Діти, завербовані рашистами, — жертви воєнного злочину чи правопорушники?

Вторгнення російських загарбників в Україну у 2014 році одразу виявило нехтування країною-агресором законами та звичаями війни.

Починаючи з 2022 року, поступово набираючи обертів, у засобах масової інформації почали з’являтися повідомлення про скоєння дітьми в різних регіонах України дій, спрямованих на збір та передачу ворогу інформації про стратегічно важливі об’єкти, організацію нападів на військових та їх майно тощо.

За даними Національної поліції України лише за 6 місяців 2025 року встановлено 65 фактів учинення кримінальних правопорушень диверсійного характеру за участю 62 дітей віком від 13 до 17 років. За різними даними рахунок випадків залучення дітей до скоєння вказаних правопорушень йде вже на сотні.

Утім вербування і використання дітей у збройному конфлікті прямо заборонені міжнародним правом. Це стаття 77 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; стаття 38 Конвенції про права дитини; стаття 4 Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах.

Також вербування і використання дітей заборонені національним законодавством України — стаття 30 Закону України «Про охорону дитинства».

Останнім часом правоохоронні органи України все частіше повідомляють про вербування і використання російськими спецслужбами українських дітей через соціальні мережі. Переважно йдеться про Телеграм. Підліткам пропонують «легкі гроші» за виконання певних завдань або шантажують життям і здоров’ям близьких, вдаються до інших погроз і пропозицій.

Як наслідок українські діти потрапляють в систему кримінального процесу, який викликає незручні для державних органів запитання: Ці діти злочинці чи потерпілі від злочину? Дитина є суб’єктом чи об’єктом злочину?

17 червня цього року були внесені зміни до статті 438 Кримінального кодексу України відповідно до яких воєнним злочином є вербування, використання дитини для участі у збройному конфлікті. Це означає, що такі діти є об’єктом злочину і мають бути визнані потерпілими, а відтак постраждалими від збройного конфлікту за законодавством у сфері охорони дитинства.

Проте перспектива ефективного розслідування кримінальної справи за статтею 438 КК України, де потерпіла дитина була завербована через соціальні мережі, має високий ступінь ризику невстановлення особи-вербувальника та затягування через це слідства. Адже без обвинуваченого справу до суду не направиш і вирок не проголосиш.

Також Закон України «Про охорону дитинства» не бачить цих дітей з точки зору надання їм статусу дитини, постраждалої внаслідок збройного конфлікту, а відтак їм ніхто не надає відповідних послуг, супроводу і захисту.

Окрім того, надання дитині статусу потерпілої у кримінальному провадженні за статтею 438 КК України не звільняє її від кримінальної відповідальності за дії, які вона скоїла в результаті вербування чи використання.

У цьому випадку перспектива для органів слідства і суду є більш реальною та має конкретні результати в контексті завершеності досудового та судового процесів.

Відповідно до реєстру судових рішень санкції для завербованих дітей застосовуються у вигляді позбавлення волі від 5 і більше років залежно від наслідків та кваліфікації вчиненого (теракт, державна зрада, наявність загиблих тощо).

Наразі вік кримінальної відповідальності дитини в Україні настає з 16 років, а за особливо тяжкі злочини — з 14. Проте за даними Нацполу фіксуються випадки вербування дітей і у віці до 14 років. За законодавством України такі діти не підлягають кримінальній відповідальності (стаття 22 КК України) проте до них рішенням суду можуть застосовуватись заходи виховного характеру, наприклад, направлення до спеціальної навчально-виховної установи.

Утім сьогодні проблема полягає в тому, що в Україні відсутні місця для тримання дітей, які скоїли особливо тяжкі злочини, наприклад, у віці до 14 років та з 14 до 16 років. Відсутні програми перевиховання, реабілітації та підтримки таких дітей.

Раніше діюча система шкіл соцреабілітації практично зруйнована — всі вони ліквідовані «по-тихому» без законодавчих підстав лише за рішенням МОН в рамках оптимізації навчальних закладів. В Україні залишилося лише одне училище соцреабілітації, проте умови тримання дітей там гірше за умови виховної колонії.

Попри намагання держави упродовж багатьох років реалізувати стратегію правосуддя, дружнього до дитини, нова система роботи з дітьми, які скоїли тяжкі злочини у віці до 16 років, не побудована.

На місці ліквідованих закладів не з’явилося нічого нового і дружнього до дитини.

Ліквідовано також систему приймальників-розподільників, куди раніше на період слідства можна було тимчасово помістити дитину, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, проте є суспільно небезпечною.

Відтак дітей, які скоїли тяжкі правопорушення поміщують або до притулків для дітей, центрів соціально-психологічної реабілітації разом з дітьми, які залишилися без батьківського піклування або ховають у психіатричних лікарнях.

У підсумку маємо ситуацію, за якої держава:

• не убезпечила дітей від впливу цифрового контенту, що дозволяє країні-агресорці використовувати їх у злочинних діях проти України;
• не має ефективних засобів розслідування злочинів за статтею 438 КК України, коли йдеться про потерпілу від вербування чи використання дитину;
• не створила належних умов для тримання дітей, які скоїли особливо тяжкі злочини та не досягли віку кримінальної відповідальності, на період слідства та у період застосування до них заходів виховного впливу;
• не розглядає цих дітей, як тих, які мають отримати статус постраждалих від збройного конфлікту в розумінні Закону України «Про охорону дитинства»;
• не забезпечила розробку та реалізацію програм підтримки, реабілітації та психосоціальної підтримки таких дітей.

По факту українська система правосуддя сьогодні не є дружньою до дитини, яка стала заручником ворожих дій, оскільки налаштована карати, а не захищати, перевиховувати чи допомагати.

І можливо відповідь полягає не в бездіяльності тих, хто має захищати дітей, а в тому, що визнавати чи не визнавати завербованих дітей постраждалими від збройного конфлікту є питанням справедливості серед українського суспільства під час активної фази війни.

Авторка: Аксана Філіпішина, керівниця аналітичного відділу УГСПЛ

Джерело: УГСПЛ