Уроки минулого: як Львів тричі за 30 років опинявся в епіцентрі світової війни, а Польща зникла з мапи світу

Українці і початок Другої світової війни

Основний агресор здійснює вторгнення на територію країни-жертви, декларуючи просту ціль — сухопутний міст до свого анклаву і захист національних меншин. Його сателіт теж здійснює атаку на цю країну. Під масованими атаками авіації деморалізована армія противника швидко капітулює; західні союзники обмежують свої дії "моральною підтримкою"; столиця оточується і під загрозою "килимових бомбардувань" все ж вивішує білий прапор. Водночас країна розтерзується сусідами, а по вулицях Львова марширують парадом московські війська. Ні, це не ще одне марення повелителів Кремля — це події, які розгорнулися на наших теренах понад 80 років тому. Фокус дізнавався, як Львів тричі за 30 років опинявся в епіцентрі світової війни.

Ретроспективний погляд на події Другої світової війни (тобто вже на основі знань про подальший розвиток ситуації) суттєво викривляє в очах усіх, хто поверхнево цікавиться цим питанням реальний хід подій. Багатьох таке розуміння історії призводить до шоку, коли ці стереотипи накладаються на сучасні реалії (водночас багато порівнянь сучасної російсько-української війни із Другою світовою є в принципі некоректними).

Несправедливий мир — шлях до ще страхітливішої війни

Правда полягала у тому, що агресор не розповідав усім прямо й одразу про бажання поневолити чи взагалі знищити деякі народи, а навпаки заявляв про прагнення миру, справедливості та взагалі захист національних меншин і малих націй. Союзники теж надмірно зловживали висловлюванням занепокоєності та імітацією боротьби проти агресора. А найгірше те, що малі держави замість того аби проявити єдність та солідарність інколи були не проти самим поживитись коштом інших. І чи не першою серед таких була міжвоєнна Польща — Друга Річ Посполита.

Якщо зараз Путін з лупою шукає різні недоліки "західного світового порядку", то Гітлеру лупа була не потрібна. Версальський мир слабко нагадував справедливий світовий порядок навіть без надмірних занурень у деталі. Ключові його принципи були порушені майже одразу. Серія мирних договорів після завершення Першої світової війни (її назвали Версальською системою, якщо говорити про Європу або Версальсько-Вашингтонською, якщо про планетарний масштаб). Вона була несправедливою не лише до тих, хто програв війну (що начебто й було б логічним, але країни-переможці декларували саме справедливий мир, а не силовий диктат тих, хто здобув верх у війні); до нейтральних народів, зокрема тих, які надіялися на деколонізацію. Парадокс, але ця мирна система не задовольнила навіть деяких переможців (Італія та Японія).

І однією з найболючіших точок цієї системи стало українське питання — найбільший народ у Європі опинився без реальної власної держави. Українська Соціалістична Радянська республіка була унікальним творінням бюрократичної канцелярської дволикості. Але навіть у такому фейковому суверенному статусі вона не проіснувала довго. Вже у грудні 1922 року було проголошено нове інтеграційне об’єднання, фактично нову державу із центром у Москві — Радянський Союз, який і поглинув більшість українських територій та населення.

Важливо Чому не можна здаватися без бою: Яку ціну заплатили країни Балтії за свою нерішучість у 1939-му

Частину України забрала собі член Антанти, країна-переможниця — Румунія. Закарпаття зарахували у досить цікаве і своєрідне державне утворення — Чехословаччину, яка у найменуванні відобразила два народи, а де-факто вмістила в себе чотири.

Чехословаччина узагалі стала такою собі американською лабораторією "хороших імперій" — багатонаціональних держав, де усі народи відчувають себе задоволеними. Вона була утворена із колишніх націй, що входили до імперії Габсбургів, деякі з них — упродовж століть. Тепер же вони мали будувати спільну державу, яка б забезпечила їм усім гармонійний розвиток. Завершилося це розчленуванням Чехословаччини та анексією Карпатської України (була проголошена на території Закарпаття після ліквідації Чехословаччини) Угорщиною. Проте ці події світовими істориками вважаються лише передвісниками "великої війни".

Найцікавіша ситуація сталася з іншими нещодавно поневоленими народами. Польська нація вважалася найбільшим поневоленим народом Європи до Першої світової війни. Річ Посполита (насправді це була держава не лише поляків, а й литовців) припинила своє існування у кінці XVIII століття після її розділу між могутніми сусідами. Поляки кілька поколінь боролися за відновлення своєї держави і врешті добилися свого, проголосивши незалежність Польщі, яку назвали Другою Річчю Посполитою у день капітуляції Німеччини та Австро-Угорщини.

Але є один нюанс. Поляки прагнули не просто відновити свою національну державу на своїх етнічних землях, а мріяли про кордони XVIII століття, тобто зазіхали на землі, які тоді населяли інші народи — українці, білоруси та литовці.

