Мстислав Чернов: Наш фільм — про перемогу, яка існує навіть у руїнах, бо надію зруйнувати не можна

28 серпня 2025 року в Україні в кінопрокат вийшов документальний фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» про роботу українських військовихт з Третьої окремої штурмової бригади під Бахмутом під час контрнаступу у вересні 2023 року.

В цей же день стало відомо, що Український оскарівський комітет висунувстрічку Мстислава Чернова на здобуття призу американської кіноакадемії, фільм вже відзначений призами на різних кінофестивалях, зокрема за найкращу режисуру на кінофестивалі «Санденс».

Детектор медіа поговорив з режисером стрічки про різницю між двома його останніми документальними фільмами, зйомки війни з максимальним наближенням, ескапізм та наступний фільм. 

— Мстиславе, в одному з інтерв’ю ви сказали, що ніколи не вимикаєте камеру. Але чи існують кадри, які ви б ні за яких обставин не показали? Якщо камера постійно ввімкнена, як ви відбираєте для остаточного монтажу епізоди?

— Камера у мене справді майже завжди ввімкнена. Але це не означає, що все має потрапити у фільм. Ми працювали з понад 150 годинами матеріалу, і відбір завжди відбувався у кілька етапів. По-перше, є хронометраж. По-друге — етика. Війна приносить сцени, які можуть шокувати чи травмувати, і ми свідомо відмовлялися від багатьох епізодів, навіть важливих для розуміння контексту. Повага до героїв і до глядача завжди на першому місці.

Але остаточний вибір кадрів залежав і від задуму та філософської теми фільму. Спочатку задум був значно ширший — ми почали знімати кілька напрямків контрнаступу: і на Херсонщині, і на Запоріжжі, і на Донбасі. Планували розповісти історії різних підрозділів. Та в якийсь момент стало зрозуміло, що історія Андріївки і 3-ї штурмової бригади містить у собі все. У цій вузькій двокілометровій посадці, у їхньому русі вперед і в їхніх втрат ах віддзеркалюється досвід десятків тисяч військових на фронті.

Саме тому ми з Мішель Майснер вирішили сфокусуватися лише на них. Вибір сцен відбувався за принципом: чи розкриває цей епізод головну тему і чи допомагає глядачеві прожити цей шлях. У результаті народився фільм не про випадкові кадри, а про цілісну історію — символ усього контрнаступу.

— Що найважливіше ви хотіли показати в своєму останньому фільмі «2000 метрів до Андріївки»? Чи вдалося вам те, що ви хотіли зробити? 

— Спершу нашою метою було показати перемогу — момент звільнення Андріївки. Ми йшли разом із військовими і хотіли зафіксувати, як вони долають ці дві тисячі метрів до Андріївки, щоб підняти український прапор. Але коли ми нарешті дійшли й побачили, що село повністю зруйноване, я зрозумів, що ця історія набагато глибша. Це не тільки розповідь про конкретний бій. Це історія про символ: про перемогу, яка існує навіть у руїнах, бо надію зруйнувати не можна. 

Але цим фільм не закінчився. Минуло кілька місяців, і ми дізналися про загибель деяких наших головних героїв. Для нас це стало шоком, болем, і водночас новою точкою фокусування. Тоді стало зрозуміло, що одна з головних перспектив цього фільму — перспектива пам’яті. Шана тим, хто заплатив найвищу ціну. Ми хотіли, щоб їхні імена й обличчя залишилися, щоб у майбутньому їхні діти й онуки могли побачити, якими вони були. Щоб суспільство пам’ятало, що свобода вимірюється не тільки кілометрами землі, а життями, відданими за кожен її метр. І ці життя потрібно шанувати. 

— Чому, на вашу думку, фільм у порівнянні з попереднім, не отримав  поки таку ж кількість міжнародних нагород? Чи свідчить це про те, що західний глядач, і західна кіноспільнота втрачає інтерес до війни в Україні? Чи є якісь інші причини?

