів.

Найбільша цінність фільму – це те, що команді вдалося перетворити його на розповідь від першої особи. Пані Наталія розповідає нам про Кирила Осьмака не як про абстрактного історичного персонажа, а розкриває нам його як батька, державника, інтелігента, українця.

Важливо й те, що стрічка акцентує увагу на сучасності. Питання, які поставали перед українцями у середині ХХ століття, і сьогодні залишаються актуальними: як боротися з імперією, яка прагне знищити нашу ідентичність? Як відстояти правду про себе на міжнародній арені? Як навчити молодь сприймати нашу історію не як на набір дат, а як накопичений досвід попередніх поколінь, які заповідали нам любити Україну і боротися за неї?

Стрічку можна переглянути на Youtube каналі «Шануймося» за посиланням

Статтю підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не співпадати з думкою автора.