Країни-переможці визнавали претензії поляків лише на землі "беззаперечно заселені поляками", тобто їх етнічні території. Уряд Великої Британії навіть створив спеціальну комісію на чолі із лордом Керзоном, який проклав у грудні 1919 року лінію, східніше якої поляки не мали б просуватися. Вона теж була не зовсім рівною, але молоду польську державу вона не задовольнила.

Врешті в результаті серії воєн між щойно утвореними державами, Польща змогла "відкусити" собі території населені українцями, литовцями та білорусами. Забрала собі Друга Річ Посполита ще й частину території, на яку претендувала Чехословаччина. Це в підсумку зіграє з ними злу долю.

Особливо слід виділити анексію Західноукраїнської народної республіки (територія Галичини). Антанта визнала право українців на самовизначення, але поляки шляхом дипломатичних маніпуляцій змогли відставити це питання у далеку шухляду, чим спровокували відчайдушний спротив українських націоналістичних організацій.

Поневолені народи як привід для переділу світу

Тож питання державності поневолених націй у міжвоєнний період не було врегульоване. Польща й не збиралася забезпечувати будь-які права національним меншинам на своїх східних територіях (кресах). Було введено дискримінаційну економічну систему з поділом територій на Польщу А (населену етнічним польським населенням) та Польщу Б (населену національними меншинами). Відбувалися утиски на національно-культурному рівні. У середині 1920-х років ситуація з українцями у Польщі була взагалі гіршою за їх становище в СРСР. Литовці ж узагалі мали власну державу.

У Москві всіляко використовували козир формально української та білоруської республік та декларували бажання захистити права відділених народів, окупованих поляками. Проте не маючи достатньої військової потуги врешті уклали з Польщею пакт про ненапад. А потім за національне питання взявся Адольф Гітлер.

Розчленування Чехословаччини восени 1938 року мало стати символічним актом "виправлення" Версальського порядку. Але натомість воно стало вагомою демонстрацією, що для нацистів це лише привід перекроїти наявний тоді світ на свою користь.

Окрім злочинної анексії Карпатської України свою частку "пирога" отримала й Польща. Вже у березні вона нав’язала договір про кордони Литві, "навічно" закріпивши за собою литовські землі. Виглядало, що 1939 рік мав стати піком могутності Другої Речі Посполитої, яка розширила свої кордони, закріпила здобуте раніше і навіть заручилася підтримкою могутніх союзників. Важливо, щоб зараз у Варшаві пам’ятали, чим таке завершується. "Вічні" кордони з Литвою протрималися ледве пів року.

Ігри та маніпуляції історією

Нацистська Німеччина прагнула розширити свої кордони як мінімум до територій проживання етнічних німців. Південь балтійського узбережжя був територією боротьби між слов’янами та германськими племенами ще з часів раннього середньовіччя і остаточно закріпився за Польщею вже у часи Речі Посполитої, а після її розділу пруські німці таки задовольнили свої вікові прагнення.

Тепер же Гітлер проголосив ці землі одвічно німецькими. Тобто він узяв короткий з історичного погляду період (з кінця XVIII до початку XX століття), коли ці землі належали німецькій державі та проголосив їх німецькими споконвіку. Нічого не нагадує? Російська імперія закріпилася у північному Причорномор'ї теж лише у кінці ХVІІІ століття.

Щоб упевнитися, що не доведеться воювати проти усіх, Гітлер вирішив укласти пакт про ненапад із СРСР. Цікаво, що він мав термін дії — 10 років, тобто війна мала за графіком розпочатися у 1949 році (насправді сторони, очевидно, планували його продовжити, але він не проіснував і двох років). І зацікавили німці жадібний Кремль саме територіями Польщі із непольським населенням.

Але тут Сталін переграв свого жорстокого колегу. Кремлівський диктатор вирішив таки здобути собі жаданні території, але зробити це малою кров’ю, і ще й не за новим порядком прописаного з німцями, а відповідно до тих самих положень Версальської системи, якими самі колишні переможці знехтували.

Тому СРСР дочекався оточення польської столиці і лише тоді, аж через шістнадцять днів після німецького вторгнення у Польщу (вони це зробили разом зі Словаччиною, яка хотіла відібрати назад території, втрачені менш як рік тому), ввiв свої війська на території Польщі на схід від лінії, прокладеної у 1919 році лордом Керзоном, заявивши про захист етнічних меншин від нацистів.

17 вересня 1939 року Червона Армія увійшла на територію Польщі, здійснивши вторгнення відповідно до секретного протоколу до Пакту Молотова – Ріббентропа. Метою операції було "звільнення" Західної Білорусі та Західної України та приєднання їх до СРСР. Ця подія призвела до остаточного поділу Польщі між Німеччиною та Радянським Союзом та зникнення польської держави з карти Європи.

"Дивна війна" та ще дивніша анексія

Дії СРСР були вершиною цинізму, але вони не суттєво відрізнялися від дій союзників Польщі. Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, але на жодні суттєві реальні дії так і не наважилися. Тоді преса назвала цю війну "дивною". Вони не знали, що людство очікує у найближчі роки.