— Так, певна втома аудиторії від новин з України є. І у фестивальних журі теж. Це не лише про Україну — у світі загалом помітна тенденція відходити від воєнних тем, бо люди шукають «легші» історії, особливо коли глобальна ситуація погіршується. Це свого роду ескапізм.

Але робити остаточні висновки зарано, адже головні конкурси для фільмів ще не стартували. Попереду — перегони за «Оскар», BAFTA, Gotham Awards, Cinema Eye Honours, конкурси гільдій та спільнот критиків. Тому я б не сказав, що траєкторія «2000 метрів до Андріївки» суттєво відрізняється від «20 днів у Маріуполі». Фільм так само має перемоги на великих світових фестивалях і отримує високі оцінки від міжнародних журі та преси.

Різниця радше у стратегії. Цього року ми почуваємося впевненіше, тож не беремо участі у кожному маленькому чи великому фестивалі й не змагаємося в усіх конкурсах. Тоді це було необхідно, щоб привернути увагу до фільму. Тепер ця увага в нас уже є.

— Ваш фільм — максимальна наближеність до реальності війни. Чи залишається при такому наближенні місце для творчого осмислення матеріалу?

— Залишається — і вона там є. Творче осмислення присутнє і в музиці фільму, і в літературі закадрового голосу, і в спеціально вибудованій структурі оповіді. Але — і це для мене принципово — війна не повинна бути поетичною. Це несумісно з трагедією втраченого людського життя, знищених міст та понівеченої землі. У смерті немає і не може бути нічого поетичного. Будь-які творчі рішення в цьому фільмі працюють лише на ясність, чесність і близькість до реальності, а не на прикрасу чи романтизацію війни.

— Розкажіть, будь ласка, що було найскладніше в процесі роботи над фільмом? Сама зйомка, її технічні рішення,  ризик знімальної групи? 

— Найважчим і найболючішим було, є і буде — говорити про смерть наших героїв. Жодні технічні складнощі, бюджети, ризики зйомок чи логістика не зрівняються з моментом, коли ти монтуєш кадри людини, яку вже немає, коли в тексті мусиш вимовити фразу, що він загинув через кілька місяців після зйомок, коли стоїш на похороні й розумієш, що в тебе зняті останні його слова й останні зображення для родини. Найважча частина цієї роботи — відповідальність за пам’ять і за те, як ми говоримо про тих, хто віддав життя за землю, яку я називаю своїм домом.

— Якщо порівняти «20 днів у Маріуполі» та «2000 метрів до Андріївки»  — який був  для вас більш складним, більш особистим?

Який фільм би ви хотіли зняти наступним?

— Нічого складнішого за «20 днів у Маріуполі» не було і, сподіваюся, ніколи не буде. Ніщо не йде в порівняння зі смертю дітей і трагедією обстрілу пологового будинку.

Що було більш особистим? Обидва. «2000 метрів до Андріївки» в певному сенсі продовжує історію «20 днів»: це та сама війна, та сама земля, та сама персональна перспектива, з якої ми дивимося на події. Третій фільм так само продовжуватиме й поглиблюватиме погляд на війну, але фокус, звісно, буде іншим — як змінився і фокус світу. У 2022-му найважливішою темою були російські воєнні злочини, у 2023-му — бойові дії і спроби українських військових звільнити захоплені міста. Зараз, із приходом Трампа і загостренням міжнародних відносин між Америкою, Європою, Китаєм та іншими країнами, мені здається, політична перспектива — найцікавіша. Це не означає, що я вже знаю, про що буде фільм, і що політика буде його головним фокусом: поки що просто знімаю все, що можу — і в Україні, і закордоном. Але одне знаю точно: мені хочеться, щоб третій фільм був фільмом про завершення війни. Хай це зараз звучить і нереальним, але всі війни рано чи пізно закінчуються. Закінчиться і ця.

Фото: Анастасія Телікова / Сергій Сівяков