СРСР же інтернував (роззброїв і відправив у табори. Згодом значна частина польських офіцерів була розстріляна під Катинню) залишки польської армії та окупував території, заселені українцями, білорусами та литовцями.

Литовські території були передані суверенній Литві, яка такою залишалася менше року і теж була окупована Радянською армією. На територіях, заселених українцями та білорусами було проведено "вибори" до Народних зборів Західної України. Ці народні "волевиявлення" пройшли за радянськими канонами, з якими місцеві жителі, звиклі до справжніх виборів, познайомилися вперше. Був єдиний список 1495 кандидатів від блоку комуністів та безпартійних. При явці у понад 90% майже усі голоси були віддані саме за цих кандидатів.

Важливо 5 спроб здобути українську державу: Чому не вийшло в Iвана Гонти, Пилипа Орлика та Павла Скоропадського

Так вибори проходили на решті території контрольованої більшовиками України. Процес уніфікації норм життя суспільства на землях Західної України та УРСР назвали радянізацією.

Новообрані Народні збори 27 жовтня звернулися до СРСР із проханням про приєднання цих територій до країни Рад. Уже через п’ять днів на спеціальному урочистому засіданні Верховна Рада Радянського Союзу прийняла нові території до складу своєї держави. Цікаво, що до УРСР на відповідному засіданні місцевої Верховної ради ці землі були включені аж 14 листопада. Усе це було юридичним фарсом — імплементацією рішення, яке реально було ухвалено Йосипом Сталіним у Кремлі ще 26 вересня на засідання політбюро Комуністичної партії. За аналогічним сценарієм були приєднані землі Західної Білорусі.

Цікаво, що місцеве населення справді було позитивно налаштоване до дій Радянської армії, але як би розвивалися події, якби у краї відбулися реальні вибори спрогнозувати важко. Ймовірно б, перемогли найпопулярніші місцеві партії, які постійно вигравали вибори до польських органів влади. Тоді розв’язалася б справжня полеміка щодо потреби входження цих земель до СРСР. У її ході неодмінно б згадали Голодомор 1932–1933 років, як аргумент "проти".

Радянізація Західної України та спротив їй

Проте це все роздуми із паралельної реальності. Сталін, який знищив будь-які передумови для альтернативних думок у суспільстві в усьому Союзі, не мав наміру навіть обговорювати якийсь особливий шлях новозавойованих територій.

В СРСР за останнє десятиріччя було сформовано унікальний устрій суспільства, в якому не було окрім виборів ще й приватної власності, тож під час радянізації було націоналізовано понад дві тисячі підприємства різних розмірів, а також мільйони гектарів землі. Усі, хто виступав проти будь-яких дій Радянської влади дуже швидко познайомилися із методами роботи радянських каральних органів.

Найпоказовішим був "процес 59-ти" у Львові у січні 1941 року. Саме стільки українців, в основному студентів та гімназистів віком від 15 до 30 років, було відправлено під суд за підозрою у зв’язках з ОУН. Тоді місцева юридична спільнота теж познайомилася із радянським судом. Він був закритим для громадськості, тривав усього три дні і завершився обвинувальним вироком (по суті затвердженням рішення прокурорів) для усіх учасників, з яких 42 засудили до страти. Двадцятьох розстріляли майже одразу, а решті найвищу міру покарання замінили на тривалі тюремні ув’язнення. Серед цих 22 "щасливчиків" сестра Романа Шухевича Наталя та майбутній перший командир УПА Дмитро Клячківський.

Чого вчать вересневi уроки 1939 року

Події осені 1939 року яскраво підтверджують тезу із життя дикої природи — на будь-якого хижака завжди знайдеться більший. Річ Посполита міжвоєнного періоду справді відчайдушно намагалася "покусати" своїх сусідів у маренні відновлення минулої величі, яку вона, до речі, втратила теж намагаючись підкорити українців.

Тепер же вона не просто не зробила роботу над помилками минулого, а й навпаки розширила свої апетити на колишніх союзників литовців та словаків на півдні, фактично оточивши себе ворогами. Лише недавно відновивши свою незалежність, поляки наче засліплені ейфорією просто знехтували усіма передумовами її втрати. З трьох держав, які ділили Річ Посполиту у кінці XVIII століття, зникла лише імперія Габсбургів, а держави Гогенцоллернів та Романових просто переформатувалися й стали ще сильнішими.

Що було, того не повернеш назад. Але чи зробили належні висновки уже із двох втрат суверенітету сучасні поляки? Адже це покоління ще пам’ятає часи комуністичного правління, по суті "Московський протекторат". Чи є підстави вважати, що зараз не повторяться події "Дивної війни", коли західні союзники лише імітують допомогу?

Можливо, замість подальших щурячих ігор з намаганням "покусати" того, хто у скрутному становищі, країнам Східної Європи варто об’єднатися проти справді могутнього та небезпечного агресора.